• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

У ширшому розумінні соціальний процес — сукупність односпрямованих соціальних дій, які можна виділити з множини інших. Це серія явищ взаємодії людей, або серія явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими елементами спільноти.

Соціальний процес здійснюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалість у часі і спрямованість до певного стану об'єкта. Кожен соціальний процес охоплює декілька стадій, які відрізняються за змістом І механізмами, способами взаємозв'язку його компонентів і які визначають напрями, темпи розвитку на даній стадії.

Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може відбуватись у суспільстві поза соціальним процесом. Функціонування і розвиток суспільства відбуваються в різних формах соціальних процесів, які характеризують суб'єктно-об'єктні зв'язки і відносини у всіх сферах діяльності людей.

Головне завдання соціології щодо вивчення соціальних процесів полягає в оцінці їх стану, виявленні проблем і суперечностей розвитку, глибини і ґрунтовності зв'язків, взаємодії з соціальною організацією, суб'єктом та іншими соціальними процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку соціальних процесів, вироблення гіпотез, обґрунтування концепцій подолання досягнутої межі (стану) певного процесу чи явища.

Соціологія формує знання, досвід і вміння знаходити рішення, виробляти рекомендації щодо свідомого подолання певної межі в конкретному соціальному процесі. База такого знання — теорія певного соціального процесу, яка розкриває закони і тенденції його розвитку, а також соціологічне вивчення практики його розгортання.

При вирішенні цієї проблеми особливого значення набуває питання про співвідношення теоретичного й емпіричного в пізнанні та здійсненні соціального процесу. Теоретичне перебуває в нерозривній єдності з емпіричним у пізнанні та здійсненні соціального процесу суб'єктом, виявляє та розкриває суттєві, закономірні тенденції, закони розгортання соціального процесу. Емпіричне стосується явищ, через які соціальний процес виявляє себе. Іншими словами, емпіричне сприяє одержанню знання про факти, конкретні вияви розвитку соціального процесу.

У процесах соціального буття відбуваються саморозвиток і саморегуляція соціальних об'єктів, яким властива сукупність певних рис і ознак. У такому разі соціологічне дослідження є своєрідним апаратом, який дає змогу зробити «моментальний знімок», зафіксувати момент руху соціального об'єкта.

Характеризуючи соціальні процеси, необхідно враховувати такі ознаки, як стадійність, фазність, етапність, різноступеневість їх організації, перебігу і розвитку. Наприклад, процеси соціалізації особистості охоплюють такі етапи життєвого шляху: дитинство, юність, зрілість, старість. Кожному з них властиві певні фази розвитку. Так, практично кожний соціальний інститут чи трудовий колектив спочатку проходить етап формування, відтак становлення, розвитку, розквіту певних можливостей і, нарешті, поступового розпаду. Звичайно ж, неминучі й винятки, коли ймовірний розпад колективів ще до завершення процесів їх формування. У даному разі підкреслюється неминучість етапності соціального процесу, хоча структура етапів може мати більш складну або більш просту схему.

Кожен з етапів зміни соціальних об'єктів охоплює фази, що відображають специфіку процесів.

Наступний аспект процесуальності соціальних змін — їх різноступеневість. Поняття різноступеневості соціальних процесів завжди відносне. Який би процес не розглядали, його ознаки, з одного боку, завжди конкретні й предметні, з чіткими характеристиками. З іншого боку, ці предметність і конкретність стосуються тільки досліджуваного об'єкта чи аспекту його аналізу. У даному разі поняття рівня, ступеня ніби співвідносять проблему, яка досліджується, з адекватною їй площиною аналізу, хоча сама по собі ця площина аналізу не відображає інших можливих аспектів, зрізів і граней вивчення об'єкта.

Сам по собі соціальний процес не може бути гарантом розгортання потенціалу особистості чи іншої соціальної структури. Для того щоб потенціал розкривався повною мірою, необхідно знати механізми формування і впливу різних соціальних процесів, аби забезпечити їх керованість. На жаль, рівень освоєння проблем соціальних процесів значно відстає від динаміки, недостатньо враховує специфіку самих процесів, і тому переважна більшість їх відбувається стихійно, невпорядковано, а значить, вони практично некеровані. Тому глибокі спеціальні дослідження різноманітних соціальних процесів є актуальними для сучасної соціологічної науки.

Один із критеріїв класифікації соціальних процесів — ступінь їх загальності. Згідно з ним, розрізняють соцієтальні (глобальні), загальні, особливі й окремі соціальні процеси. До соцієтальних відносять процеси всесвітньо-історичного розвитку цивілізації, глобальні процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін. Загальними вважають процеси, пов'язані з функціонуванням таких соціальних інститутів, як системи управління, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо.

До особливих належать процеси урбанізації, адаптації, стабілізації. Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути вираженими у конкретній чи абстрактній формі, детермінованими внутрішніми чи зовнішніми чинниками, пов’язаними із структурними чи функціональними змінами, кількісними чи якісними показниками вимірювання.

У розмежуванні соціальних процесів часто використовують поділ їх на прості й складні, на процеси розвитку і деградації. Щодо системи, в якій відбуваються процеси, їх класифікують на:

• внутріособистісні (напр., процес самоосвіти);
• процеси, які відбуваються у стосунках між двома індивідами;
• процеси, які відбуваються у стосунках між індивідом і групою;
• процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;
• процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами); — процеси, які змінюють структуру й організацію глобального суспільства.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу не масштаби системи, в якій вони відбуваються, а зміст змін, які вони зумовлюють.

Існують процеси, які змінюють соціальну організацію спільноти. Вони поділяються на процеси дезорганізації і процеси реорганізації. Процеси змін в системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і структуру спільноти, наприклад, процеси, які змінюють системи ідеології, релігії, науки, техніки.

Усі соціальні переміщення особистості чи соціальної групи охоплює процес мобільності.

Соціальна мобільність — процес переміщення індивідів між ієрархічними або іншими елементами соціальної структури: трудовими колективами, соціальними групами, верствами та категоріями населення.

Розрізняють два типи соціальної мобільності: горизонтальну і вертикальну. До горизонтальної соціальної мобільності відносять процеси переміщення в географічному просторі і процеси переходу з групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єкта з одного соціального пласта в інший, вгору чи вниз, щаблями ієрархізованої соціальної диференціації.

Залежно від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: «просування вгору» і «деградація», тобто соціальне підвищення і соціальне пониження. Мобільність у формі підвищення — це проникнення індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень уже існуючих груп із цих верств.

Низхідна соціальна мобільність існує у двох різновидах. Суть першого полягає в переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу; при цьому група, до якої він раніше належав, не руйнується. Інший різновид проявляється в деградації соціальної групи загалом, в пониженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності, В першому випадку можна уявити людину, що впала за борт корабля, в другому — занурення у воду самого судна з усіма пасажирами на борту.

Процеси соціальної мобільності є важливими показниками ефективності різних типів суспільних укладів. Суспільства, в яких забезпечені умови для вертикальної мобільності, тобто переходу від нижчих до вищих верств, груп, класів, де є широкі можливості для територіальної, в тому числі через межі країни, мобільності, називають відкритими. Закритими, замкнутими називають типи суспільств, у яких такі переміщення надто ускладнені або практично неможливі. Таким суспільствам властива кастовість, клановість чи гіпер-політизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є важливою умовою розвитку сучасного суспільства. Інакше постійно виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти.

Особливим різновидом соціальної мобільності є міграція.

Міграція — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший регіон чи іншу країну, а також переселення з села в місто або навпаки.

Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни місця проживання: чинники виштовхування, притягання, доступності шляхів міграції.

Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування індивідів в їх рідних місцях. Це можуть бути соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха та ін.

Чинниками протягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад, вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Значна відмінність економічних, політичних і соціальних умов існування в різних регіонах чи країнах сприяє міграції.

Доступність шляхів міграції характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто саме дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.

Виділяють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримування міграції, так і надмірне її стимулювання.

Соціально-економічна структура суспільства та її особливості в Україні

Соціально-економічна структура суспільства – це частина економічної підсистеми, що включає в себе сукупні трудові ресурси суспільства, відносини власності на засоби виробництва, господарче законодавство і соціальну інфраструктуру, тобто систему освіти, охорони здоров'я, соціального страхування.

Головні елементи системи соціально-економічної структури суспільства країн, що розвиваються, - це, по-перше, підсистема неринкових відносин традиційних укладів (общинного, патріархального і продовольчої оренди землі у великих власників, де зайнята значна частина селянства, з характерною наявністю позаекономічного примусу); по-друге, підсистема початкове ринкових відносин традиційних укладів (традиційних купців, скупників, перепродувачів, лихварів, а також частина селянства, яка займається товарним виробництвом, ремісників, кустарів, дрібних торговців); по-третє, підсистема ринкових відносин сучасних підприємницьких укладів (приватногосподарського і державного). Між підсистемами при цьому немає чітких меж.

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбиваються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна техніко-економічна відсталість; контраст між сучасними товарними формами господарювання і традиційними нетоварними формами; наявність розвиненого ринкового господарства в передових державах світу. В країнах, що розвиваються, існують як ринкові, так і неринкові відносини, причому залежність їх від світового ринку очевидна.

Аналіз існуючого в сучасному світі розмаїття соціальних структур дає підстави для висновку про існування двох полярних варіантів: суспільства, де основним шаром населення є середній клас (так званого європейського суспільства), і соціально поляризованого суспільства з двома головними соціальними групами – багатими та бідними (латиноамериканського суспільства). Проголошені в Україні принципи соціального розвитку, зокрема прагнення побудувати демократичну державу із соціально орієнтованою ринковою економікою передбачають формування і відповідної соціальної структури, низької економічної нерівності і численного середнього класу.

Сучасна соціально-економічна структура українського суспільства віддзеркалює недостатню соціальну спрямованість економічних трансформацій і характеризується високим ступенем економічної нерівності та розшарування, значною часткою бідних і злиденних верств.

Створення середнього класу, якому буде властивий спосіб життя, притаманний населенню розвинених країн, і який охоплюватиме найрізноманітніші верстви населення (включаючи соціально вразливі групи), можна визначати як головний соціальний інтерес України, стратегічну соціальну мету реформування економіки і суспільства. Якщо головним пріоритетом економічних трансформацій є створення сучасної ринкової економіки, інтегрованої у міжнародну економічну систему, то в соціальній сфері національним пріоритетом такої ж значущості є формування сучасного середнього класу як основної складової реформованого суспільства.

Базовим положенням має бути усвідомлення того, що становлення середнього класу в реформованому українському суспільстві має відбуватися не шляхом створення принципово нового, неіснуючого в Україні соціального утворення, а поступовою трансформацією відповідних соціальних груп і способу їх життя.

Основні зусилля мають бути спрямовані на так званих “протосередніх”, тобто на ті групи населення, які весь час балансують між бідністю та добробутом. Вони сьогодні становлять найбільший шар суспільства, об’єднуючи майже половину населення країни. Завдяки досить високій освітній та професійній підготовці (52,8% з осіб старше 25 років, що належать до цієї групи, мають професійну освіту, у тому числі 38,8% – вищу) вони мають необхідний для росту потенціал. Завдання держави полягає у створенні можливостей його реалізації шляхом забезпечення рівного для всіх доступу до кредитів, освіти, інформації, зайнятості, охорони здоров’я.

Політика сприяння становленню середнього класу в Україні має спиратися на істотне коригування системи пріоритетів соціально-економічного розвитку країни. Протягом останніх 10 років соціальна політика вимушено зводилася переважно до надання мінімальної допомоги соціально вразливим верствам населення.

Економічне зростання забезпечує фундамент для переорієнтації соціальної політики насамперед на підтримку працюючого населення, на забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати, захист інтелектуальної власності і зміцнення на цих засадах становища висококваліфікованої робочої сили та на підтримку підприємництва. У поєднанні з подоланням надмірної диференціації доходів населення це створить умови розвитку середнього класу в Україні, який своїми податками і внесками наповнюватиме бюджети всіх рівнів, фінансуватиме необхідні соціальні трансферти і забезпечить вирішення проблем бідності. Зрозуміло, що не йдеться про якусь цільову програму формування середнього класу в Україні.

Зміни соціальної структури суспільства мають завершитися формуванням суспільства з потужним і численним середнім класом, який у перспективі – як і в усіх розвинених країнах – охоплюватиме 55–60% населення із одночасним істотним зниженням частки населення з доходами нижче прожиткового мінімуму. Становлення середнього класу передбачає формування нової моделі споживання, яка відповідатиме достойному рівню життя і тому буде стимулом економічної (трудової та підприємницької) активності.

Такий стандарт добробуту включає: належне житло, високу забезпеченість товарами довгострокового користування, автомобіль, доступність високоякісних послуг, охорони здоров’я, освіти тощо. Слід підкреслити значення високої професійно-освітньої підготовки для адаптації до ринкового середовища, зокрема для формування добробуту та адекватної поведінки. Водночас необхідно підвищити роль середнього класу в забезпеченні законності та правопорядку в державі. Усе більш неприпустимим стає отримування значною частиною середніх верств суспільства незареєстрованих доходів. Подальше консервування такої ситуації негативно впливає на укорінення в середовищі потенційного середнього класу належної правосвідомості та норм законослухняності.

Приналежність до середнього класу в сучасній Україні з певними обмеженнями визначається за такими ознаками: середні доходи, власність (передусім на нерухомість – житло, землю, засоби виробництва), високий рівень професійно-освітньої підготовки та високий соціальний статус, ідентифікація себе як представника середнього класу.

Ідентифікація середнього класу одночасно за середнім рівнем доходів, вищою освітою та високим соціальним статусом дає досить низьку цифру – 9,8% населення країни. Цю сукупність можна вважати своєрідним ядром середнього класу. Водночас, виходячи із особливостей перехідного періоду та трансформаційних процесів, не варто обмежувати чисельність та структуру середнього класу лише прошарком населення, яке повністю відповідає загальновизнаним його критеріям у розвинених демократичних країнах. Пошук прототипів середнього класу серед елементів соціальної структури українського суспільства виявляє певний шар, який має достатній освітній, культурний та економічний потенціал і претендує на виконання відповідних функцій.

Приблизно 40–45% населення мають потенціальні можливості входження до соціального утворення – належну освіту, професійну підготовку, бажання працювати і, не очікуючи від когось допомоги, самостійно забезпечувати прийнятний рівень життя собі і своїй родині. Завдання влади – зрозуміти потреби цих верств населення і спрямувати інвестиції в ті сфери економіки, які забезпечать їх переміщення в ядро середнього класу.

Перспективи розвитку сучасного середнього класу в Україні тісно пов’язані із формуванням громадянського суспільства, становленням самодіяльних і самоврядних організацій. Саме середній клас у розвинених демократичних країнах становить соціальну основу переважної більшості впливових політичних партій та громадських організацій. Складовою частиною політики становлення середнього класу має бути запровадження форм конструктивного діалогу влади із інститутами громадянського суспільства, делегування громадським організаціям частини владних повноважень.

Політика створення середнього класу є наріжним каменем розбудови стабільного демократичного суспільства, де не буде масштабної глибокої бідності, корупції та розкрадання державної власності, де кожна людина, сплачуючи податки, відчуватиме себе громадянином, права якого належно захищені законодавством, а виконавча влада діятиме на користь платників податків, а не чиновників та олігархів. Створення середнього класу не досягається розробкою спеціальних програм чи окремих заходів, але ця мета має проходити червоною стрічкою через усю урядову діяльність та реформи законодавства.

Література

1. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. 3а редакцією В.Г.Городяненка.-К.: Видавничий центр «Академія», 1999. - 255 с.

2. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія: Навч. посібник /За заг. ред. М. В. Туленкова. — К.: МАУП, 1998. — 266 с.

3. Экономическая социология. Курс лекций: Учеб. пособие.— М.: Аспект Пресс, 1998.— 368 с.

4. Якуба Е.А. Социология. Учебное пособие для студентов, Харьков: Издательство "Константа", 1996. - 176 с.

5. Радугин А. А. Радугин К. А. Социология: курс лекций. — 3-е изд., перераб. и дополн. — М.: Центр, 2000. — 218 с.

6. Соціальна стратифікація українського суспільства: спроба статистичного визначення та вимірювання. Е. М. Лібанова // Український соціум. - 2003. - № 1 (2). - C.146-164.

01.12.2010