В. Онацький: що робити з учителями-пенсіонерами

Автор: Володимир Онацький, освітній експерт з проведення інституційного аудиту.

Чому аборигени з’їли Кука, або що робити з учителями-пенсіонерами.

Запеклі дискусії в освітянському середовищі зникли рік тому. І це зрозуміло: біль, скорбота, сум від втрат та поразок, радість і надія від перемог та успіхів наповнюють наше сьогодення. Не до дискусій зараз. І все ж ми залишаємось тими, у кого все, що відбувається в освіті, знаходить живий відклик.

Так, рішення КСУ про визнання дискримінаційним та антиконституційним положення ЗУ «Про повну загальну середню освіту» щодо обов’язкового переведення педагогів-пенсіонерів на строкові трудові договори призвело до напрочуд активного обговорення, спостереження за яким дозволяє зробити певні висновки.

Виявляється, відновлення прав учителів-пенсіонерів багатьох зовсім не радує. Діапазон аргументів дуже широкий: «я стільки років чекаю, коли вона піде», «чому вона може навчити у своєму віці», «от тепер будуть вмирати прямо на роботі».

Злість, ненависть, пропаганда дискримінації настільки зашкалює в деяких коментарях, що скоро, мабуть, дійде до закликів фізичного знищення людей похилого віку, щоб не заважали жити та розвиватися молодим. Історія, на жаль, знає такі приклади варварства.

У нашому суспільстві дійсно є проблема взаємоповаги між поколіннями. Скільки разів доводиться чути батькам від дітей: «Ти нічого не розумієш, треба робити інакше». А скільки дітям від батьків!

Школа – це дзеркало суспільства, а в нашому суспільстві треба взяти від людини все, що можна, та викинути на смітник (відправити на пенсію). І всі гучні експерименти в нашій країні починаються зі школи (а потім тихенько закінчуються).

Якщо суспільство хоче бачити в школах сучасних вчителів, то потрібно забезпечити для цього умови: а це – гідна зарплатня, постійне підвищення кваліфікації (професійного рівня), ротація працівників. І якщо вчитель досяг пенсійного віку, то це зовсім не означає, що він перестав бути сучасним. Кожна людина – особлива.

Разом з цим, як свідчить статистика, середня заробітна плата жінок в Україні на 20 відсотків менша, ніж у чоловіків, а в школах кількість жінок становить від 85 до 99 відсотків. Тобто зарплата ще менша, ніж в інших галузях економіки. Постанова КМУ №822/19 так і не набула чинності, а, отже, матеріальний стан освітян не покращився.

Тривалий час вважається, що в освіті може працювати жінка, за спиною якої є чоловік з гарною зарплатою. Так часто і буває. Багато колежанок працює з неповним педнавантаженням, а коли немає ставки, то і стаж зараховується пропорційно (ну і яка там в перспективі пенсія). Отже, отримуючи більшу зарплатню, чоловіки утримають своїх дружин.

Однак тривалість життя чоловіків в Україні менша, ніж у жінок, на 11 років. Тож, досягаючи пенсійного віку, вчителька часто залишається без чоловіка та має невеличку пенсію. Саме тому більшість учителів змушена працювати і на пенсії.

Беззаперечно, мірилом будь-якої роботи є якість її виконання. А для цього мають бути чесні механізми її оцінювання. Треба визнати, що в оцінюванні, як дітей, так і педагогів, дуже багато суб’єктивності, а академічна доброчесність до школи, за великим рахунком, ще не дійшла. З вересня запрацює новий механізм атестації та удосконалюється сертифікація (ось тоді і побачимо, як це вплине на якість педагогічних кадрів).

Ротація педагогів – це добре, але щоб була ротація, має бути і гідна зарплата, а, отже, і гідна пенсія. Тоді не потрібно буде десь у волинському селі чекати, поки вчителька піде на пенсію, а можна отримати місце, наприклад, у столиці. Однак муніципальні школи житлом забезпечити не можуть. Навіть гуртожитків для вчителів немає.

Кажуть, що молодь не може працевлаштуватися. Я пропонував дозволити студентам проходити сертифікацію. Це б дало можливість бути більше конкурентноздатними та отримати одразу доплату 20 відсотків до зарплати.

Збільшенню робочих місць для молоді сприяло б і відновлення пенсії за вислугою років. Скасувавши цей вид пенсії, держава, по суті, зменшила кількість вакансій у школах та збільшила середній вік педпрацівників.

Проблем у сучасній українській школі багато, але ж вирішувати їх потрібно точно не так, як це робили гавайські аборигени.

P.S. До речі, 14 лютого був день пам’яті капітана Кука, що викликало певні асоціації.

Оригінал