• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Фізика відіграє важливу роль в житті суспільства, впливає на розвиток техніки, в той же час власний розвиток фізики знаходиться в прямій залежності від потреб суспільного виробництва, рівня розвитку техніки і від світогляду її творців.

Будь-яка наука сама по собі представляє перш за все певну систему ідей, понять, категорій та законів, які більш чи менш адекватно відображають дійсність, дають достовірні дані про існування суб'єктивного світу.

Всі природничі науки мають між собою те спільне, що вони вивчають різні сторони єдиного матеріального світу. Звідси слідує, що ці науки повинні користуватись самими загальними теоретичними і методологічними положеннями, які адекватно відображають найбільш загальні властивості матерії, що знаходиться в стані постійних змін, руху. Філософія як наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення є єдиною науковою методологією всіх природничих наук.

Об'єктивною основою взаємозв'язку філософії та фізики є матеріальна єдність загального і конкретного в розвитку матерії, загальних і конкретних законів.

Філософія і фізика як органічні елементи культури. Сьогодні стало звичним протиставляти з однієї сторони конкретні науки, а з другої сторони - філософію. Це протиставлення викликане різними причинами. Ось приклади такого протиставлення.

З однієї сторони фізика нерідко сприймається багатьма її представниками, і тим більше не спеціалістами, які відчувають її вплив у повсякденному житті, як заняття, що приносить людині конкретну користь, адже вся оточуюча нас дійсність (заводи, транспорт, зв’язок, побутові прилади і т. д.) виникла завдяки фізиці та її втіленню у виробництво. Цим же людям, з другого боку, філософія часом здається "витанням в позахмарних сферах абстракцій", далеких від реального життя.

З однієї сторони фізика, особливо в наші дні, стрімко розвивається. З другого боку про філософію (і суспільні науки) цього не скажеш, а якщо говорити про нашу країну, то слід признати, що філософія протягом тривалого часу знаходилась у застої. Далі: з однієї сторони, технічне застосування фізики виявляється не лише благом для людства, але й навіює справжній жах (швидке вдосконалення зброї масового знищення, ускладнення виробничої діяльності, погіршення стану навколишнього середовища). З другого боку філософія вже давно вдарила на сполох у зв’язку з перетворенням людини на додаток, породженої нею самою, але все ще бездуховної і неживої машини технократизованого промислового виробництва.

Потім, з однієї сторони, фізику як таку, не цікавить людський духовний світ, вона займається поясненням неживої природи. З другого боку філософія ставить в центр своєї уваги саме людину, міркує про зміст життя, намагається зрозуміти суть явищ, і тому є гуманітарною, а то й гуманістичною наукою.

Відомо, що фізики, а вони також є насамперед людьми, не завжди, досліджуючи живу природу, втрачають з поля зору гуманістичне не направлення своїх досліджень. А. Ейнштейн, який рекомендував президенту США Ф. Д. Рузвельту терміново реалізувати проект виготовлення атомної бомби в період другої світової війни, після поразки фашистської Німеччини і створення водневої бомби, приєднався до філософа Б. Рассела в Маніфесті, де було заявлено тепер вже про загрозу для життя людства термоядерної зброї. В цьому маніфесті Рассела-Ейнштейна (1955) була поставлена проблема: "Чи покінчимо ми з людською расою, чи людство відмовиться від війни".

Разом з тим філософи, імена яких увійшли в історію культури, нерідко займались тим, що можна було віднести до сфери фізики. Це, наприклад, Демокріт та Епікур, Рене Декарт та Еммануїл Кант. Звичайно, таких універсальних людей як Демокріт чи Декарт зараз знайти важко, але і зараз філософам корисно набути досвіду в якійсь конкретній галузі науки. А тому і сьогодні цілком справедливе уявлення про те, що ні філософська думка не може ігнорувати досягнення фізики, ні фізика не може протиставляти себе філософії. Адже ціль в них одна--зрозуміти і пояснити світ, частиною якого є людина.

Історії культури відомо багато "паростків", які, з'являючись у вигляді спекулятивних (начебто досить далеких від повсякденної реальності) здогадок і пропозицій, з часом поступово перетворювались в "плодоносні дерева" строго наукових, практично обґрунтованих теорій, які мають прямий вихід в людську реальність і серйозно її змінюють. Найяскравіший приклад цього - теорія атомізму. "Паросток" цей з'явився ще в Стародавній Греції і був "посаджений" Демокрітом, який висунув гіпотезу про атомну будову Всесвіту. Його атомізм був не чим іншим, як чисто абстрактним припущенням, бо ніхто в Стародавній Греції (в тому числі і сам Демокріт) ніяких атомів спостерігати не могли.

Реальність атомів в якості їх спостереження як конкретних речей, залишалась відкритим питанням аж до початку 20 століття, тобто приблизно 2, 5 тисяч років. Лише в дослідах французького фізика Ж. Б. Перена, який вивчав броунівський рух (1808 р.), ця теорія знайшла більш-менш безпосереднє підтвердження.

І увесь цей час, починаючи з античності і аж до сьогоднішнього дня, атомізм стимулював розвиток багатьох наук - від хімії і фізики до логіки і психології. Тут доречно буде привести слова американського фізика Р Рей-мана :"Якщо в результаті якої-небудь світової катастрофи всі набуті наукові знання були б знищені і до майбутніх поколінь перейшла б лише одна фраза, то яке б твердження несло б найбільшу інформацію? Я вважаю, що це атомна гіпотеза: всі тіла складаються з атомів-маленьких тіл, які знаходяться в безперервному русі, притягуються на невеликій віддалі, але відштовхуються, якщо одне з них тісніше притиснути до другого. В одній цій фразі. . . міститься неймовірна кількість інформації про світ; необхідно лише прикласти трохи фантазії і кмітливості".

Таким чином атомна гіпотеза являється одним з центрів, навколо яких кристалізується духовна і матеріальна діяльність людини. Звичайно, не лише атомізм має таке велике значення. Не менш яскравим "паростком", який, щоправда, появився вже на "стеблі" атомної гіпотези, виявилось припущення про "свободу волі", про випадкові рухи атомів, висунуте ще Епікуром. Відмінності атомізму Демокріта і атомізму Епікура присвятив свою докторську дисертацію Маркс, і це не випадково.

Проблема "свободи волі" має значення для фізики і тепер - звичайно не в прямому значенні, а в плані осмислення місця, можливості, випадковості, невизначеності в сучасній картині світу. Квантова фізика, долаючи по мірі накопичення нових фактів, які появляються в процесі її розвитку, класичні теоретичні представлення, різко виступила, зокрема, проти принципу однозначного детермінізму, який ще з часів Демокріта розповсюдився і на соціальне життя, так як сприймався як неперекладний закон, визнаючи все.

В класичний період свого розвитку фізика, по-суті, абсолютизувала цей принцип, знайшовши для нього точний математичний вираз. Але новий "некласичний" етап розвитку фізики був пов'язаний з критикою цього принципу і заміною цього більш широким діалектичним розумінням причинності, що спочатку було сприйняте багатьма дослідниками як спростування всіх закономірностей, а то як і доказ "свободи волі" мало не на рівні електрону.

Правда, потім прийшло розуміння того, що необхідність і випадковість, закономірність та її прояви, можливість і дійсність, детермінізм і "свобода волі" - все це речі співвідносні (а не відносні, як це інколи стверджується в науковій літературі) Потім (зовсім недавно) не лише у фізиці мікросвіту, але й у звичайній фізиці, макроскопічній, з'явились дані, які підтвердили, що ми живемо в світі самоорганізації, з якого не можна вилучити ні необхідність, ні випадковість, ні дійсність, ні можливість, ні визначеність , ні невизначеність, ні порядок, ні хаос.

Подібних "паростків" в історії культури можна знайти дуже багато. Тому нам і здається, що в принципі дуже складно відокремити фізику (чи якусь спеціальну науку) від філософії і навпаки - важко і по практичних і по теоретичних основах. Існуюче ж протиставлення, хоча воно і зустрічається сьогодні досить часто, є насправді штучним протиставленням і тому благотворним.

Перетворення філософських проблем в конкретно наукові. Вже на прикладі атомізму ми можемо спостерігати як філософські гіпотези, що мають світоглядний статус, тобто претендують на пояснення будови Всесвіту, перетворюються з часом в "дерева" більш конкретних пропозицій і досліджень в різних спеціальних областях діяльності людини.

Так, арбський мислитель Аверроес (Ібн Рощд) знову повернувся до цієї гіпотези і намагався її розвинути. При цьому він вводить"мінімальні натуральні одиниці", які якісно відрізняються для різних субстанцій (речовин) і мають для них різні розміри. Це в певній мірі позначилось на розвитку тих уявлень, які ми називаємо хімічними, а в ті часи відносилось до алхімії; "мінімальна натуральна одиниця є прообразом поняття "хімічний елемент".

Ньютон, розвиваючи атомну ідею, пішов ще далі, ввівши поняття "сили", завдяки якій із атомів будується речовина. Він намагався ввести це поняття і в оптику, але ця спроба була ще передчасною, можна сказати метафізичною, філософською, але лишень зараз ми знаємо про корпускулярно-хвильову теорію світла.

Ще в грецькій філософії є цікаві уявлення про випадковість, яку слід сприймати як суттєвий аспект теоретичних представлень. Епікур вважає відхилення атома випадковою похибкою в його траєкторії. Лукрецій крім цього констатує: "Якби вони не відхилялись, то падали б вниз через пустоту як дощові краплі, і не відбувалось би їхнє злиття, і не було б джерела для першоматерії, природа не була б створена". Нове може виникати лише завдяки взаємодії в його закономірних і випадкових зв'язках.

Середньовічні дискусії навколо випадковості, в порівнянні з античним матеріалізмом, знаходять в томізмі та неотомізмі пошуки "анти випадкового фактора", що зміг би пояснити розвиток. Саморух і саморозвиток матерії повинні подаватись як єдиний принцип пояснення. Об'єктивність випадковості в природі завжди виступає як деяка основа. Звідки виникає розгалуження причиннісної природи та вільної людини? Лише квантова механіка із своїм відображенням діалектичного зв'язку між необхідністю і випадковістю представляє випадковість в якості складового елементу фізичної теоретичної картини, як і в античній натурфілософії. Без врахування випадковості розвиток, як виникнення нового, пояснити неможливо, хіба що прийнявши вчення про так звані первинні норми.

В своїй роботі "Всеобщая естественная история и теория неба"(1755) І. Кант посилаючись на Епікура, Лукреція, Демокріта, відстоював ідею первинної форми небесних тіл, тим самим ставлячи питання про походження складних систем. Він досліджував якісні зміни зоряних систем. При цьому він відмовився від випадковості як незакономірного, неповторюваного. ". . . матерія підпорядкована деяким необхідним законам. Я бачу, як із її стану повного розкладу і розсіяння цілком природно розвивається щось прекрасне і струнке ціле".

З розвитком статфізики і термодинаміки в 19 столітті появилась можливість поєднати об'єктивну випадковість з представленнями про розвиток. Однак наукове обґрунтування цього зробити було важко. Цьому заважала відмова від принципу розвитку в фізиці. Але це не узгоджується з твердженням Канта. Такий результат одержувався тому, що фізика виключала можливість виникнення якісно нового стану, хоча і визнавала початковий стан з мінімальною ентропією, який вів до кінцевого стану.

Ми розглянули приклади перетворень філософських гіпотез в конкретно-наукові, набування ними точного кількісного виразу, математичної форми, широкого практичного застосування і технічного втілення. Такі приклади говорять не лише про евристичну роль і практичне значення філософії для конкретних наук, але й про єдність, взаємозв’язок філософії з цими науками.

Можна припустити, не лише філософські гіпотези перетворюються в конкретно-наукові, але й конкретно-наукові відкриття, в свою чергу, можуть породжувати широкі філософські узагальнення і гіпотези. Наприклад, спостерігаючи сьогодні такий специфічний ефект як "червоне зміщення" галактик, вчені роблять космологічний висновок про розбіжність галактик і розширення Всесвіту. Спостерігаючи перетворення "елементарних" часток, вони роблять висновок, що всі ці частки складаються з кварків і намагаються обґрунтувати, чому ці кварки неможливо спостерігати в якості самостійних індивідуальних об'єктів.

Знайшовши подібність в поведінці тварин і людей, міркують про "гени культури". Розглядаючи прогрес електронної техніки, висувають гіпотезу "штучного інтелекту", говорять про "машинні мови". Спостерігаючи ріст комунікацій в сучасному світі, припускають, що ця тенденція приведе до виникнення деякого "загально-планетарного розуму". Сьогодні багато хто переконаний в "самоорганізації матерії".

Багатогранність філософських основ науки. Наука по своїй суті відзначається динамічністю. Вона відповідає насущним вимогам життя, а інколи формує його запити, але в кінці кінців виникає питання: що лежить в основі динамізму? Це питання не лише з області теорії, але й має цілком визначений практичний зміст.

Відповідаючи на це питання, слід вказати на те, що науковий розум є, при необхідності, обмеженим, в той час, як динамізм практики завжди випереджає його основопочаткуючими роздумами. Процес становлення нового, як правило, не планується, він передбачений у всіх своїх аспектах і результатах. Інакше нове суспільство виникнути не могло: все раніш заплановане-визначене, але наші плани, як відомо, далеко не завжди виконуються. Виходить, що нові знання, в дійсності, не мають "старих" основ, хоча цю думку не слід розуміти в прямому змісті.

Розвиток знань зазнає впливу традицій, і навіть тоді, коли старі традиції руйнуються, в нових знаннях зберігаються деякі їх елементи, які не лише не суперечать відкриттям, але і допомагають їм зароджуватись. Ці найбільш стійкі елементи і відносяться до основ науки. Таких елементів не так уже й багато.

До них можна віднести, в першу чергу, філософські категорії і принципи. Яким би не було нове знання, воно завжди виражається через невелику кількість вихідних понять та принципів. Серед таких понять-поняття речі, властивості, відношення, якості і кількості, процесу, руху, стану, простору, часу, реальності, можливості і дійсності, випадковості і необхідності і т. д.

Ще Кант стверджував, що подібні поняття (категорії) і принципи дані людині aprіorі. Але Канта часто критикували саме за апріоризм. І, дійсно, якщо категорія і зв'язуючі її принципи розуміти як незмінні, раз і назавжди задані, то це буде хибна точка зору. Однак апріоризм категорій (кантівських в тому числі) можна обґрунтувати тим, що вони суть родові людські поняття, оскільки людина - не абстрактний суб'єкт, а цілком конкретна істота (навіть коли говорити - не про окремий індивідум, а про все суспільство взагалі) у Всесвіті, яка виділяється унікальною специфікою.

Категорії ці зародились в її практиці, в її взаємодії з собою, з Всесвітом, який є незрівнянно багатшим від того, що ми вкладаємо в зміст поняття "людина". Людина виробила ці категорії і загальні філософські принципи саме в "коеволюційному" процесі взаємодії самої з собою (в рамках людського суспільства) із оточуючим Всесвітом (який, звичайно, обмежується, в першому наближенні, місцем проживання людини, тобто Землею).

Існує приваблива філософська традиція, яка підкреслює специфічність людської істоти, що полягає в її духовності. Що таке "духовність" і випливаючий із неї гуманізм - про це філософи сперечались довгий час. У любому випадку ця риса відрізняє людину від неживої матерії, а також від решти живого світу, в якому вона виникла.

Ця традиція може визнати, як і у Канта, необхідність деяких непорушних правил суспільно-людської поведінки (моральний кодекс). Але ця традиція гарна до тих пір, поки їй не доводиться мати справу з оточуючим світом, який є, по визначенню, бездуховним. Коли ж вона стикається з ним, її моральні принципи руйнуються в силу того, що на перший план висуваються звичайні проблеми фізичного виживання.

Звідси висновок, що гуманізм "чистої духовності" повинен "знати своє місце" , тобто він повинен враховувати, що людина не лише "людина думаюча", а породження Всесвіту, частиною якого вона є. І, звичайно, найбільш далекоглядним гуманістичним поглядом є переконання в тому, що людина відповідає не лише за свою долю, а й за долю Всесвіту.

Слід, сказати, що такі широкі основи науки, як філософські категорії і принципи, не є її єдиними основами. Оскільки наукова діяльність є людським засобом, на неї розповсюджуються і правила людського співжиття. Оскільки наука далеко не однорідна в предметі дослідження, то в ній відчуваються і дисциплінарні основи. Оскільки наука відкриває нове, в ній з'являються і нові основи, що йдуть від об'єктивної реальності.

Наприклад, в науці прийнято довіряти результатам, які вчений сам не отримав, а отримали інші вчені, навіть якщо вони притримувались інших політичних позицій чи інших релігійних поглядів, Це значить, що комунікація в науці основана на довір'ї. Але, звичайно, саме це довір'я основане на тому, що наука взаємодіє з об'єктивною реальністю. Тому принцип об'єктивності істини для науки не лише пізнавальний, але й є моральною основою, яка не залежить від політичних чи релігійних поглядів вченого, від його національності чи статі.

Далі. Дисциплінарні традиції проявляють себе в сукупності досить стійких, але специфічних понять і принципів, які не слід змішувати з філософськими категоріями і принципами, Наприклад, у фізиці такими стійкими, але специфічними поняттями є поняття частинки (корпускули) і хвилі (поля), але стійким принципом - закон збереження енергії. Разом з тим, що ці поняття і принципи не є філософськими, вони не можуть бути змістовно сформульовані без звернень до філософських категорій і основ.

Різноманітні схеми наукових революцій розглядають, поки що в загальних рисах, функціонування і зміну концептуальних структур, що претендують на роль основ науки, а деякі з них ставлять проблему генезису цих структур. Прихильники еволюціоністичної концепції схильні знаходити в моделях наукових революцій недоліки: критично висловлюються про "революційні ілюзії" чи відводять революційним змінам роль виключно різних подій в зміні способів інтелектуальної діяльності в процесі росту знання.

Можна виділити три основні причини такого відношення до наукових революцій. По-перше, розуміючи під революційними подіями корінні перевороти в стилі наукового мислення, в науковій картині світу для цих феноменів висували такі критерії, які задовольняють лише глобальні революції. Загальноприйнятим "зразком" глобальної наукової революції, на основі якого формулюються суттєві ознаки чи критерії змін цього типу, рахується "найбільший еволюційний переворот" в суспільствознавстві в 16-17 століттях.

Наприклад, А. Койре розглядав наукову революцію 16-17 ст. як "мутацію" людського інтелекту, критерієм якої була зміна "типів населення", "корінна реформа" нашого інтелекту. Він пов'язував цю революцію з глибокими змінами філософських основ суспільства. Суттєвою рисою тієї революції він вважав "руйнування" античного космосу, тобто, висловлюючись сучасною мовою, корінна перебудова наукової картини світу. Але на думку прихильників еволюціоністських моделей, в подальшому розвитку суспільствознавства подій такого масштабу більше не відбувалось.

По-друге, поняття наукової революції багато авторів пояснюють по аналогії соціальної революції: це перетворення, які руйнують старий стиль наукового мислення, наукову картину світу. Але тим самим недостатньо враховується специфіка наукової діяльності, головну роль в якій грають наукові традиції.

По-третє, визнання тих чи інших епізодів динаміки науки як революційних рідко супроводжувалось аналізом конкретних механізмів зміни "концептуальних популяцій". Автори еволюціоністських моделей динаміки науки, детально досліджуючи ці механізми, в переважній більшості не схильні бачити в них нічого революційного.

Ці заперечення серйозні. Вони не відкидають ідею існування феномена наукових революцій, але заставляють уточнювати зміст поняття інтелектуальної революції в науці, ввести поняття інтелектуальних наукових революцій іншого масштабу, переглянути проблему взаємозв'язку наукових революцій та наукових традицій. В революційні періоди розвитку науки зароджуються нові основи, які спочатку і не сприймаються в такій якості.

Наприклад, М. Планк висунув гіпотезу квантування фізичної дії (фізичної величини, рівний добутку імпульсу на довжину). Завдяки цій гіпотезі і народилася, власне, нова квантова теорія (квантова фізика). Але і сам Планк довгий час не сприймав свою гіпотезу всерйоз і неодноразово намагався позбавитись в теорії мікросвіту від квантування. Пізніше стало відомо, що планківське квантування об'єктивно є фундаментом фізики мікросвіту.

14.12.2010