Розглядаються актуальні проблеми ефективності соціального партнерства влади і громадянського суспільства. Аналізуючи умови, необхідні для активного і ефективного соціального діалогу між державою і громадянським суспільством, його функції і роль, автори висловлюють пропозиції, спрямовані на налагодження дієвого соціального партнерства.
Проблема налагодження ефективного соціального партнерства органів державної влади і громадянського суспільства набувають першорядного значення для успішного функціонування державного апарату в умовах модернізації.
Суспільний розвиток кінця ХХ – початку ХХІ століття характеризується усвідомленням, здавалося б, банальної аксіоми: "Людина, її потреби і здібності, поважання її інтересів і діяльності інших людей, визнання верховенства закону стають тією віссю, навколо якої формуються і обертаються усі відносини в суспільстві" [1]. Тобто відбувається переосмислення, трансформація відносин особистості і суспільства. (Таблиця 1) [2]:
Таблиця 1. Стан і тенденції розвитку відносин між суспільством і особистістю
Сучасний стан організації суспільних справ | Тенденції, закономірності, принципи майбутнього |
Суспільство – над природою. | Збалансований розвиток природних та соціальних сил. Я – вінець природи. |
Суспільство – над особистістю. | Я – громадянин Батьківщини, громадянин світу. |
Посередність – над талановитістю. | Талановитість – надбання всіх. |
Держава – над суспільством. | Суспільство над державою |
Економіка – над соціальністю, духовністю. | Соціальність, духовність – над економікою. |
Політика – над управлінням, регулюванням суспільних сил. | Управління, регулювання суспільних сил – над політикою. |
Суспільні інститути – над особистістю. | Особистість – над суспільними інститутами. |
Міщанство – над громадянськістю. | Громадянськість – над міщанством. |
Власність – над економічним життям. | Економіка – над власністю. |
Техніка – над гуманізмом. | Гуманізм – над технікою. |
Гроші, власність – над сенсом життя. | Сенс життя – над грішми, власністю. |
Страждання та насильницька смерть – норма для більшості громадян. | Насильницька смерть і страждання особистості – аномалія для більшості громадян. |
Самотність, індивідуалізм особистості. | Колективність, соборність. |
Закони – над духовністю і мораллю. | Духовність і мораль – над законами. |
Ідеологія – над культурою, духовністю. | Духовність, культура – над ідеологією. |
Технології – над культурою. | Культура – над технологіями. |
Це епохальне, на нашу думку, переосмислення сучасності збіглося в часі з появою такої ознаки, як відсторонення життя людей від державного офіціозу. Поки що цю ознаку підсвідомо (а, можливо, й свідомо?!) недостатньо афішують деякі теоретики й чільні представники громадянського суспільства. Але, як на нашу думку, важко переоцінити значення цієї обставини для розуміння громадянського суспільства в цілому і його ролі в демократичному осучасненні держави, оскільки, зокрема, "відмежованість, відокремленість від державної машини як апарату громадянського адміністрування становить сутність, головну ознаку громадянського суспільства, робить його дійсною підоймою соціальної демократизації" [3].
Очевидно, що ці нові реалії не враховувати неможливо, а тому діалог між державою і громадянським суспільством повинен ґрунтуватися на п’яти головних соціальних процесах [4]: об’єднання, визнання, комунікація, взаєморозуміння, довіра.
Що це саме так, свідчить ось такий красномовний приклад. Американський вчений-правник з Чиказького університету С. Холмс порівняв російське суспільство середини 1990-х років з пісковим годинником. Горішня частина годинника – державний апарат і стара-нова бюрократія, яка вирішує переважно власні проблеми і не дуже переймається реальними потребами громадян.
Нижня частина – тільки ємкість, що включає в себе окремі, не пов’язані між собою, піщинки. "Талія" годинника, тобто горловина, яка, з’єднуючи горішню і нижню частини, є тонким каналом, завдяки якому здійснюється незначне поєднання "верхів" і "низів". Учений пише: "Російське суспільство можна порівняти з поламаним піковим годинником: верхи не експлуатують і не пригнічують низи, вони навіть не управляють ними – вони їх просто ігнорують" [5]. Можливо, що це порівняння надто різке, однак важко не погодитися з твердженням про слабкість комунікацій між суспільством і владою.
Зрозуміло, що будь-яке ефективне співробітництво, соціальне партнерство та конструктивний діалог передбачають встановлення між сторонами відносин довіри, наявність між ними своєрідної презумпції доброї волі та взаємного дотримання правил "чесної гри". Коли ж цього немає, то навіть існуючі контакти можна вважати поодинокими, випадковими актами – і марно чекати їх перетворення на стабільний соціальний інститут.
На думку багатьох вчених, в умовах посткомуністичних суспільств відносини влади і суспільства здебільш характеризуються суперечливістю і непередбачуваністю. У них поєднуються патерналістські очікуваня з яскраво вираженою недовірою до держави, відчуження від неї. Суттєво те, що ситуація трансформацій руйнує фундаментальний, усталений образ держави як гаранта "нормальності" життя людини.
В таких умовах механізми залучення громадян до процесу державного управління не можуть бути ні ефективними, ні стійкими. Причому, на думку вчених, ця деструкція є чи не найболючішою з-поміж численних суспільних змін. Це, до речі, підтверджують відповіді респондентів на запитання "Що з переліченого, на вашу думку, найвідчутніше змінилося в сучасному українському суспільстві і для вас особисто порівняно з радянськими часами?" [6] (таблиця 2).
Як бачимо, на першому місці – зміна ставлення держави до людини. Відтак можна стверджувати, що в центрі картини змін в уявленнях населення перебуває сама людина, яка відчуває порушення зв’язків із соціальним світом в цілому і у взаєминах людини і держави насамперед. З одного боку, людина завжди перебуває всередині суспільства, а з іншого – ніби спостерігає за суспільством ззовні, розглядаючи його як середовище власної життєдіяльності.
На думку О. Злобіної, дуже важливо, який саме образ суспільства склався у людей і як він скеровує їхню поведінкову активність, адже з погляду соціального порядку головним суб’єктом – носієм влади – виступає для людини держава. Ситуація соціальної трансформації творить умови, коли людина не лише власною діяльністю має компенсувати руйнування соціальних підвалин свого життєвого світу, а й усвідомлює нерозривний зв’язок із суспільством. Таке усвідомлення найчастіше відбувається в процесі перегляду ролі та значення двох суб’єктів взаємодії: особистості і держави.
Таблиця 2. Оцінки найвагоміших соціальних змін, що відбулися в суспільстві та особисто для людини, 2003 (%)
Ознаки змін у суспільстві | % | Ознаки змін особисто для людини | % |
Суб’єктний вимір Ставлення держави до людини Ставлення людей один до одного Самі люди |
41,6 32,1 28,3 | Суб’єктний вимір Ставлення держави до вас Ваше ставлення до людей Ставлення людей до вас |
42,7 15,4 10,3 |
Нормативний вимір Правила, за якими треба діяти, щоб досягти успіху в житті Вимоги, що їх ставить перед людиною життя |
24,9 23,2 | Нормативний вимір Правила, за якими треба діяти, щоб досягти успіху в житті Вимоги, що їх ставить до вас життя |
5,8 34,4 |
Ціннісний вимір Уявлення про те, що є добре і що погано Головні життєві цінності людей |
18,9 11,8 | Ціннісний вимір Уявлення про те, що є добре і що погано Головні життєві цінності |
17,8 13,2 |
Вимір можливостей Можливості для досягнення мети |
14,3 | Вимір можливостей Можливості для досягнення мети |
19,5 |
Ідеальний вимір Ідеали суспільства Зразки життєвого успіху |
11,9 7,8 | Ідеальний вимір Уявлення про ідеали Зразки життєвого успіху |
9,8 9,4 |
Невідрефлексованість змін Ніщо з переліченого суттєво не змінилося |
5 | Невідрефлексованість змін Ніщо з переліченого суттєво не змінилося |
10,1 |
Важко відповісти | 12,3 | Важко відповісти | 15,4 |
Відомо, що соціально-психологічні настановлення є консервативною реальністю, яка дуже повільно і важко піддається впливу. Період засвоєння нових демократичних цінностей та перетворення їх на спонукальні мотиви практичної діяльності розтягується в часі. Проте це не означає, що вони взагалі не піддаються впливові. Як мотиви і настановлення впливають на поведінку і форми соціальної діяльності людей, так і самі вони змінюються відповідно до того, як створюються інституціональні умови та механізми включення громадян в реальні процеси здійснення державного управління. Це – найбільш дієвий механізм побудови конструктивних відносин довіри між інститутами влади і громадянами [7].
Саме тому "формування і розвиток громадянського суспільства – це кропіткий і довготривалий процес, який характеризується набуттям спільнотою властивих їй сутнісних ознак; про громадянське суспільство говорять, коли поряд з офіційною владою і законом існує й оживляючий їх елемент – вільна, самодостатня і творча особистість" [8]. При цьому варто пам’ятати, що, незважаючи на впливову, а часом і визначальну роль офіційної влади у житті суспільства, держава все ж не створює, не будує громадянське суспільство.
Його не вдається запровадити навіть законами, основним у тому числі. Адже, як слушно зауважує В. Амелін, "влада виникає для підтримки суспільного порядку і спирається на нього у процесі свого функціонування. Розвиток же суспільства ініціюється іншими соціальними механізмами. Через це спроба синтезувати владу й механізми розвитку, примушуючи державу й інші інституції "підстроювати" суспільство, є... не тільки історичною, але й логічною помилкою" [9].
Однак не слід применшувати роль держави у процесі формування та зміцнення інститутів громадянського суспільства. У цьому процесі державі належить дуже важлива роль – через законодавчі механізми, економічні важелі і готовність влади до співробітництва з ним створюється середовище, яке або сприяє його розвитку та зміцненню, або є нейтральним чи навіть ворожим до розвитку елементів громадянського суспільства.
У цьому зв’язку варто виокремити такі основні умови активного і ефективного соціального діалогу між державою і громадянським суспільством [10]:
- настановлення учасників суспільно-державної взаємодії на розвиток і підтримку співробітництва, незалежно від особливостей мотивації кожної із сторін;
- певний ступінь зрілості і розвитку потенціалу інститутів громадянського суспільства, необхідний як для створення зацікавленості державних органів у співробітництві з ними, так і для прозорого і точного вираження, просування і захисту своїх інтересів;
- наявність інституціональних (правових і організаційних) рамок для співробітництва між секторами суспільства, під якими розуміються стійкі форми їх взаємодії, що склалися на практиці чи прямо встановлені законодавством або угодою у межах компетенції кожної із сторін;
- економічна незалежність і стійкість організацій громадянського суспільства, їх здатність генерувати людський капітал і мобілізувати додаткові ресурси на вирішення суспільно значимих проблем.
Якщо перші три умови є абсолютно необхідними у більшості випадків, то четверта не має такого загального характеру.
Ефективність державно-громадянської взаємодії залежить також і від готовності до неї неурядових організацій, які, в свою чергу, повинні:
- підвищувати авторитет громадянського суспільства;
- підтримувати розвиток лідерства у громаді;
- сприяти всеохопленню;
- пропагувати концепцію впливу;
- розподіляти повноваження між різними організаціями;
- перебирати на себе відповідальність й уникати зовнішніх змін;
- правильно ставитися до цінностей і уникати "бункерної психології";
- бути представницькими і демократичними;
- ризикувати й експериментувати, оцінювати результати;
- бути готовими, при необхідності, вживати безпосередніх заходів;
- бути відкритими і прозорими;
- бути внутрішньо і зовнішньо підзвітними;
- мати бажання працювати без грантів;
- бути вільними від урядового контролю і ні в кого не бути на прив’язі;
- якнайповніше застосовувати свої повноваження;
- використовувати політичну й індивідуальну освіту на кожному етапі своєї діяльності.
Як відомо, організації громадянського суспільства не мають на меті отримання прибутку. Тим не менше, їх роль у національній економіці може бути дуже значною.
Так, наприклад, сумарний оборот некомерційного сектора (окрім релігійних організацій) в 22 країнах, які досліджувалися в межах міжнародного проекту "Порівняльні дослідження некомерційного сектора" (країни Західної Європи і Латинської Америки, США, Австралія, Японія, Ізраїль, Чеська Республіка, Угорщина, Словаччина, Румунія), 1995 року склав 1,1 трильйона доларів при 19 мільйонах зайнятих у ньому на умовах повного робочого дня без врахування залучених волонтерських ресурсів. Якщо б уявити некомерційний сектор лише цих країн окремою державою, то за обсягом вироблюваної продукції вона вийшла б на восьме місце у світі, випередивши такі країни, як Канада і Росія [11].
Нині сфера співробітництва між інститутами громадянського суспільства та органами влади охоплює широкий спектр проблем, що пов’язуються з вирішенням найважливіших сучасних соціально-економічних питань розвитку. У Доповіді ПРООН1 про людський розвиток за 1993 рік було виокремлено чотири сфери активної та ефективної діяльності організацій громадянського суспільства, а саме: боротьба з бідністю; надання кредитів малоімущим; боротьба з дискримінацією за ознакою статі, досягнення гендерної рівноваги; надання людям невідкладної допомоги.
Цей перелік нині значно збільшився, оскільки чітко простежується тенденція не лише подальшого, причому – відчутного розширення сфери діяльності організацій громадянського суспільства, але і її поширення на ті галузі, які традиційно вважалися сферами державної відповідальності.
Причин такої трансформації можна назвати кілька. Перша – поширення і підвищення за останні 25 років освітнього рівня, інформаційний "вибух", глобалізація потоків інформації. Друга причина є результатом цих процесів, оскільки вони спричинили неминуче зростання потреби в громадянській самореалізації мільйонів людей.
Третьою причиною стала тотальна "криза держави", яка проявилася у "серйозних претензіях до традиційної державної системи соціального захисту в розвинених країнах Півночі; в невисокій ефективності економічного розвитку, координованого державою в країнах Півдня, що розвивався; у краху соціалістичного експерименту в країнах Центральної та Східної Європи; в тривалій занепокоєності у зв’язку з погіршенням стану навколишнього середовища й повсюдно існуючій у зв’язку з цим загрозі здоров’ю та безпеці людини" [12].
Нині основними конкретними соціальними сферами діяльності, в яких неурядові організації громадянського суспільства, співпрацюючи з інститутами влади, відіграють важливу роль, є такі [13]:
- боротьба з бідністю;
- людський розвиток, у тому числі через багатосторонній розвиток на рівні місцевих товариств;
- освіта і навчання;
- культура і відпочинок;
- охорона здоров’я;
- соціальні послуги;
- благодійність і гуманітарна допомога;
- захист і заохочення прав людини;
- фундаментальні наукові та прикладні дослідження;
- захист навколишнього середовища;
- питання гендерного розвитку і захист соціальних груп, які потребують додаткової соціальної підтримки;
- захист і забезпечення прав меншин;
- спорт і фізична культура;
- розвиток професійних організацій, об’єднань, спілок;
- сфера релігійного життя.
Звичайно, цей перелік не може претендувати на вичерпність, оскільки багато цих сфер перетинаються. Однак сам перелік свідчить, що сфера соціального партнерства неурядових організацій громадянського суспільства з державою охоплює практично всі значимі сфери людського розвитку. Причому, в одних сферах ефективна діяльність недержавного сектора здійснюється практично незалежно від державних органів, в інших вона можлива лише на основі співробітництва і діалогу, бо передбачає реалізацію окремих завдань, які традиційно виконує тільки держава.
Зауважимо, що багатомірність сфер діяльності громадянського суспільства, національні традиції та особливості правового регулювання тієї чи іншої країни пояснюють розмаїття організаційних видів і форм неурядових організацій. Так, за поставленими цілями вони поділяються на:
- організації, які створюються для висловлення, задоволення чи захисту інтересів членів певної організації;
- організації, які створюються для надання соціальних послуг населенню та іншим споживачам;
- організації, що просувають і захищають суспільні інтереси, у тому числі й інтереси соціальних груп, які потребують додаткової соціальної підтримки.
Висновок. Налагодження дієвого соціального партнерства між громадянським суспільством та владою сприяє: по-перше, не лише удосконаленню і розвитку потенціалу державного управління, але й ефективнішому здійсненню ним його завдань; по-друге, стимуляції розвитку і становлення самого громадянського суспільства.
Зацікавленість у розвитку механізмів співробітництва носить двосторонній характер, оскільки активне залучення неурядових організацій до вирішення суспільних проблем не лише підвищує їх соціальну роль і престиж, але й дає відчутні для всієї національної економіки економічні наслідки.
Залучення громадянського суспільства до взаємодії і співробітництва з інститутами державної влади може бути ефективним способом розвитку потенціалу самого державного управління.
До будь-яких форм співробітництва між державним і недержавним секторами повинні ставитися ті ж вимоги, що й до усіх інших форм управління суспільними справами, а саме: кваліфікація персоналу, толерантність, прозорість та підзвітність, чітке дотримання національного законодавства, повага і дотримання прав людини.
Література
- Задорожний Г. В., Коврига О. В., Смоловик В. В. Соціальне партнерство – реальний шлях до відкритого суспільства. – Х.: ХІБМ, 2000. – С. 11.
- Иванов В. Н., Патрушев В. И. Инновационные социальные технологии государственного и муниципального управления. – М.: Экономика, 2001. – С. 186.
- Людина в сфері гуманітарного пізнання. – К.: Український центр духовної культури, 1998. – С. 229.
- Неурядові організації: досвід Сполученого Королівства = NGOs: Experience From the UK / The British Council. – К.: Британська Рада в Україні. – Б. р. – С. 6.
- Реформа государственного управления: Институциализация консультаций между институтами власти и неправительственными организациями в странах СНГ. Условия, формы, практика. – Bratislava, UNDP, 2002. – C. 15.
- Українське суспільство – 2003. – С. 331, 333.
- Реформа государственного управления: Институциализация консультаций между институтами власти и неправительственными организациями в странах СНГ. Условия, формы, практика. – Bratislava, UNDP, 2002. – С. 16.
- Людина в сфері гуманітарного пізнання. – К.: Український центр духовної культури, 1998. – С. 235.
- Амелин В. Н. Власть как общественное явление // Социально-политические науки. – 1991. - № 2. – С. 15.
- Реформа государственного управления: Институциализация консультаций между институтами власти и неправительственными организациями в странах СНГ. Условия, формы, практика. – Bratislava, UNDP, 2002. – С. 16 – 17.
- Лестер М. Соломон, Гельмут К. Анхайер. Появляющийся сектор. Новые данные // О взаимодействии организаций третьего сектора с государственными органами в сфере социальной политики. – М., 1999 – 2000. – С. 90 – 91.
- Лестер М. Соломон, Гельмут К. Анхайер. Появляющийся сектор. Новые данные // О взаимодействии организаций третьего сектора с государственными органами в сфере социальной политики. – М., 1999. – 2000. – С. 89.
- Реформа государственного управления: Институциализация консультаций между институтами власти и неправительственными организациями в станах СНГ. Условия, формы, практика. – Bratislava, UNDP, 2002. – С. 18 – 19.