• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

На Філіпінах в 70 – 90–ті роки мусульмани вели збройну боротьбу на о. Мінданао та архіпелагу Сулу. Зменшилась інтенсивність терактів в 1988 – 90–х роках але локальні конфлікти та безпорядки тривали. В історичній літературі "теракти на Південних островах". Основну терористичну війну проводила ісламська партія Хакбалахан. 13 травня 1989 року пов’язане з ісламськими фундаменталістами. Народна армія здійснила черговий теракт. Вбито четверо американських пілотів біля авіабази Кларк на острові Лусон. В результаті суспільство на хвилі масових протестів виступило з вимогою ліквідації військових баз США на Філіпінах.

На острові Мінданао у 1992 – 95 роках активізуються партизанські ісламські та комуністичні рухи. Ісламські боєвики представлені Фронтом Визволення Моро. Мета – створення мусульманської держави у формі халіфату з дотриманням норм шаріату.

В Ірані у 70 – 80–роки опозиція проти проамериканського шаха Мохаммеда Рези спричинила серію терактів. Абадан, 19 серпня 1978 року від вибухів у громадських місцях гине сімсот осіб. Уряд звинуватив релігійну опозицію в особі аятолли Хомейні натомість винуватою була сикгська опозиція: Карім Санджабі, Шахнур Бахтіяр – засновники Національного Фронту; Мехді Базарган – Товариство захисту свободи і прав людини.

13 січня 1979 року імам Хомейні виступив за утвердження ісламської республіки. 20 січня в Парижі, аятолла створив революційну Раду іранських мусульман–шиїтів. 9 – 12 лютого відбулась ісламська революція в країні. З листопада цього ж року студенти Тегеранського університету захопили посольство США вимагаючи видачі М. Рези який втік до Сполучених Штатів. Президент США Джиммі Картер спробував вчинити фінансовий тиск на Іран відкинув вимоги та заморозивши в американських банках вісім мільярдів іранських доларів.

В відповідь релігійні фанатики вчинили терористичні напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські спецслужби вбили племінника шаха. Тому США змушені поступитися і відкрити рахунки. У 80–х роках великою складовою іранської зовнішньої політики став екпорт ісламської революції. Після терактів в листопаді 1979 року коли було захоплено 90 чоловік (з них 62 американці, вбито вісім, 53 чоловіки звільнено), в сусідніх країнах почалися аналогічні акції боєвиків з фінансовою та військовою допомогою уряду Ірану та підтримку людськими ресурсами національно–визвольним рухом Афганістану.

Під час Ірано–Іракської війни 1980 – 88 років теракти набули форми скандалу, коли було оприлюднено факти матеріальної афери 1985 – 88 років "Іран–контрас", що полягала у таємній продажі зброї США Іранові взамін на звільнення американців, яких утримували в Лівані ісламські терористи з "Хезбаллах". Гроші від проданої зброї передавались нікарагуанським "контрас" від іранців як "акт допомоги".

В Афганістані в 1979 – 80–ті роки, після агресії радянських військ до Афганістану та приходу до влади цивільної адміністрації ворогів афганського "Хальку" (Народ) і таджицького "Парчаму" (Прапор) активізувалися фундаменталісти цих організацій, які вели партизанську боротьбу з терактами в прикордонних районах з Пакистаном у 1978 році. Отримавши значну технічну допомогу від США афганські партизани – "моджахеди" створили в Ірані та Пакистані 21 терористичну базу та військово–вишкільних таборів.

Зважаючи на обмеженість контингенту військ, радянська армія могла контролювати тільки великі міста та транспортні шляхи. У Кандагарі, Пешеварі та інших місцях регіону гарнізони були оточені боєвиками та підтримували зв’язок зі світом лише з повітря. Афганська війна (1980 – 85) мала на меті вигнати з схованок моджахедів і фізично знищити їх. Звільнити стратегічно важливі регіони півдня та сходу країни. Друга – створити зону безпеки поблизу Хайберського проходу по якому моджахеди отримували припаси та зброю з Пакистана. Третя – ліквідувати рух опору в гірських районах країни. Завдання так і залишились не виконаними…

У 90–х роках за розпаду Радянського Союзу відбулась ліквідація прокомуністичного режиму підрозділами таджиків очолених Ахмад Шахом Масудом та військами коаліції афганського руху опору під керівництвом Гульбеддіна Хекматьяра. У жовтні 1994 року в громадянську війну втрутилися загони терористів студентів медресе та озброєних в Пакистані талібів. Відзначаючись жорстокістю та фанатизмом 22 травня 1996 року таліби взяли Кабул. Війська президента Б. Раббані та вірного йому генерала А. Дустума з допомогою Росії та Узбекистану закріпились на півночі країни. Війна триває з перемінним успіхом на 2002 рік мир в Афганістані почали встановлювати американські, німецькі, британські підрозділи.

В Лівані головна політична сила в країні – християнський–ліванський фронт де провідна роль належить партії "Катаїб" (Фаланга) та союз кількох ліванських організацій під назвою Ліванський національний рух. Вплив в країні відчувається палестинської ОВП, іранської "Хезболла", а також просірійського руху "Амаль". У квітні 1975 року в країні почалася громадянська війна християн з мусульманами.

Теракти відбувались на кожній з сторін. Критичної маси ситуація досягла після вдалого замаху на християнського президента Лівана Башира Жмаєля (14 серпня 1982 року) та вчиненої у відповідь різанини загонами християнської міліції 15 – 18 вересня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла (Західний Бейрут). За приблизними підрахунками вбито дві тисячі осіб в більшості жінок і дітей.

Міжнародна спільнота відреагувала створенням сил для підтримання миротворчого порядку в Лівані. Введено підрозділи: США, Великобританії, Франції, Італії та інших країн. 23 жовтня після висадки інтернаціональних сил в Бейруті арабські смертники вантажівками з вибухівкою таранили американські та французькі штабквартири. В підсумку загинув 241 американець, понад 200 французів солдат з них було 91%. В американському суспільстві пролунали вимоги повернути війська додому.

6 – 12 травня 1988 року бої між групами ісламістів "Амал" і "Хезболла" в передмісті Бейрута супроводжувались наймасовішими терактами. Від 750 кілограмів вибухівки в людних місцях загинуло до 3000 чоловік. Боротьба йшла за лідерство серед шиїтів Лівану.

7 березня 1992 року президент Сирії Нафез Асад звинуватив Ірак в постачанні зброї ліванським терористам які підняли заколот проти законної влади в країні. Нестабільність зберігається на сучасному етапі.

Ізраїльсько–палестинська криза. 27 – 28 червня 1976 року боєвики ОВП захопили французький літак, що летів за маршрутом Афіни – Париж посадивши його в аеропорті Ентеббе (Уганда). Вимоги – звільнити 53 члени Організації Визволення Палестини, які відбували ув’язнення в Ізраїлі, ФРН, Швейцарії, Франції та Кенії.

Терористи звільнили 47 чоловік, залишивши ще 98 та екіпаж лайнера. Президент Уганди Амін Дада спробував домовитися щоб заручників звільнили проте Ізраїль виступив за рятувальну акцію. В ході операції "Іонафан" (походить від назви командира ізраїльських командос Іонафана Нетаньяху) дев’ять боєвиків ОВП, 20 угандських солдатів, троє заручників і командир екіпажу Нет вбиті, троє ізраїльських солдат поранені.

11 березня 1978 року сталася різанина на прибережній дорозі Морен. Добираючись до Лівану одинадцять боєвиків висадились на південь від міста Хайфи вбили на пляжі відпочивальника громадянина США, пізніше ще шість–сім американців. Затримавши в Хайфі автобус змусили водія везти їх до Тель–Авіва. Вбивши заручників зупинили слідуючий автобус вбили ще п’ять чоловік решту поранивши. Повертаючись на південь в п’ятнадцяти кілометрах від Тель–Авіва їх затримали ізраїльські війська. В перестрілці вбито дев’ять фанатиків, двох взято під варту. В результаті теракту загинуло 35 і поранено 75 євреїв.

7 липня 1981 року та 24 травня 1982 року ОВП зважаючи на обмеженість дій Ізраїлю Резолюцією № 425 Ради Безпеки ООН щодо операцій поблизу ріки Ель–Лімані продовжує серію терористичних нападів на ізраїльські цивільні об’єкти всередині країни та на західному березі ріки Йордан. У відповідь Ізраїль зосередив війська на південь від кордону. Кульмінацією терактів стала спроба вбивства ізраїльського посла в Великобританії та масові триденні репресії з боку Ізраїлю.

У 80–х роках США для врегулювання конфлікту запропонували "план Рейгана" – створення в асоціації з Йорданією палестинської автономії на західному березі ріки Йордан (де було споруджено ряд незаконних єврейських поселень) та в секторі Гази. За мирних переговорів 1985 року при посередництві прем’єр–міністра Італії Б. Краксі та прем’єр–міністра Великобританії М. Тетчер палестинські терористи несподівано захопили італійський літак "Ахіле Лауро" в Середземному морі. Боєвики поводилися з заручниками коректно. Вбито було лише американського туриста–інваліда, що їх постійно провокував. Президент США Р. Рейган віддав наказ про перехоплення літака і посадку на американську базу в Сицилії.

У грудні 1987 року почалась Інфтіфада – священна війна проти євреїв, яку підняло палестинське населення. На заклик ОВП "без зброї" шляхом маніфестації, пікети і "війна каміння" завершились розгоном ізраїльськими військами і депортацією найактивніших учасників, хоча повністю повстання придушене не було.

15 листопада 1988 року Національна Рада Палестинської автономії проголосила незалежну арабську державу Палестина. ОВП визнала право Ізраїля на існування. В свою чергу США змушені були визнати ОВП законним учасником мирних переговорів на Близькому Сході.

Переговорний процес був утруджений через діяльність терористичних груп руху "Хамас" які відмовились від мирного плану лідера Палестини Ясіра Арафата, що змусило останнього вдатися до прямих переговорів з євреями. Через агресію С. Хусейна в Кувейт (намагання подолати економічну кризу в Іраці спробою захопити багатий на нафту емірат). Переговори пройшли з попередніми домовленостями припинити теракти з обох сторін. Арабські країни перестали фінансувати палестинський рух опору, а "Хамас" вийшов з–під їхнього контролю.

В Палестині у 90–х роках, після війни в Перській затоці (1990–1991) та загального процесу міжнародної розрядки напруженості на Близькому Сході почалися нові мирні переговори під егідою міністра зовнішніх справ Норвегії Йоргена Хогата. 10 вересня 1993 р. підписано угоду між ОВП і Ізраїлем про відмову від тероризму та насильства. Тель–Авів визнав ОВП як представника палестинців. Єгипет і Йорданія підписали мирні переговори з Сирією. Проте екстремісти були невдоволені ходом мирного процесу. Серед них "Хамас" (Мужність), "Джихад" (Священна війна в ім’я Аллаха), група Абу Нідаята опозиція в середині ОВП. В Ізраїлі проти переговорів виступили ортодоксальні богослови (власна позиція – утворення Ізраїлю в межах біблійних кордонів з Хевроном).

Наприкінці лютого 1994 року єврейський шовініст Борух Гольдштейн розстріляв у святому для мусульман Гроті Патріархів міста Хеврон 29 палестинців через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з сектора Гази.

28 вересня 1995 року у Вашингтоні підписано угоду про передачу під владу палестинців 2/3 території західного берега ріки Йордан. Ісламські боєвики "Хамас" бажаючи зірвати процес порозуміння влаштували у середині січня–лютого 1996 року в Тель–Авіві та Єрусалимі вибухи трьох бомб від яких загинуло кілька десятків євреїв. "Подали голос" і ультранаціоналістичні терористичні єврейські групи. На початок листопада 1995 року молодий терорист–патріот убив Іцхака Рабина.

Не дивлячись ні на що, 4 травня 1999 року проголошено повністю незалежну державу Палестина на повернутих ізраїльтянами землях західного берега Йордану та сектора Гази. Час від часу відбуваються теракти з жертвами по обидва береги ріки Йордан.

В Ефіопії 1971 – 74 роках поширилися хвилювання в Еритреї. З урядом веде боротьбу ісламський Фронт Визволення Еритреї (ФВЕ). Пролунало в березні 1997 року два теракти і в Аддіс–Абебі представників ФВЕ.

В Судані 2 березня 1973 року палестинські терористи вбили американських (8) та бельгійських (3) дипломатів. Звинувачені були помічені в Судані, але уряд цієї країни передав боєвиків представникам ОВП в Каїрі. У відповідь США відкликали посла. Суть боротьби Півночі та Півдня країни полягала у протистоянні, тобто арабів з християнами та язичницькими сектами.

В Йорданії у 1971 році під час роботи Оборонної ради Ліги Арабських Держав (ЛАД) в Каїрі вбито прем’єр–міністра Вафи Таля. Захоплені єгипетські та йорданські ісламісти заявили, що є членами організації "Чорний вересень" – палестинська терористична група пов’язана з йорданцями, яким надавала допомогу людськими ресурсами проти палестинських партизан до 1980 року.

В Іраку в червні–грудні 1976 року погіршились відносини з Сірією через 12 терактів, яка звинуватила першого в перекиданні військ у зону терактів. Напруга зросла, коли було поранено сірійського міністра зовнішніх справ Адель Халіма Хаддама внаслідок теракту радикального палестинського руху "Чорний травень" 2 грудня, о восьмій годині вечора. Ірак у відповідь звинуватив Сірію за замах на майбутнього президента Саддама Хусейна. Тоді був заступником Ради революційного командування. (14 грудня).

Щодо Російської Федерації, то в Чечні 14 – 22 червня 1995 року зафіксовано напад чеченських боєвиків із захопленням 25 заручників в місті Будьоновську (Ставропольський край) 9 січня 1996 року чеченці–ісламісти захопили пологовий будинок та лікарню в місті Кізляр (Республіка Дагестан). Перед цим 28 липня 1995 року в Дагестані блокована група терористів при спробі ввезення зброї в Чечню. Від РФ переговори проводив заступник начальника служби прикордонного контролю Р. Абдулатів. Подалша доля боєвиків невідома.

В Великобританії 12 жовтня 1984 року замах боєвиків Ірландської Республіканської Армії (ІРА) на прем’єр–міністра. В будівлю гостей міста Брайтон місце щорічної конференції Консервативної партії підкладено вибухівку. В результаті теракту загинуло четверо посадовців, тридцять поранено. М. Тетчер покинула будинок перед самим вибухом.

Італія. У Вероні 17 грудня 1981 року ісламські терористи захопили у власному будинку америкнського генерала Джеймса І. Додьє утримуючи в заручниках сорок два дні. Після пошуків відсутнього військового анти терористичний загін звільнив генерала взявши під варту десять терористів, вбивши шестеро.

Республіка Ейрі. Невелика територія, яка зберігає формально статус у британській співдружності з 1929 року. Вважається однією з баз ІРА. Хоча в республіці баски сепаратисти поза законом тим не меньше три терористичні групи проводили теракти в 1992, 1994 – 96 роках в Ольстері. Однією з причин була релігійна нетерпимість між католиками та протестантами, незадовільний соціально–економічний рівень, потреба більшої політичної свободи.

Передумови практичного тероризму. Християнський фанатизм доби західно–східної Схизми (1054). Розквіт протестантизму (XVI–XVII століття). Екуменічний рух (рух за об’єднання Церков) 80 років ХХ століття.

Локальні релігійні конфлікти 90–х років ХХ століття. Війна з застосуванням терактів вірмен–християн проти азербайджанців–мусульман, православних сербів проти католиків–хорватів. Вимога автономії мусульманської общини в Югославії тощо.

Як противага західним тенденціям мусульманський фанатизм набирає небезпечних форм особливо в ісламських общинах. До прикладу на середину дев’яностих єдиною ісламською республікою був Іран. Після приходу наступника Хомейні спочатку імама далі аятолли їх персидської "знак Божий", "Боже знамення"; з арабської – вищий титул шиїтського муджтахіда – найбільш авторитетного законодавця. Мав право виносити самостійні рішення по всім релігійним і правовим питанням) Рафсанджані більш поміркованого все правознавство підпорядковується Корану.

Мова йде про боротьбу шиїтів і сунітів так званому іранському "шиїтському ісламу" протистоїть алжирський інтегральний "сунітський іслам" що прагне домінувати в світі. Це вилилося у боротьбу 13 тисяч бойовиків Ісламського фронту порятунку (ФІС), лідер якого Аббас Мадані виступаючи за повернення до істинного ісламу переміг на виборах 270–тисячний Фронт Національного Визволення (ФНЛ). Заворушення почалися в кварталах бідноти. Закінчився конфлікт відставкою А. Мадані, ФНІЛ вийшов з уряду, а в країні після арешту лідера ФІС встановлюється військова диктатура та передреволюційна ситуація.

Особливість ісламського фанатизму на практиці виникнення на обмежений час здатне поширюватись від зон активності (Афганістан, Середня Азія, Близький Схід, Іран, Пакистан) до зон поміркованого ісламу Ява, Туреччина.

Отже, арабо–тюрко–мусульманські країни частково були відірваними від власної історії тоді як індоєвропейські синтезували й осучаснили культури Середземномор’я та решти світу.

Терористичний фанатизм. Окремі групи в гонитві за винагородами "спонсорів" чи розформовані або доведені до відчаю "звалення від професійних обов’язків" пов’язані здатні знайти і стати жертвою "мети". Іноді мета виправдовує засоби: помста. Вбивства, стиль життя традиції посилення ненависті до глобалізму і комплекс чинників наведених у першому розділі.

Серед статистичних даних поширені такі: на 1976 рік нараховано 6 тисяч 241 теракт, 508 мікроконфліктів з них 45% на терористичній основі, 17% неісламських. В 1994 році 433 з них лише 2% неісламські. В 2000 році – 702, з них 0,7% неісламських або такі, що не пов’язані з ісламським тероризмом при 15728 терактах з них три глобального масштабу. І якщо в країнах Заходу існує домовленість на придушення тероризму, то деякі арабські країни таким способом "торгуються" з ЄС, США, Росією. Громадська думка залежно від регіону полярна: прибічники і противники.

Виявом практичного тероризму є джихад. Часто священна війна за поняттям, ради старійшин (шаріат) вважається обов’язком для всіх мусульман. На відміну від терористів і фундаменталістів війну веде халіф (правитель) чи його намісник.

Тлумачення в Корані "Джихад – війна на шляху Аллаха". Процедура проведення: Халіф чи намісник спершу проголошують іслам іновірцям (лише один раз), долі збори народу на Раду. Конфлікт з іновірцями заколот з їх сторони або неповагою до Пророка, імам, правителя служить приводом до війни. Джихад оголошує халіф з "невірним" і "язичником", який надається можливість прийняти іслам, або як альтернатива перейти в якості вассалів до мусульманської держави під статусом "змміїв" (людей під захистом арабської країни).

На джихад йдуть всі мусульмани, крім бідних, калік, старих, жінок, дітей і рабів. Ці категорії заборонено вбивати під час війни у противника лишень брати в полон з метою викупу, а рухоме майно переходить у власність умми (мусульманської общини, відокремленої від решти осіб). Крім дар ал харб (с землі вийшли) та дар ал–іслам (землі мусульман) є ще дар ад–дінземі – землі віри із країнами які перебувають в "землях війни" мусульмани сусіди можуть укладати мир терміном на десять років з спробою продовження шляхом відновлення договору.

Невірними на відміну від сучасних екстремістів визнаються "кафірун" (буквально невдячні, відступники та язичники–багатобожці. Щодо "людей Писання" – сахль ал–кітаб (іудеїв та християн) мусульманське право допускає віротерпимість, проте до органів виконавчої влади та військової служби в арабських країнах не допускає.

В підсумку Коран, розглядає війну проти невірних як справу вдячну для Аллаха чим спекулюють ісламські терористи.

Таким чином, багато думок з цього приводу залишились думками. ООН, США, ЄС, НАТО, РФ, ЛАД структури що мають подолати проблему у глобальному масштабі, держави які мають знищити зброю терору та насилля політику конкурентності молодих ісламістів і відповідати перед світовою спільнотою шляхом Об’єднання заради миру та внутрішньої стабільності.

Політична практика ісламського тероризму є свідченням небезпеки знищення людських цінностей, сотень, тисяч людських життів і природного розвитку до "нового світу". На нашу думку, подані факти свідчать про достатність проблем, ніж розробка нових видів озброєння де б фінанси були використані більш раціональніше.

26.02.2011