• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Об’єкт і предмет філософії історії як галузі пізнання. Філософія історії, будучи за своїм характером формою світоглядного осмислення історичної дійсності, все ж не редукується до філософсько-історичного світогляду. Адже вона може поставати і в інституалізованому вигляді, а в цьому разі світогляд як певний стан свідомості людей виступає лише одним із компонентів філософії історії що є соціальним інститутом.

Історична дійсність як об’єкт філософського дослідження –утворення складне й багатогранне, Вона не тільки твориться, а й інтериоризується кожним з нас, формуючи внутрішній, духовний світ особистості.

Цілком закономірно, що термін «історія» багатозначний, полісемантичний. Ці чисельні значення за спеціального, фахового вивчення певним чином «селекціонуються й групуються. Наприклад, відомий російський учений Єщо працює в царині філософії історії, Арсеній Гулига виділяє принаймні шість значень цього терміна: історія як оповідь; історія як несподівана і, зазвичай, не дуже приємна подія; історія як процес розвитку загалом; історія як процес перебігу змін у житті суспільства;історія як минуле;історія як наука.

«Історія як оповідь та історія як подія-вживаються переважно у повсякденному контексті, оскільки як доречно зауважує Гулига - той, хто вигадує історії, ще не історик, так само, як той, хто раз у раз потрапляє в історію, не стає від цього видатною історичною особою.

Історія як процес розвитку загалом –це історія як процес будь-якого, природного, суспільного, душевного чи духовного розвитку взагалі.

Історія як процес розвитку суспільства –це історія як сфера природи вже з наявністю цінностей, що відсутні у природі, оскільки самого критерію індивідуалізації для виокремлення царини історичног7о виявляється замало.

Історія як минуле – під історією розуміється вся сукупність подій, процесів, людських діянь, взаємин, сподівань, які для сучасного людства залишилися –ближче до сучасності чи глибше, далі в мороку віків, пройдених людським родом давним-давно – але, в будь-якому разі позаду.

Історія як галузь знань – це дуже складне, нелінійне, поліцентричне утворення, не векторизованого однобічного лише на наукове чи поза наукове знання про минуле, або ж на той чи інший моноцентризм – європо-, євразіо-, африкоцентризм тощо у вивченні минулого.»

Гегель про об’єкт і предмет філософії історії. Таким чином, об’єктом філософії історії, який є водночас об’єктом і нефілософської, спеціально-наукової історії, постає у Гегеля всесвітня історія, але як предмет філософії історії та сама всесвітня історія постає вже ніби розглянута зсередини її внутрішнього, духовного змісту. Заслугою Гегеля є також визнання ним відмінності між філософією історії та нефілософською історією:

• за їх предметами (при спільності об’єкта);
• за ступенем рефлективності.

Він доводив, і небезпідставно, що саме філософія історії є у повному сенсі слова рефлексією, самосвідомістю історичного процесу розвитку людства, можливості ж будь-яких інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими. Врешті-решт, правильною сама по собі є й обстоювана Гегелем думка про відмінність предметів філософії історії та нефілософської історичної науки за їх масштабністю. Зрозуміло, що конкретне смислове наповнення цих ідей, їх трактування та викладення неминуче позначені колоритом тогочасної епохи.

Однак, попри всю свою конкретно-історичну зумовленість, філософія історії Гегеля містить у собі низку ідей, завдяки яким входить до золотого фонду філософсько-історичної думки людства. Серед них - ідеї, що стосуються необхідності розмежування філософської та нефілософської історії, об’єкта та предмета філософії історії тощо.

Грандіозна філософська система світобудови Гегеля що справді поставала в одному із своїх вимірів як космічна філософія історії, була на терені західноєвропейської культури чи не останньою за таким масштабом системою філософії. Після нього, за визнанням все того ж Альберта Швейцара, європейська філософія «з працівника, що невтомно виробляв універсальний погляд на культуру, внаслідок краху в середині 19ст. перетворилась у пенсіонера, який віддалік від світу перебирає те, що вдалося врятувати».

Основні виміри філософії історії. До провідних, визначальних ракурсів філософії історії як відносно автономної галузі знань слід віднести, з певними засторогами, такі три. По-перше, предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішньо розгалужене утворення.

Філософія історії розглянута в ракурсі тлумаченого подібним чином її предмета, визначається в одних випадках як «матеріальна філософія історії», «субстанційна філософія історії», в інших –«історіософія», або ж ще по-іншому – «філософсько-історична онтологія», «філософська онтологія історії», «метафізика історії» або ж, нарешті, -«історіографія» чи філософська історіографія».

По-друге, предметом філософії історії виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови, складові, мета, засоби, рушії, критерії, результати тощо. У даному разі філософія історії виконує вже функції філософської теорії історичного пізнання – в усіх його формах, рівнях і виявах. Її предметом є і поза наукове, і наукове осмислення історичної реальності, і дискурсивні, і поза дискурсивні, способи її осягнення.

Розглянута в цій своїй іпостасі, філософія історії називається ще На відміну від першого аспекту, вже нематеріальною, а формальною філософією історії.

Між тим надто важливим і окремим, спеціальним предметом дослідження, принаймні у сучасній філософії історії, є також методи пізнання та перетворення історичної дійсності, їх природа, механізми їх формування та використання. У цьому зрізі філософія історії набуває значення методології історії.

Означені три «лики» філософії історії можуть бути розглянуті як у діахронічному, так і в синхронічному аспекті. У рамках діахронічного підходу вони постають у кінцевому підсумку в ролі послідовних етапів розвитку філософсько-історичної галузі знань.

Десь аж до середини 19ст. (якщо говорити, зокрема, про європейську філософію історії) основні зусилля мислителів зосереджувалися на розгляді історіософських проблем. З переходом від класичної філософії історії до некласичної (з другої половини 19ст. )фокус дослідницької уваги зміщується на з’ясування специфіки, ґенези, структури, механізмів і функцій історичного пізнання. У 19ст. чільне місце в філософії історії поступово посідають питання методологічного характеру.

Розглянемо кожну з означених трьох граней розвитку та функціонування філософії історії конкретніше.

Філософія історії:історіософія. В іпостасі історіософії філософія історії традиційно поставала як зображення всезагальної історії, історичного світу, що був цілісним й всеохоплюючим універсамом культури людства. Філософія історії виправдовує своє існування лише тоді й остільки, коли й оскільки спроможна виконувати у дослідженні історичного процесу те, що не здатні зробити історики – віртуози будь-якого, навіть найвищого рівня узагальнень.

Навіть найзагальніша спеціально-наукова історична теорія нічим, крім масштабу, не відрізняється від усіх інших спеціальних історичних теорій, аж до найлокальніших. Усі вони будується з переважним застосуванням індуктивного підходу, тому навіть найзагальніша спеціально-історична теорія, по-перше, не дає уявлення про історичний світ як ціле, отже, по-друге, не забезпечує й системного аналізу цього цілого.

На противагу історії як спеціально-науковій галузі пізнання, філософія історії у ролі історіософії завжди ставить за мету дати, по-перше, системний розгляд, а не індик ватне узагальнення, по-друге, виявити та виразити автентично своєрідність того чи іншого історичного світу саме як певної цілісності. Цього звичайно, ніяк не здійснити без опори на надійний актуальний фундамент історичної науки.

Та з іншого боку, на мою думку, не можна забувати і про те, що факти історика та факти філософа історії далеко не завжди одне й те саме. Інакше кажучи, “ступінь загальності задається безсторонньо об’єктивним чином, для філософа ж Є- аксіалогічно, світоглядно, крізь призму взаємозв’язку історичного суб’єкта з його потребами, інтересами, цілями, цінностями – з об’єктивними реаліями історії”.

Філософія: теорія історичного пізнання. Одна з корінних відмінностей філософії історії від усіх, навіть найзагальніших, галузей історичної науки полягає в тому, що означені галузі виступають як теорії різних вимірів і рівнів історичної реальності, тоді уколи філософія історії може відігравати ще й роль теорії історичного пізнання. Інакше кажучи, її предметом можуть бути не тільки сама історична реальність (взята до того ж під кутом, що властивий саме (й тільки)філософсько-історичному розгляду), а й найрізноманітніші поза наукові і наукові (зокрема – спеціально-наукові теорії історичної реальності) форми історичного пізнання.

Філософія історії: методологія історії. Серед багатьох функцій, які виконує філософія історії, однією з найважливіших є функція методологічна. Філософія історії та методологія історії – поняття дуже близькі між собою. Вони мають чимало спільних змістових характеристик. Більш того, тривалий час і в дослідницькій, і в навчальній літературі панувала думка, що методологією історії може виступати саме філософія історії.

Дехто навіть вважав, що методологією історії виступає навіть не філософія історії. оскільки вона розглядалася як донаукова форма осмислення розвитку суспільства, витіснена історичним матеріалізмом як уособленням осмислення наукового, а філософія загалом. «Філософія, - стверджував, наприклад, болгарський філософ-марксист Ніколай Ірібаджаков, - є наукою про найзагальніші категорії і закони природи, людського суспільства і пізнання, вона неминуче виконує роль методології історії».

Однак з плином часу виявилось якщо не помилковість, то принаймні однобічність такого твердження. Для розуміння цієї однобічності необхідно докладніше розглянути, як змінювалися уявлення про методологію взагалі і методологію історії зокрема у процесі розвитку історичної науки.

10.12.2010