• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

У квітні 2007 р. виповнилося 125 років від дня народження видатного мислителя і політика, фундатора національного консерватизму — В'ячеслава Липинського. Дослідники намагалися визначити особистість і світогляд Липинського, порівнюючи його і з Д. Донцовим [5, с. 78–83], і з М. Грушевським [3, с. 60–67], і з І. Франком [2, с. 121–128] та іншими знаковими постатями вітчизняної історії [4]. Але оригінальна спадщина історіографа, видатного соціолога, непересічного політика і самобутнього філософа навряд чи надається до однобічного визначення.

Метою цієї статті є неупереджене, оперте на ретельний аналіз текстів соціально-філософського спрямування дослідження консервативних ідей, властивих соціально-політичним поглядам Липинського, і визначення їх прогностично-практичного значення для сучасного етапу державотворення в Україні. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю самоорганізації нації на традиційних, консервативних засадах з метою подолання "керованого хаосу", в якому перебуває нині Україна.

До цього пророче закликав прийдешні генерації активних українців Липинський: "На Вас, молодих... спаде колись тяжке завдання берегти і продовжувати ті традиції в тому хаосі, який лишиться на Україні по упадку большивізму" [5, с. 76]. Звернення до ідейної спадщини Липинського і осмислення її в контексті нагальних завдань відродження і поширення ідеології консерватизму серед українства має теоретичний і практичний вимір.

Майже щодня політичні події новітньої історії України стають підтвердженням багатьох передбачень і пересторог Липинського про становлення нашої державності після падіння комуністичного тоталітаризму. Здобуття Україною незалежності збіглося у часі з переходом до постмодерну, з властивими йому номадизмом, морально-політичним нігілізмом, деконструктивізмом і глобалізацією. В Україні кризові явища доби постмодернізму були посилені їх специфічними модифікаціями, зумовленими особливостями історичного розвитку і менталітету. Про те, що ці особливості відразу вийдуть на поверхню суспільно-політичного життя українства на початку нового етапу державотворення, неодноразово попереджав у своїх прогнозах Липинський.

Свого часу Ф. Ніцше із підозрою заявив, що його ідеї стануть зрозумілими у 2000 р. Ця думка філософа, підтверджена сьогодні, цілком слушна щодо значення творчої спадщини Липинського для усвідомлення нинішніх українських реалій. Не зрозумівши його ідей і його гострого болю за Україну й українство, ми не усвідомимо проблем і колізій нашого часу. Проте засвоєння його позицій тільки-но розпочато [5, с. 79]. Звертаючись до ідейного багатства Липинського, слід пам'ятати, що заповітною його мрією було: "всупереч практичним резонам і віянням часу живити віру і той ідеалізм, що дає надмір життєвих сил і відкриває простір духові".

Бурхлива енергія його думки пробуджує свідоме і реалістичне ставлення до справжніх, а не позірних проблем нашого буття, повертає українського громадянина обличчям до самого себе. Історична спадщина Липинського працює за нових умов навіть більш продуктивно і тому історично вона істинна: такими є його ідеї про роль релігії і церкви як духовної сили суспільства, про значення вічних, загальнолюдських законів творчої громадської моралі [6, с. 19]; про консервативні ідеали лицарського благородства і шляхетності [5, с. 74]; про деструктивну роль отаманства і ліберального демократизму в нашій історії [7, с. 63–72]; про те, що активна меншість, а не пасивна більшість "творить нації і держави" [5, с. 65] тощо.

Вже за життя Липинського його ідеї і прогнози сучасники оцінювали як утопічні та нездійснені мрії. Але, на відміну від критиків мислителя, Липинському було властиве відчуття не тільки тогочасної реальності, а й бачення перспективних можливостей її розгортання. У своїй творчості він прагнув звільнитися від умовностей повсякденності і творити за законами можливості, долаючи потворний зовнішній світ, підносячись над ним і виходячи за його межі в "інший стан" (der andere Zustand — термін австрійського письменника і філософа Р. Музи-ля).

Тому не можна погодитись з твердженнями деяких дослідників Липинського про те, що він "загіпнотизований видивом минувшини, забуває, що історія не повторюється" [5, с. 81], і що його ідеї "не стали історично-перспективними", за винятком бачення релігії і територіального патріотизму [5, с. 95]. Так, історія буквально не повторюється, проте її голоси тільки те й роблять, що перегукуються. У цьому сенсі ідеї Липинського постають вельми спорідненими з творчими візіями Ніцше про "вічне повернення". Як влучно зауважив Є. Сверстюк, "з готовністю бути побитим камінням він [В. Липинський. — В. С. ] твердо виголошував свої правди, йдучи проти вівтарів і течій часу".

Причини наших сучасних негараздів Липинський визначив дуже точно. Це:

• по-перше — "егоїстично-матеріалістична темрява, яка заступить нам шлях до вищих цінностей";
• по-друге — "ніким і нічим не обуздане хамство" [5, с. 64];
• по-третє — "необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша" [7, с. 28];
• по-четверте — змагання за отаманство, історично і ментально властиве українству, де "замість характерів — доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза" [5, с. 69];
• по-п'яте — схильність до неорганізованості, непослуху, який, за визначенням Ніцше, є "доблестю раба", домінування "інтересів хаотичних "партійних" сполук... над інтересами держави", нахилом "до індивідуалізму та анархії" [7, с. 64];
• по-шосте — оптимістичні ілюзії відносно "соціалістичного, націоналістичного, демократичного чи ще якогось "земного раю", поєднані із зажерливими егоїстичними інстинктами;
• по-сьоме — безплідні намагання об'єднати Україну на основі протиставлення її політики або до Сходу, або до Заходу; як наголошував з цього приводу Липинський, Україна не може об'єднатись "ненавистю до Москви або Польщі, бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть до обох одночасно — в петлю самогубця або дім для божевільних" [5, с. 74].

Не "в загіпнотизованій якоюсь ненавистю банді" формується сила державотворення, образно представлена у Липинського біблійним Яфетом, а в територіальному патріотизмі, опертому "на любові до своїх земляків", на духовні вартості — віру в Бога, послух Його Законам, вірність кращим історичним традиціям лицарства, твердість, силу волі, дисципліну, шляхетність [5, с. 77].

Липинський чітко розмежовує територіальний і політичний патріотизм від екстериторіального і віросповідного шовінізму. На його думку, бути патріотом України означає докладати всіх зусиль для створення оптимальних умов для людського, державного і політичного співжиття людей, що живуть на нашій землі, щоб було честю носити ім'я Українця, а "не мріяти про витоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків" чи практикувати псевдонаціоналістичну "моду лавочників" із запозиченим від нащадків хазар гаслом "свій до свого по своє" [5, с. 77].

Саме такий "націоналізм" в сучасних умовах є прикриттям для фактичної бездуховності і безрелігійності, а то й політичної деструктивності. Серед характерних рис, властивих "екстериторіальному шовінізму", Липинський називає "політичне руїнництво, зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, здеклясованість" [5, с. 78].

З елементів, наділених такою і схожою соціально-психологічною характеристикою, складається базис для поширення новочасного, постмодерного хамства, яке "не розуміє і повік не зрозуміє… що таке вірність і шляхетність — в будові нової Держави, в творенню Української Влади", що "Україна — це щось таке, що я маю шанувати, любити і слухати, а не щось, чим я можу бити, скидати і себе вивищувати? Щось спільного всім на цій землі, а не власність монопольна моя і моєї банди?" [5, с. 73]. Саме з цього політичного і морального (чи краще сказати — аморального) смітника Глобальний предиктор змушує нас обирати керманичів держави десь між "братвою" і постколгоспними селюками.

На його замовлення Rand Corporation розробила доктрину "керованого хаосу", сутність якої полягає у формуванні через проведення "екзистенціальних революцій" зон "керованої нестабільності". Провідною ідеєю є апологія моменту "прямої дії" вільно тоталізованої революційної групи. Охоплена усвідомленням небезпеки і через брак часу позбавлена розсудливої аналітики поточної ситуації, не розмірковуючи про можливі майбутні наслідки, група "тоталізується" навколо стихійно висунутих вождів і намагається досягнути чогось об'єктивно неможливого.

Внаслідок цього виникає стан "політично оформленої оргії, колективно впорядкованого екстазу". Соціальна несправедливість, злидні, насильство проголошуються доброчесними явищами, тому що вони спричиняють кризу і породжують революційну боротьбу. "Акт прямої дії" перетворює гасла і програми боротьби на театралізовані атрибути, на своєрідний різновид карнавальної символіки. Періодичне проведення таких "кольорових революцій" дає змогу утримувати ту чи іншу країну в стані, коли правлячі еліти повністю чи частково втрачають контроль над ситуацію і змушені звертатися до міжнародного посередництва за допомогою і підтримкою. У творах Липинського знаходимо приклад схожого звертання галичан, "які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких "Поляків" [5, с. 77].

Розробники з Rand Corporation радять призначати на основні посади некомпетентних осіб, одночасно звільняючи професіоналів, особливо у керівництві силовими структурами. Пропонується також прищеплювати і культивувати в такій "еліті" жадобу до влади як до засобу облаштування власного благополуччя. Комплекс цих заходів, як зазначає професор М. Сенченко, посилює залежність "еліти" від Глобального предиктора, усуваючи її від концептуальної влади.

Порожні знаки політичної суверенності за умов рабської економічної та ідеологічної залежності від Заходу — це скляне намисто, якими щедро обвиті шиї тубільних князьків — лише позірність свободи, ліберальний морок, прострочений просвітницький напій, яким пригощають нас ті, хто давно вже таємно перейшов на зовсім інші рейки. Глобальна автократія намагається побудувати "натовпно-елітарне світове місто", в якому немає місця ані для народів, ані для національних культур. Маса доби постмодернізму визнає натуралізм, що у соціальних і статевих питаннях безпосередньо кореспондується до первісних інстинктів.

Знову під машкарою особистої конкурентної боротьби і спортивних змагань оживає призабуте гасло "хліба і видовищ!". Молодь привчають "жити тут і тепер", що є запереченням принципу надії. Молоді люди почувають себе здебільшого катастрофічно, солодкувато-гірко і відособлено, якщо вдається відвернути найгірше. Експорт секуляризованого гуманізму в моральному сенсі призводить до самотності, відчуження, самобовванства, і врешті втрати сенсу життя. Його парадоксальна вимога і гасло: "Залиште мене в спокої і не кидайте мене одного".

Постмодерна генерація живе від одного дня до іншого, від канікул до канікул, від проблеми до проблеми, від оргазму до оргазму, в приватних потрясіннях і короткочасних історіях, поривчасто, відпружено. Пошуки виходу з цього стану відбуваються або через втечу від духовно спорожненого внутрішнього життя, внутрішньої порожнечі у життя зовнішнє, громадське, за допомогою обрання раціонально-зовнішнього або через обрання ірраціонально-внутрішнього — алкоголю, наркотиків у поєднанні з різноманітними сексуальними девіаціями та пер-версіями. Інакше кажучи — одурманення як свідомий вибір несвідомого.

Постмодернізм пропонує вихід з "репресивної" моралі і культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в середовищі постмодерністів специфічного тлумачення надав М. Маффесолі, який представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а швидше божком охоплених фізіологічним сп'янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник залишається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Групова спільнота для нього ближча ніж сімейний затишок.

Метафора танцюючого Діоніса особливо приваблива для молоді, яка прагне у шаленстві оргій позбутися трагічної порожнечі бездуховного аморального життя. В ієрархії демонічних антицінностей особливими символами стали секс, насильство, наркотики і алкоголь. Логос і міф, інтегруючись, запроторюють людину в задзеркалля трагічного гуманізму, де час втрачає свої лінійні характеристики і перетворюється на циклічність, близьку до візій "вічного повернення" Ф. Ніцше і М. Дельоза. Часова циклічність дає змогу знову і знову все починати спочатку і не пригнічує логікою неперервного розвитку. Пароксизми поривів і розчарувань вдається легше подолати, вважаючи, що життя є мандрівкою номада по колу, в якій після нападів розпачу настане знову забуття чи сп'яніння.

Передбачаючи можливість такого стану речей, Липинський зробив висновок, що "нарід без провідної верстви, сам у собі неорганізований, це ніщо інше, як тільки пасивна більшість (маса) — серед якої живе активна меншина" [1, с. 23]. Липинський не наслідував "хлопоманів" зі старої "Київської громади", "що то відрікалися предківських чеснот і шляхетського походження, щоб приподобатися масі" [1, с. 19], не кланявся "в пояс на всі чотири сторони глупій і розбещеній юрбі, погорджую-чись нею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи придбав він собі серед неї оцими поклонами популярність?" [7, с. 27].

Для нього любити свій народ означало не потурати його глупоті, хамству, ліні і стихійним, руйнівним гонам, а намагатися розвинути і зміцнити те, що в українському народі було розумного, працьовитого, творчого. Він вчився з уроків історії свого народу, черпав зі скарбниці шляхетного і благородного українства, набуваючи політичного досвіду й релігійно-філософської мудрості.

Липинський писав, що Україні для успішного державотворення потрібна релігія і церква, "яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу використовувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі... дасть нам любов до Бога, до правди, до ідеї і замість теперішніх, затроєних ядом зненависти і неспокою, безсилих конвульсій розуму і серця, дасть нам, на глибокій віри і любови оперту, спокійну силу духа для твердого, непохитного і послідовного творення нашого українського діла" [6, с. 19], а також консервативна сила, яка єдина, на його думку, здатна опанувати розбурхану українську стихію залізними карбами дисципліни і організації.

Він неодноразово наголошував, що тільки "оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства — оця активна меншість, а не пасивна більшість — це і єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України" [7, с. 25–26]. Джерелом консервативної влади має стати моральна сила, старша за саму владу, "оперта на традицію, а не фізичну силу чи бунт", на "свідомість Землі, а не Орди" [5, с. 70–71].

Як зазначав лідер УКП Георгій Щокін: "Найбільш традиційною моделлю етнократії для України є гетьманат, що означає виборну одноосібну владу, яка несе повну відповідальність за стан справ у Державі" [14, c. 5]. Саме цим шляхом, вказаним видатним мислителем В'ячеславом Липинським, впевнено йде сьогодні партія національного консерватизму.

Література

1. Босий В. В. В'ячеслав Липинський ідеолог української трудової монархії. — Торонто: З Друкарні Українського робітника, 1951.
2. Грицак Я. Іван Франко і В'ячеслав Липинський // Липинський В'ячеслав. Історико — політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т. 1 — Ки-їв-Філадельфія, 1994. — С. 121–128.
3. Дашкевич Я. Хам чи Яфет: В'ячеслав Липинський і Українська революція // Липинський В'ячеслав. Істори-ко — політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т. 1. — Київ-Філадельфія, 1994. — С. 60–67.
4. Заборовський М. В'ячеслав Липинський і його думка про українську націю і державу. — Аугсбург: Укр. літопис, 1946.
5. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1928 р. // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 63–85.
6. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. — Нью-Йорк: Булава, 1956.
7. Липинський В. Покликання "варягів" чи організація хліборобів. Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка "Де вихід?" — Нью-Йорк: Булава, 1954.
8. Липинський В. Комунікат // Збірник "Хліборобської України". — Прага, 1931. — Т. 1.

24.02.2011