• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Простір і час взаємозалежні й взаємозумовлені. "Ми не знаємо жодного явища в природі, яке не посідало би частини простору і частини часу", – пише В. Вернадський. Інший дослідник С. Бабушкін, розглядаючи проблему: "Що пов'язує простір і час у мистецтві?", наводить слова Ж. Гюйо: "Спробуйте уявити собі час як такий? Ви досягнете цього лише тим, що уя­вите собі простір. Ви будете змушені розташувати пос­лідовні явища в одну пряму лінію, вмістити одне явище в одній точці лінії, інше – в другій. Одне слово, для того, щоб уявити собі час, ви викличете ряд просторових образів". Тому О. Ухтомський запроваджує в науковий обіг термін "хронотоп" на означення часопростору. Для світосприйняття художнього твору ним уперше ско­ристався М.Бахтін. На його думку, хронотоп – це "суттєвий взаємозв'язок часових і просторових відносин, художньо освоєних у літературі..." Злиття часопросторових прикмет "забезпечує естетично довершене ціннісне пізнання людини й евіту".

В основі ж написання будь-якого художнього твору на історичну тему лежать два фактори: фактор худож­нього вимислу і фактор правдивості зображуваного. Тому, відтворюючи становище Гетьманщини на початку XVIII ст., Б. Лепкий базує художній часопростір повісті "Мотря" на реальній історичній ситуації. І хоча хроно­логічні рамки змальованого обіймають 1706–1707 роки, автор не обмежується лише цим періодом. Саме тому він прагне віддати належне усім 20-ти рокам гетьманування Івана Мазепи. Адже увійшов цей період у історію як "періклів вік розвою України" (Ю. Іванченко) або як "золота доба" (Д. Дорошенко). Мазепа поклав край Руїні, яка остаточно знесилила Українську козацьку військову державу, стабілізував життя народу, дбав про освіту і культуру, розбудовував церкви, укріплював міста. То був час загального добробуту україн­ців. Відгомін його знаходимо в повісті у величезному хронотопі побутовості.

Художній час тут, сказати б, буденний, з інтригами, конфліктами, дріб'язковими проблемами, він протяжний, нудотний, подекуди наближається до циклічного, прикмети якого, за М. Бахтіним, "прості, грубо-матеріальні, міцно зрослися з побутовими локальностями". І хоча у "Мотрі" немає повторення з дня на день одних і тих же дій, складається враження, що життя героїв минає у незмінному ритмі. Інакше чим пояснити те, що Б.Лепкий аж у трьох розділах ("Ранком", "На фортеці", "Марія-Магдалина") описує життя-буття всього лиш однієї половини дня гетьмана і більше до цього не повертається? Виступають наперед і суто матеріальні потреби. Наприклад, для генерального судді Василя Кочубея найголовніше смачно поїсти, випити й добре виспатися. Від його неспокійної молодості залишилася тільки колекція зброї.

Простір у цьому хронотопі має закритий характер. Основною його одиницею є двір (двір гетьмана у Києві і Бахмачі, генерального судді – у Ковалівці й Батурині). Використовуючи топос двору, Б.Лепкий продовжує традиції змалювання обмеженого простору (згадаймо про існування у літературі таких локальностей, як "замок", "салон") і констатує на тому, що у період Мазепиного правління значно поліпшилося становище ко­зацької верхівки. Хоч автор відтворює побут лише у ма­єтку гетьмана та генерального судді, розкуті, вільні дії старшин свідчать: з одиничного можна робити висновок про становище загалу. Особливе акцентування на дета­лях побуту. Так, у гетьманському палаці маємо і пухнас­ті перські килими, і шафи з мосяжними ґратками, і книжки, оправлені в білий пергамент, і золотий та сріб­ний посуд, і мистецьки оздоблені скатертини й фіран­ки. Але нагромадження речей для відтворення багатс­тва старшин недостатньо. Тому Б. Лепкий поєднує їх з природними реаліями. Величний дім Кочубея у Ковалів­ці оточують "сади, городи, пасіки й вітряки". "Як дале­ко оком кинеш – усе його – і земля, і люди, і навіть те небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здаєть­ся, тільки йому й світить". Простір сприймається як прекрасний художній світ, навіть навіює думку про ідилію. Але повідомлення про те, що "Любові Хведорівні всього було замало", абсолютно руйнує її. Мотря теж підкидає ложку дьогтю: "Наскучили оці ба­гатства, похлібства, пустомельства, усі ви наскучили ме­ні... Усі!", – заявляє вона Чуйкевичу. Справді, ідилія – це іконний образ ідеалу, що асоціюється зі щастям. Там, де немає щастя, зникає і вона. Буття стає тоскним і непривабливим. У подальшому переліку речей і предметів розкоші уже вчуваються іронія і біль. За зовнішнім блиском і процвітанням приховується внут­рішній занепад. І пишна садиба генерального судді сприймається не краще, як садиби у творах Оноре Бальзака, "самий вигляд яких наганяє нудьгу, мов най-похмуріші монастирі, найсіріші стіни, найсумніші руї­ни".

Оте внутрішнє деградування виходило на прямий зв'язок з двома проблемами: 1) з участю України у Ве­ликій Північній війні (1700–1720), яка зовні нібито й не зачіпала інтересів Гетьманщини – боротьба велася за вихід Балтійського моря між Московщиною і Швеці­єю, та все ж вносила в елементи добробуту розлад. Ад­же Україна, будучи автономною державою у складі Московщини, мусила підтримувати її політику і всіляко допомагати їй; 2) з проблемою недержавності Гетьман­щини. Розібратись у ній Б. Лепкому допоміг В. Липинський, дружба з яким припала саме на краківський пері­од життя письменника.

Коли ж заглянути у праці талановитого історика і звеличника героїчного минулого В. Липинського, то се­ред статичних причин української недержавності знай­демо: 1) невигідне географічне положення у Європі (би­тий шлях); 2) родючі землі, що постійно притягали до себе завойовників та вели до надзвичайно швидкої де­генерації громадянських інстинктів у людей; 3) "неуста­леність раси" – "повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків"; 4) "перевага в нашому ха­рактері емоціональності над волею і інтелігентністю". Таке трактування вічної залежності українців від своїх сусідів відповідає в історичному циклі повістей Б. Лепкого універсальній просторовій одиниці – степу. Саме поняття степу несе у собі відчуття волі, непев­ності і неприборканості. Воно є ознакою політичного безсилля народу. "На безмежних степах, ... де не розу­міли, що свобода лежить в обмеженні і в обов'язках, де кожний козак, осівши, хотів наслідувати шляхтича, бо це ж був його ідеал в часі мира, – тяжко було взагалі наладнати державне життя", – констатує В. Безушко. От і лепківський Мазепа, розглядаючи можливість до­сягнення самостійності Гетьманщини, доходить виснов­ку: "В тім-то й біда, що Господь посадив нас не між го­рами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах...

...Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ – ворог держави". Простір степу і непевний, тривожний час сприяють становленню величезного кризового хронотопу порога. "Час у цьому хронотопі, по суті, є миттю, яка наче не має тривалості і випадає з нормального протікання бі­ографічного часу"13. У Б. Лепкого поріг існує в тісному переплетенні з побутовим хронотопом. Пізнаються вони найчастіше через часопростір дороги. Чітке виявлення хронотопу дороги маємо в оглядинах гетьманом Києва, подорожі Чуйкевича у Ковалівку та генерального судді у Батурин.

Цілісний простір Києва творить контраст до побуту у Мазепиному дворі. Він уже не настільки згущений, як в описі бенкету у гетьмана, не локалізований двором чи кімнатою. Хвалитися тут нічим: зустрічалися каліки і вбогі, вулиці подекуди вимощені деревом, а іноді трап­лялися ями і вибоїни. "Лампи світилися уночі тільки пе­ред гостинницями та заїжджими домами, хто що хотів, те й викидав на вулицю, а в днину не було кому спрятати цього мотлоху. Київ був подібний до великого за­їжджого дому, в котрім годі завести лад, бо все хтось новий приїде і насмітить... Тільки розкішні церкви при­ваблювали до себе очі".

У топосах Києва бачимо ще дві протилежності, пов'язані з будовою фортеці на Печорську та з монас­тирським життям. Перша сприймається як маленька зо­на пекла, як прелюдія до трагедії Батурина, друга – як скромне, тихе, прижиттєве існування. Дані просторові сфери існують у творі автономно, вони є взаємно від­межованими, як і відмежоване життя різних верств на­селення. Саме тому головний герой зустрічає просторо­ві опозиції, що утворюють зону відчуження, відчуття якої Б. Лепкий спеціально підкреслює: "Не можна сказа­ти, щоб гетьман був вдоволений ладом, який на вули­цях бачив", "закусивши губи і приказавши своє­му серцю мовчати, зближався він до цього нового пек­ла" (до Печерська. – Б. В.), "як їм тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської!" – думав Іван Ма­зепа, входячи у монастирську браму.

Розширюючи рамки топосів, автор досяг цілісності у висвітленні буття міста. За Б. Лепким, простір Києва – то єдність контрастів: добробуту і тяжкого життя, спо­кою і тривоги. Він не заходить у суперечність із загаль­ним становищем Гетьманщини на початку XVIII ст. І все ж хронотоп порога виявляється тут не так виразно, як на периферії. Адже у дорозі загону Івана Чуйкевича у Ковалівку та генерального судді у Батурин бачимо кон­кретні сутички з московським військом. Такий хід подій, з одного боку, виразно свідчить про посилення часової непевності, з другого – відповідає історичним даним про знущання Московщини над українцями, які перебу­вали під її протекцією.

Часопросторову непевність у дорозі Кочубея підси­лює опір середовища (за визначенням Д.Лихачова), який спричинюється погодою, що перетворює шлях у болото й озерця. "Як попав туди повіз, то застрягав по осі, і треба було його витягати". Погана погода виявляє своєрідну перепону рухові возам генерального судді. Вона оплакує його долю. У сонячній Ковалівці залишився Кочубеїв нетривкий спокій. Батурин стане місцем тривог і інтриг, тому дорога не пускає Василя Леонтійовича туди.

Просторові об'єкти, як видно з вікна карети; викли­кають у героїв рефлексії над долею України, а іноді просто жахають, як, приміром, образ повішеного, на бі­лому черепі якого "сидів чорний ворон, чистив свій клюв до людської кості і, махаючи крилами, обривав і пускав з вітром останки чуприни". Топоси глу­хих закутків Гетьманщини змушують читача сумніватися у Ті благополуччі і визнати, що нагадує вона "той корч, котрий підросте трохи, то його пообтинають, і він ніяк не може розвинутися у повний зріст". Здавалося б, часопростір болю і турбота за майбут­нє України повинні на задній план відтиснути будь-які проблеми приватного життя. Але Б.Лепкий вирішує інакше: крізь загальний смуток пробивається і впевнено промощує собі дорогу кохання Мотрі і Мазепи. Це яск­раво видно при аналізі ієрархічної структури хроното-пів, які складають композиційну основу "Мотрі".

Відправним пунктом дії є хронотоп бенкету на честь царя у Києві. Бенкет можна сприймати як апофеоз зус­трічі. Зустріч Петра І з козацькою верхівкою зумовлює виникнення хронотопу порога старшин, який підсилю­ється зустріччю з дідом-символом козацької слави. На цьому чітка пов'язаність хронотопів обривається. Але через певний час виникає уже інша взаємодія часопросторів, яка бере початок знову ж таки з бенкету, щоправда, уже на хуторі Кочубея у Ковалівці, де гене­ральний суддя вшановує українського рейментаря. Зус­тріч-бенкет у Ковалівці веде до метафоричного хроно­топу кольористих огнів, які, під свою чергу, "розгалу­жуються" на кольористі огні Кочубея й Іскри та кольо­ристі огні Мотрі й Мазепи. Перші знаходять своє про­довження у повісті "Не вбивай", другі детермінують по-рогову стадію у сім'ї Кочубеїв, яка знімається хроното­пом дороги Мотрі у монастир. У дорозі відбувається зустріч – викрадення дочки генерального судді. Викрадення поєднується зі знайомством з мельничкою та мельником і змінюється дорогою на Бахмач. З одно­го боку, дорога впливає на становлення ідилічного хро­нотопу, з другого – на хронотоп порога для Любові Хведорівни та Василя Леонтійовича. Розв'язка відбувається завдяки зустрічам і дорозі.

Поруч і в тісній взаємодії з Мазепиною сюжетною лінією розвивається і лінія Івана Чуйкевича. Вона не так важлива, як гетьманова, і виражається у такій часопросторовій послідовності: дорога – зустріч – поріг. Як бачимо, автор почав повість з рішучої політичної ноти, акцентуючи на часопросторі Гетьманщини початку Великої Північної війни, а згодом повернув у зовсім ін­ший бік. Саме таким ходом дії він спробував нагадати читачеві, що є насамперед ліриком, отож його уяві тісно у межах історичної доби першої половини XVIII ст., вона здатна творити трохи інші комбінації часу і просто­ру. Цій меті підпорядкував він застосування символіки, яка насамперед стосується постаті Мотрі Кочубеївни.

У інтерв'ю В. Безушку Б.Лепкий якось висловив дум­ку про те, що в образах Івана Мазепи і Мотрі маємо проекцію на одну й ту ж особу – українського гетьма­на". Тому, змальовуючи у зовнішньому сюжеті Мотрю як гетьманову кохану, він прагне в її образі втілити ідею незалежності: "Вона його свято, його надія, що прийде великий день Воскресення, коли на цілій Україні загра­ють воскресні дзвони і брат брата обійме і ненавидячі себе зустрінуться словами: брате, сестро! ми вольні, вольні!". Мазепа ж – носій цієї ідеї. Уособлен­ням кращих патріотичних сил України виступає Іван Чуйкевич.

Гадаю, що саме у повісті "Мотря" розгадка й завер­шення всього історичного циклу, прихований трагічний кінець Івана Мазепи. Гляньмо на розвиток подій, присвячених досягненню державності Гетьманщини, у наступних томах: "Не вбивай", "Батурині", "Полтаві", "З-під Полтави до Бендер", – і ми помітимо гармонію навіть у часопросторах. У "Не вбивай" іде якнайактив­ніша підготовка до розриву з Московщиною, її можна асоціювати з періодом усних і листовних розмов геть­мана з Мотрею. Хронотопи в обох випадках підпоряд­ковуються мотиву нудотного чекання. У "Батурині" ба­чимо першу спробу непослуху цареві, першу боротьбу і трагічне завершення її – знищення до тла гетьмансь­кої столиці. У "Мотрі" це відповідає жахливій зустрічі в негоду серед темної ночі Кочубеїв з донькою і запроторення її до монастиря. "Полтава" відтворює згурту­вання українських і шведських сил, планування ними нової боротьби, незначні бої та пекельні погодні умови, нарешті генеральну битву і трагічну поразку Кардових та Мазепиних військ. Це період відносного спокою. Уподібнення його з першою повістю епопеї віднаходи­мо у втечі Мотрі у Бахмач, що є виявом непокори бать­ківській волі і продовженням змагань за власне щастя, у підступних діях Кочубеїхи, яка прагне викрасти донь­ку і зганьбити гетьмана, та у сумному Мазепиному рі­шенні відпустити Мотрю до батьків. Акцентування уваги на хворобі дочки генерального судді наче нагадує: ідея незалежності уже частково підірвана. Знищений Батурин є свідченням цього. І хоч урешті настає одужання, воно є, по суті, тільки залікуванням того удару, який завдав козакам жахливий вигляд знівеченої столиці і подвоєнням прагнення боротьби за суверенність Украї­ни. Нарешті завершальний том "З-під Полтави до Бен­дер" нагадує останні сторінки "Мотрі". Герої змирили­ся з долею, їм довелося розпрощатися зі своїми бажан­нями і лише сподіватися, що у майбутньому вони все-таки здійсняться.

Асоціювання Мотрі з ідеєю незалежності вимагає і своєрідного висвітлення її особистого часопростору. На початку першої частини повістевого циклу він подаєть­ся тільки як хронотоп порога. Бо ж в умовах загально­го добра і відносного спокою про суверенність держа­ви забувають. Простір думок старшин, уособленням яких є Кочубей, не виходить за межі речового багатст­ва, а символи минулої козацької вольниці – пістолі, панцирі, шоломи – заховано у його "святині". Не див­но, що Мотрі тісно у багатих світлицях.

Для дівчини сонце є втіленням чистоти й істини, яка дається нелегко, але "що марне та кволе, що сонця бо­їться, перед вітром гнеться, хай пропадає". Зір її часто прикутий до вікна. Живе Мотря на горищі, де вік­на дуже широкі. "З них видно геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях". Вікно є симво­лом спілкування із зовнішнім світом. Життя на горищі контрастує з життям у нижніх покоях, як високі душев­ні пориви з ницими бажаннями власної вигоди (цікаво, що Кочубеїха ніколи не піднімається на горище). Дале­кий Полтавський шлях асоціюється з майбутнім. Спо­ріднені з Мотрею топоси сигналізують, що її справж­ність десь попереду, у мрії, а сьогодення, як і минуле, є лише примарністю існування: "Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, тріщить в основах дім, валиться, а їм сниться весілля!".

Поріг показує відчуження Мотриної душі від того ча­су й простору, в якому вона живе. Відображає він кри­зу в житті дівчини, яка минає завдяки зустрічі з гетьма­ном, що відбувається у прекрасну, сонячну, наче вели­кодню, днину. Ця зустріч допомагає Метрі зрозуміти власні прагнення й ідеали і навіть докорінно переінак­шує її життя. Зустріч, зрештою, стає перщопоштовхом до становлення ідилічного хронотопу, який охоплює майже весь другий том "Мотрі". Ідилічний хронотоп виражається в особливій взаємо­дії часу і простору. Дія відбувається в одному місці – у гетьманському дворі у Бахмачі. Усе в цьому топосі є близьким і дорогим для героїв. Немає інтриг, зловмис­ників, насмішників. Тутешні люди розуміють закоханих і співчувають їм. У палатах Мазепи панують щастя й лю­бов. Тут немає побутових проблем, бо ж ідилія не знає дріб'язку. Вона дає розуміння того, що матеріальні ба­гатства – це ще не рай. Персонажі живуть у надзвичай­ному емоційному піднесенні, у ближніх вони бачать тільки прекрасне. Виявляється часова дихотомія "ко­лись-тепер": "Перше люди пересувалися перед нею (Мотрею. – Б. В.), як образи, стрибали, як кукли у вер­тепі, вона бачила їх поверху, не вдумуючися у їхню вда­чу, не питаючися, як вони чують і що собі думають.

Відродження Мотриної душі вимагає гармонії з при­родою: "минай скорше, зимо, розвивайтесь луги, розцвітайтесь квітки, вертайте птахи з далеких країв, співай­те пісню радості й кохання...". Простором для закоханих стає сонце, небо, зорі, мі­сяць. Превалює вертикальність над горизонтальними вимірами, бо герої витають у високостях, у мріях. Впа­дають в око світлова акцентація, паралель між людьми і небесними світилами: "Мотре, сонце моє!". Невипадково свято душі наших героїв збігається з найбільшим зимовим святом – Різдвом Христовим. Ад­же з народженням Христа у людства зміцнюється надія на спасіння, а в закоханих – віра у визволення Украї­ни. І навіть зима не заходить у конфлікт з молодечими намірами героїв, свідченням чого погідні, гарні дні. Але тепло узимку нетривке, воно скороминуще, як і ідилія у взаєминах гетьмана і дочки генерального судді. На ду­ші залишається холод і біль, а "над Бахмачем гуділи вітри і мело снігом". Руйнація ідилії зумовлена опором середовища – виникненням перешкод з боку Кочубеєвої сім'ї та хронотопом сновидінь, який вносить у надто повільну тривалість дії елементи тривоги.

Сон – це "випадання з безупинного потоку часу, розмикання-його невблаганної неперервності" . У ньо­му з калейдоскопічною швидкістю можуть бути представ­лені фантастично сконцентровані чи розгорнуті варіації часу і простору, що провіщають кращі чи гірші ситуації й обставини. Сни ж у повісті Б. Лепкого "Мотря" спричине­ні однією проблемою – змаганнями гетьмана за суве­ренність України. Вона пов'язана з коханням героїв. Сновидіння Івана Чуикевича (озеро в ліску), на пер­ший погляд, не відбігає далеко від часу дії. Воно ніби­то є відображенням прагнень канцеляриста захистити від усіляких несподіванок кохану гетьмана Мотрю. Нас­правді ж перекидає місток у майбутнє, у час Полтавсь­кої битви, коли козакові доведеться боротися за честь і волю Гетьманщини.

Про скорий крах Мотриних надій і гетьманських мрій щодо визволення рідної землі "повідомляє" сон дочки генерального судді у Бахмачі: "Ходила з гетьма­ном по облаках, шукаючи своєї зорі", її зоря "в без­вість покотилася... Темно..." Гетьманова "полум'ям спа­лахнула, півнеба загравою озарила і – згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як роз­бурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути...

Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосо сунуться за ними... Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, – женуть... Місяць, сонце, зорі – все таке ве­лике, жахливе, чуже – позасвітне.

– Тпру! – і сани спинилися перед монастирською оградою...". Топос зорі має подвійне значення. Він відображає до­лю людини і водночас ототожнюється з її мріями і дома­ганнями. Яскравість зорі вимірюється тим значенням, яко­го досягає людина в суспільстві, і величчю її прагнень. Те­мінь, чорнота, хмари, розбурхане море сигналізують про трагедію, безвихідь, крах надій. Білі коні з чорними сань­ми символізують біль і жаль, а монастирська брама є сво­єрідним знаком прощання зі світом. Справді, Мазепине намагання здобути Україні волю захопить багатьох, та все ж зазнає невдачі. Й ідея суверенності тривалий час не пробиватиметься назовні, хіба що жеврітиме десь у гли­бинах душ, мовби за стінами монастиря.

Можна сказати, що художній хронотоп "Мотрі" відби­ває загальні естетичні та філософські уявлення автора про зображувану ним добу (початок ХУІІІ ст. на Україні) та проекцію її у масштаби майбутнього. Спрямований він на відтворення об'єктивних сторін життя, на аналіз пере­живань героїв. Цікаво, що Б. Лепкий не намагається дати широкого опису просторових одиниць, а просто називає їх, як це роблять у поетичному творі, залишаючи за чи­тачем право на найрізноманітніші асоціації.

03.12.2010