• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Філософсько-світоглядний зміст проблеми змісту історії. Статус історії як світоглядної категорії визначається тим, що поза нею людина не може усвідомлювати належність до свого народу й людства загалом. Коли ж історія осягається як цілісний процес розвитку окремих народів або людства, то неминуче постає питання про її смисл.

Історія не тільки об’єктивний процес, наділений сутнісними характеристиками, вона розглядається також і як особливого роду цінність. призначення філософії – спираючись на визначену нею світоглядну позицію, на синтез історичного знання, зрозуміти історію як ціле, що має смисл цінності існують не лише в площині сучасного, вон7и ніби живуть у динаміці часу, що передбачає також наявність минулого й майбутнього. У цьому й полягає специфічне буття історії як особливого роду ціннісної предметності.

Те, що історія, її вивчення так осмислен6ня має світоглядно-виховне значення, навряд чи викликає сумнів. Адже таке чи інше розуміння смислу історичного процесу не може не відкривати певні горизонти бачення людиною сенсу власного буття. Ефективність виховання за допомогою історії значно зростає, якщо вихованець отримує змогу побачити в ній не лише взаємодію об’єктивних над особистісних сил, а й власну долю.

Проте взаємозв’язок особистої долі та історії все ще залишається складною актуальною історіософською проблемою. Прогресистські концепції, які, можливо, й не втратили свого значення, продемонстрували певну невідповідність до реальних історичних перетворень, що породили цілу низку проблем. Вони пов’язанні з питаннями про смисл історичного процесу, зокрема, про смисл історії взагалі, про трансформацію світовідчуття в епоху радикальних перетворень, про співвідношення смислу історії та сенсу буття особи, про місце особистості в сплетенні факторів, що зумовлюють еволюцію суспільства, а це істотно впливає на формування світоглядних орієнтацій2 особистості.

Існує також взаємозв’язок між наявними у філософії відповідями та смисло-історичними питаннями та особистісними модифікаціями їх. Смисл історії як компонент суспільного світогляду не може бути чимось виключно зовнішнім щодо особистості, оскільки людина, інтегрована в суспільний процес, бере в ньому безпосередню участь.

Смисл найчастіше визначають через значення. Смисл представляє не так об’єкт, як супутнє йому переживання й передбачувану поведінку. У загальному вигляді, смисл є відносини – відносини між одним об’єктом і іншим, де о однією стороною виступає факт свідомості, іншою – або матеріальний об’єкт або об’єктивація свідомості у формі явища культури. в основі системи світоосмислення лежать найглибинніші (архаїчні)шари людської психіки, що визначають сприйняття людиною світу й розуміння нею свого місця в ньому.

Ці шари приховуються від усвідомлення в глибинах несвідомого Тут смисли ще не оформленні в мові, не структуровані в міфології й ідеології. Людина сформована відповідною культурою, приймає подібні «першосмисли»як щось саме собою зрозуміле, як єдино можливі презумпції (наприклад сприйняття часу чи простору)Саме ця первинна система орієнтирів свідомості і є тим базисом, фундаментом, на якому стоїть будь-яка будова культури.

Розмова про смисл історії передбачає смисл у значенні задуму або мети. Без цього, без певного «для чого», історія людства була б, зрештою, рухом без мети. Історична подія відсилає нас до чогось поза нею, оскільки дія, що її викликала, спрямована на щось, у чому смисл реалізовується як мета. оскільки історія є рух у часі – задум мусить постати як мета, що лежить у майбутньому.

Наповнення смислом – справа здійснення, спрямована на перспективу. «Відкриття» історичного світу й історичного існування, смисл якого міститься в майбутньому, є результатом не лише філософської свідомості, а й сповненого сподівань очікування, яке спочатку пов’язували з настанням царства Божого, а потім прийдешнього царства людини.

Якщо в суспільстві зникає «смисл», це сприяє появі нігілізму, анархії, які заперечують будь-які обов’язки перед суспільством, а також знищують залежність від усіх норм. Тоді виникає революційне прагнення зруйнувати світ, у взаємозв’язках якого не видно вже жодного «смислу», щоб створити новий, в якому кожна дія знову отримує значущість.

Спроби виявити «смисл історії» постають як своєрідне завершальне завдання філософського осягнення історії. Зважитися на судження про кінцевий смисл історичних діянь можна лише в тому разі, якщо означено майбутню мету їх. Людина постійно прагне зробити усвідомленим своє існування в природно-космічному універсамі та в історії. Охопити історію поглядом, зрозуміти її спрямованість і гуманістичний зміст завдання, яке завжди хвилює людину.

Воно не може бути розв’язане остаточно: пульсація подій сучасного життя, можливість майбутн6ього постійно трансформують горизонт осягнення історичного минулого, створюючи щоразу і певні його інтерпретації. Дог того ж смисл історії видається завжди неоднозначн6им, він вимальовується через полемічний діалог із іншими людьми.

Питання про смисл історичного буття людини постає ще в до філософських світоглядн6их формах. Історично першими формами систематизації смислів були релігія й міфологія.

У міфологічному світогляді смисл історії розглядався за допомогою вихідної міфологеми, яка припускала можливість поєднання розповіді про минуле з одповіддю про теперішні часи. Така міфологема допомагала оглянути історію етносу, встановити походження, традиції, а також обґрунтувати на засаді традиції династичні права на владу тощо.

Можна також говорити про наявність у світогляді суспільства та особи неусвідомлюваних архетипів, що зумовлюють визнання ними переваги певного вибору метафізичних засад. Такі архетипи мають релігійно-міфологічний характер, існують у формі забобонів або загальновизнаних догм, які оберігають від знесмислення історію, буття особи та людського роду.

Віра сучасної людини в безмежні можливості науки – теж варіант міфу (технократичного), а не критична віра в істинність висновків людського мислення – одна із форм ідолопоклонства. Конкретний індивід обмежений у виборі міфу. Зміцнити засвоєну значеннєву структуру так само складно, як об’єкт щирої любові.

Релігійний світогляд створює власний, цілісний, усвідомлений образ історії. Для християнства смисл історії вже усвідомлюється як особлива цілісність, де на перший план виступають провіденційно-естахологічні мотиви;Священна історія, явлення Христа – це ключ до розуміння мирської історії всеосяжний світогляд для латинського світу дав Августин. У концепції Августина ми зустрічаємо ідею сходження, яка не була відома античній дискографії. Він уперше створив узагальнену модель історії, підставою для якої стала біблійна традиція, зокрема новозавітні вказівки на старозавітні пророцтва, що збулися.

Біблія давала відповідь стосовно того, що узасаднює наявність смислу в історії: цією засадою є Божественне опікування людством, Провидіння. Але божественне опікування й Провидіння означають водночас і приречення, а воно є завжди приречення до чогось. Тому історія людства має мету, а кожна історична епоха має своє призначення в межах здійснення цієї мети прозорого й однозначного поняття кінцевої мети історії ми в Біблії не зустрічаємо.

Але за бажання можна знайти оцінки історії: в ній здійснюється випробування, порятунок і спокута, вона має сенс як повчання. Августин не відмовляється від жодної з цих оцінок, він намагається об’єднати їх. Провіденціалізм і телеоголізм (фіналізм) Біблії він робить більш систематичним і менш загадковим.

Філософія ставить питання про смисл історії в розгорнуто-теоретичній формі. «Смисл історії»як категорія філософії історії визначається своєрідною специфікою, що її складають певні характеристики багаторівневих систем соціальних взаємозв’язків, позначені певним смислом з огляду на ціннісні чинники дій індивідів. Ці системи можуть включати в себе найрізноманітніші елементи соціального буття та взаємодії: взаємодії суб’єкт-суб’єктного або ж суб’єкт-об’єктного характеру, взятих, в свою чергу, або абстрактного, або ж у просторово-часовому вимірі.

Категорія «смисл історії» через її належність до філософії історії містить і поняття про специфіку та особливості розвитку складного співвідношення різних систем смислів та систем смислів та цінностей, що відбивають позитивність або ж негативність змін у розвитку людської цивілізації.

Поняття «смисл історії» має й численні історико-філософські виміри. Процес форму4вання змісту поняття має історичний характер і відтворює всю складність розвитку розуміння людством специфіки історичного процесу.

До чинників, що історично формують розуміння змісту цього поняття і, належать:

• Взаємозалежність часу та простору в свідомості особи;
• Активність суб’єкта соціальної дії;
• Означення вільного спрямування діяльності такого суб’єкта;
• Константність моральних імперативів у взаємозалежності духовного світу індивіда за світом природи та соціуму;
• Означення процесу само здійснення індивідом «родового єства»;
• Соціально-економічний стан цивілізації;
• Сучасна специфіка взаємозалежності «індивід – суспільство – історія» та багато інших.

Усвідомлювані чи неусвідомлювані ідеї про смисл історії, її рушійні сили та спрямованість безпосередньо впливають на світоглядні уявлення про смисл буття народу та існування особистості. Смислоісторичні образи посідають значне місце в структурі всіх типів суспільних світоглядів. Залежно від бачення образу історії та її смислу формується певний тип світогляду, який домінує в тому чи тому суспільстві.

Філософія розв’язує світоглядні проблеми теоретичними способами, обґрунтовує свої засновки та висновки. У поглядах того чи іншого мислителя на історію, її смисл дістають своє втілення загально філософські позиції. Створюючи теоретичну модель історії, в якій дається тлумачення самої природи історичного, спрямованості ходи історії, та виявляючи природу історичної доконечності та причинності, філософія історії розв’язує питання про межі й можливості втручання людини в плин історії, а отже, обґрунтовує розгорнуту відповідь щодо мети та смислу історії.

Філософський світогляд у його головних різновидах найбільш адекватно репрезентує метафізичний вимір історії (Мануїл Кант)або її розум (Микола Бердяєв), пропонуючи варіанти відповідей на поза емпіричні питання історіософії. Засаднича функція цих відповідей – бути орієнтирами особистісного вибору в «граничних ситуаціях», в умовах «виклику», «позбавлення домівки».

Смислоісторичні елементи суспільного світогляду трансформуються в особистісні орієнтири під впливом емпіричних та поза емпіричних (метафізичних)чинників «граничних ситуацій». Емпіричні фактори ситуації спонукають до пошуку нових метафізичних підстав буття, спричиняючи дисгармонію внутрішнього світу особи, дискомфорт світовідчуття, пов’язаний із втратою засадничих цінностей та сенсу власного буття.

Вибір напрямків, мети й емпіричних способів виходу з «граничної ситуації» виявляється зумовленим вибором вищого порядку – вибором тих чи інших відомих протягом століть варіантів відповідей на метафізичні запитання, які складають світоглядний контекст ситуації. Всі ці відповіді імпліцитно містяться у засадничих уявленнях про смисл історії взагалі.

Трой чи інший тип бачення смислу історичного процесу майже без винятків корелюється з образом часу, оцінкою його модусів (минулого, теперішнього, майбутнього), з уявленням про форму плину історії (кругообіг7, процес, регрес). Так, регреситські уявлення античності (Гесіод, Платон та ін. ) співвідносяться з психологічно-особистісним тяжінням мислителів до минулого як чогось вищого, бажанішого, ніж теперішнє та майбутнє. Історія набуває характеру регристського кругообігу. Смисл історії реалізується в особистісно значущій концепції переселення індивідуальних людських душ, їх кругообігу в світі.

Опозиція двох парадигм у розробці смислу історії. Пошук смислу історії діалогічний: він передбачає нескінчену полеміку з різними способами його бачення людьми, які в минулому жили й нині існують в різних соціокультурних ситуаціях та по-різному інтерпретують історичний досвід. Існує смисл двох видів: окремий (частковий) і загальний. Наприклад, теоретичний смисл –осмислене поєднання слів і речень, що дозволяють нам бачити цілісність нашого світу, визначити його справжній, істинний образ. Всі наші теоретичні зусилля мають сенс настільки, наскільки вони є складовою нашої істини стосовно світу й нас самих чи наскільки вон6и допомагають встановити її.

Історія має існувати об’єктивно, а ми в міру свого інтелекту тією чи іншою мірою наближаємося до її об’єктивного змісту. З іншого боку, чим більше ми вивчаємо історію, тим більше вона залежить від світогляду дослідника, втрачаючи свою об’єктивність у надмірі історичних концепцій.

Смислотеоретичне ставлення до історії завжди обмежуються двома крайніми позиціями. Перша позиція полягає в покладанні об’єктивного всеосяжного історичного смислу. Теоретизування з приводу такого смислу повинне мати реконструктивний характер.

Смисл історії вбачається в реалізації визначених принципів, ідей, сутностей чи цінностей. На їх підставі історичне життя людства постає як організоване, впорядковане ціле, прозоре для філософської рефлексії. Сама ця рефле5ксія, прозираючи й утверджуючи смисл історичного життя, служить або меті адекватнішого й повнішого розуміння божественного задуму щодо людини й її історії, або заснованій на знанні меті звільнення людства, повній реалізації «сутності людини», втілення невичерпних творчих і конструктивних можливостей людства.

Ця концепція знімає всі сумніви щодо неоднозначності розуміння історії. Зрештою, історика починає хвилювати не стільки фактичний плин історії, скільки її належний, ідеальний, за уявний вимір. У певних випадках такий підхід єдино можливий, наприклад коли йдеться про церковну історію. Не розкриваючи промислительного смислу церковно-історичних подій і не роблячи на них проекцію ідеально задуманого плану, ми ніколи не зможемо зрозуміти розкриття в церковній історії над часового божественного одкровення Смисл історії мислиться як наближення до фінальної мети. Сама ж історія є процес поширення віри та зростання Граду Божого.

Таким постає фіналістський прогресизм (Августин) за яким образ історії – це пряма часова лінія, яка має початок і кінець. Сукупність часових модусів, серед яких головним є майбутнє, збігається зі структурою унікальної людської душі.

Класична філософія історії пов’язувала реалізацію загально історичного смислу з так званим промислительним смислом, джерела якого шукала поза реальною історією. Промислительний смисл – смисл кінцевої здійсненності історії, й разом з тим він наперед заданий історії, а тому поза історичний. Історичний же смисл розкривається через співвідношення промислительного смислу з долями конкретних людей, через співвідношення промислительного й доблесного смислу. І залежно від того, яке це співвідношення, історія розкриває себе в різних світах людських культур.

Розуміння історії зводиться до прагнення знайти наперед задані історичні принципи, а не до усвідомлення себе як творця історії. При цьому людина впадає в спокусу підмінити ці принципи власними довільними суб’єктивними засновками. Прийняття цих засновків як принципів історичної самосвідомості призводить до руйнування в людині всіх її особистісних первнів, перетворення її на безособовий і легко замінний атом історичного прогресу.

Для просвітників смисл історії уявлявся як рух до «царства розуму», що ґрунтується на науковому прогресі (Тюрго, Кондорсе). Але новий час знає й концепції кругообігу (Джамбатіста Віко), за якими історія не має фінальної мети, а її смисл полягає у збереженні роду людського.

Важливе місце смислоісторична проблематика посідає в німецькій класичній філософії. Кант, Фіхте та інші стверджували, що метою історії є досягнення вічного миру, єдності людей та свободи на засадах відтворення та збереження універсальних моральних норм людського співжиття. Саме це й складає смисл історії.

Для Карла Маркса смисл історії полягає в подоланні відчуження на ґрунті перетворення матеріальних умов суспільного буття так в наближенні до «царства свободи».

Оригінальну концепцію смислу історії запропонував Карл Ясперс. Він розглядає проблему відчуження в контексті проблеми смислу історії. Засобом подолання відчуження Яс перс вважає істинну комунікацію, що ґрунтується н6а філософській вірі. Поступове подолання відчуження на засаді зростання істинної комунікації, що, в свою чергу, базується на поширенні філософської віри, й складає, за Ясперсом, смисл історичного процесу.

Ясперс стверджує, що нині завдання полягає в тому, щоб знову обґрунтувати справжній розум – безпосередньо в екзистенції. Тепер Ясперс зосереджується на тому, щоб розкрити єдність розуму й екзистенції, таким чином повертаючись до традицій класичної європейської філософії, яка від Платона й Аристотеля до Лейбніца, Канта, Гегеля саме в розумі вбачала найвищу людську властивість.

Філософія історії Ясперса виросла з прагнення мислителя знайти історичні витоки сучасності, зв’язати обірвані жорстоким 20 ст. нитки, що сполучають сьогоднішнє людство з розвитком понад двох тисячоліть, начебто відновити розірваний зв’язок часів. Тому в своїй праці Ясперс, як і до того, роздумує над долею сучасного людства, обговорюючи проблеми науки. ю техніки, індустріальної цивілізації, ситуації в Європі й у світі.

Минуле дає відповідь – хай не на запитання про те, якою буде справжня доля людства (на це запитання за Ясперсом, не можна дати відповіді, оскільки наукове передбачення того, що опосередковане людською свободою, неможливе), а на запитання про те, які можливості для сучасного розвитку ховає минуле.

Ясперс твердить, що історія як людська реальність визначається найбільшою мірою чинниками духовними, серед яких провідна роль належить тим, що пов’язані з екзистенційним життям, а отже, зі смислотворчою домінантною – тлумаченням трансцендентного. Філософія, твердить Ясперс, перестає бути справою тільки вузьких гуртків або університетських курсів; вона набуває особливої функції – поєднати всіх людей за допомогою філософської віри, яка, на думку Ясперса, має служити протиотрутою щодо раціоналістичних утопій, що претендують на створення раю на землі, а насправді руйнують етичні й культурні традиції вкидають у пекло братовбивчих воєн і взаємної недовіри тих, хто ці утопії намагається реалізувати.

Справжньою метою Ясперс вважає єдність людства. Єдність для нього – смисл і мета історії Але єдність це не фактична даність, а мета. Єдність виростає зі смислу.

Персоналістський підхід до історії дає змогу витлумачити її смисл як щось не лише віддалене в майбутньому чи у минулому, а також як присутнє в теперішньому. Смисл історії – культура, творчість, здійснювана конкретними індивідами, які діють «тут і тепер»Вони й1 вносять смисл в історію, відповідаючи на виклики «межових ситуацій».

Друга позиція постає як протилежність до першої. Вона пов’язана з твердженням, що історичний смисл інноваційно породжується, постійно твориться суб’єктами історичного життя; історична діяльність суб’єктів різних формацій не має заданого чи тим більше визначеного характеру й у своєму смислопродуктивному аспекті є багато в чому недетерміновою та відкритою;тобто, історичний смисл збігається з історичним існуванням.

Видатний філософ 20ст. Карл Попер стверджував: хоча історія не має смислу ми можемо надати їй смисл. Тут екзистенційне бачення історії конститується не в координатах філософського ірраціоналізму, а в координатах критичного раціоналізму. У цій позиції визнання певних тенденцій історії поєднується з визнанням пріоритетності вільного вибору людини. Серцевиною цього змісту є ідея права. Саме вона здатна надавати смислу людській історії. Але не лише визнання прав людини, а й прав усього живого на існування, узгодження прав людини й природи.

Один із провідних представників пост структуралізму Мішель Фуко дійшов висновку, що питання про значення історії фундаментально безглузде, оскільки філософія історії є одним із механізмів соціального контролю. На його думку, вся культурна діяльність наперед детермінована так званими «епістемами» - елементарними одиницями знання. Епістеми виникають спонтанно й типізують форми культури, отримуючи вихід через дискурсивні практики.

Інша антиісторична філософська школа – школа лінгвістичного аналізу - розділяє всю свою сукупність знань про світ на феноменологічні епістеми та, використовуючи закони формальної логіки, відтворює кластери знання, вже позбавлені культурно-суб’єктивного субстрату. Під час експерименту виявляється, що релігійна й метафізична практики випадають за рамки запропонованої картини світу й тому оголошується фантомами.

Різні біографічні факти можуть отримувати, а можуть і не отримувати історичне значення залежно від загальнішого принципу, що виокремлює якісь події з суцільної поза історичної маси й вплітає їх в історичну послідовність. Сучасна філософія виступає в опозиції до різних версій провіденціалізму, в тому числі й секуляризованих його форм.

Отже, смисл історії – це метафізичний орієнтир особистості, «закинутої» в «межову ситуацію», в стан «бездомності», оскільки саме смисл най адекватніше мотивує вольовий вибір дальшого шляху. Смислоісторичні фрагменти суспільного світогляду трансформуються у форму особистісних орієнтирів під впливом емпіричних та позаімперичних (метафізичних) факторів «межових ситуацій».

Емпіричні фактори ситуації спонукають до пошуку нових метафізичних підстав буття, спричиняючи дисгармонію внутрішнього світу особи, дискомфорт світовідчування, пов’язаний із втратою базових цінносте5й та смислу власного буття. Вибір напрямів, мети та емпіричних способів виходу з «межової ситуації»виявляється зумовленим вибором вищого порядку – вибором тих чи інших відомих протягом століть варіантів відповідей на метафізичні питання, які складають світоглядний контекст ситуації. Всі ці відповіді імпліцитно містяться в головних уявленнях про смисл історії взагалі.

Висновки. У даній роботі були розкриті основні питання щодо становлення філософії історії. Отже, з даного матеріалу можна зробити висновки, що одним із першочергових і найважливіших завдань вивчення філософії історії є з’ясування своєрідності власне філософського осягнення історичної дійсності у найзагальнішому його визначенні, а також місця філософії історії у системі світоглядних форм осмислення історичної реальності людиною.

Предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішнє розгалуження історії, а також предметом філософії історії виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови, складові, мета, засоби, рушії, критерії, результати тощо.

Філософія історія також має ряд філософських проблем наприклад такі як:Чи існують закони історії? Як співвідносяться між собою людина та історія? Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?

На основі попередньо викладеного матеріалу можна зробити висновок щодо суб’єкта історії. Суб’єктом історії завжди була і є людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу, вона продуктує знання, культурні цінності, смисли;саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.

Невід’ємним компонентом філософії історії – це є роль особи в історії. Тому що, людини немає поза суспільством та суспільн6ою історією, але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини.

З усього вище зазначеного, можна сказати, історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.

Отже, філософія історії –це галузь філософського знання, що вивчає: історичний процес та його складові як своєрідні, внутрішньо розгалужені і водночас цілісні утворення в їх взаємозв’язку і змінах, природу і способи, форми історичного пізнання, основні особливості, ланки і різні використання історичних знань.

На відміну від історичної науки філософія історії розглядає історію не об’єктно, не як «чистий предмет», не як частину об’єктивної реальності саму по собі. В центрі її уваги – співвідношення «людина – світ як історія». Тому основним завданням філософія історії є не тільки і навіть не стільки розробка та конкретизація поняття про історію, історичних знань з історичною реальністю, з неминучим у подальшому як розходження між ними, так і повторним збігом і відтворенням цього циклу на нових щаблях історичного процесу і в якісно відмінних формах.

10.12.2010