• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Ні про одну культуру аж до Нового часу неможна було сказати, що основою її розвитку був пошук індивідуальності, прагнення усвідомити й обґрунтувати незалежне достоїнство особливої індивідуальної думки, смаку, дарування, способу життя, тобто самоцінність відмінності. Одержавши перші імпульси в італійському Відродженні, пройшовши через ряд складних перетворень у XVІІ столітті, лише наприкінці епохи Просвітництва ця ідея цілком сформувалася й у минулому сторіччі стала будувати собі дорогу на європейському ґрунті, потроху втрачаючи зухвалу незвичність.

Ідея "індивідуальності", як це не здається дивним, була невідома всім традиціоналістстичним суспільствам, включаючи і грекоримську Античність. Саме це слово "індивідуальність", як і слово "особистість", з'явилося якихось двісті-триста років тому. Специфічне і революціонізуюче уявлення про індивідуальність, що по необхідності не могло бути незнайоме будь-якій іншій культурі, оскільки відбивало би асоціальну даність.

Ця фундаментальна надісторична даність укладена в тому простому факті, що людство складається з людей... З цього фундаментального факту робилися наступні два принци нових висновків. По-перше, затверджувалося, що людська природа подібно природі всього живого неоднорідна. Як між тілами індивідів, між їх обличчями, голосами, жестами немає повної подібності, так і душі їх, темпераменти, вдачі і схильності бувають схожими і несхожими.

Намагаючись оглянути й упорядкувати цю розмаїтість, відносили кожну людини до відомого різновиду і розряду. Тим самим вдавалося не залишити нікого єдиним у своєму роді і пояснити своєрідність, зводячи його до загального. По-друге, розумність знання, звістки, окрилені ідеєю індивідуальності, розумілося як знання лише в голові однієї людини, і одночасно як триваючі за межами окремих свідомостей, що перекочується через них і немовби несучі їх у своєму вічному потоці.

Однак усяка мала індивідуальна дещиця світової розумності вважалася більше всього цілого, тому що вміщала його в себе і часом намагалася додати до нього ще щось із себе. Будь-яка культура не могла не задумуватися над цією парадоксальністю свідомості, над відношенням до неї всезагального Духу і відокремленого часткового існування.

У цих рамках рухалося ренесансне мислення від поняття "індивід" до "індивідуальності".

"Індивід" - слово, що споконвічно визначає одну людину через його несамостійність, через його долю, продуктивність. Існування карпускул людства створювало проблему для свідомості людей, чиє життя було невіддільне в родині, громаді, конфесії, корпорації і чия духовність мала потребу в абсолютній точці відліку. Індивідуальність існування була очевидністю! Від уявної психічної атомарності, від поверхні речей думка завзято звертала до того, що окрема людина єдина лише остільки, оскільки поставлена у загальний ряд і навіть у кінцевому рахунку зливається зі світовим субстанціональним початком. У цьому плані істинно єдино індивідуальний лише живий чи Космос Бог.

При всіх подробицях європейських (античних чи іудейо-християнських) соціокультурних моделей, ставших настільки істотними на переході до Нового часу, коли регіональні своєрідності були історично затребувані, використані і коли уперше виникли поняття "Схід" і "Захід"- Доти окремість "Я" чи оцінювалась негативно, чи, у всякому разі, "Я" ніяк не сприймалося саме пособі, але лише в контексті деякої причетності. Соціальна і метафізична спільність – от альфа й омега характеристики кожного індивіда. З її, абсолютної й авторитарної інстанції, виводилося і до неї поверталося усяке виділення з юрби. Це не означає, що начеб то ніхто не виділявся. Але, перевага заохочувалася. Досить згадати про олімпійські лаври, про "агоне", суцільної змагальності в древніх еллионів, про римські "тріумфи" і інші почесті видатних громадян. В зв'язку з цим пригадуються середньовічні військові, а пізніше і поетичні турніри, нарешті церковне життя і беатифікації юродивих святих.

Виділеність античного героя, атлета, чи полководця ритора, як і вибраність середньовічного праведника, є разом з тим найбільший ступінь включенності, нормативності, максимальної втіленості загальноприйнятого - визначена зразковість, тобто щось протилежне тому, що розуміється під індивідуальністю в епоху Відродження.

Поняття "індивідуальності" і "особистості" проростали в Новий час з відомою синхронністю, тільки в побуті змішуючись, немов синоніми. Будучи культурними, соціальними, логічними проекціями радикально змінилися відношення між індивідом і суспільством, індивідом і світом, ці поняття багато в чому родинні, але в цілому, у сутності своїй вони різні.

В ідеї індивідуальності найбільш безпосередньо виражала себе, стосовно до окремої людини, нова економічна і політична реальність європейської історії. Зміст категорії "індивідуальність", що обіймає всі сфери життя, від держави до побутової розмаїтості, запліднюється пафосом одиничності й оригінальності кожного індивіда, прямопропорційно з принципом індивідуальної волі, що затверджується в цей чаc.

Розроблювальний у цю епоху ідеал соціальності це модель індивіда, а не суспільства, це образ чуттєвої реальності, пронизаної вищим світовим змістом, це наскрізна ідея "універсалізації" людини й окультурення всього земного буття, у центрі якого вона знаходиться. Згодом, коли хід історії знайшов, що, виходячи тільки із самодіяльності індивідуальної людини, з його внутрішніх можливостей і доблесті, неможна побудувати щасливе існування, тоді - до середини XVІ століття - ренесансна ідеалсоціальність почала перетворюватися в утопію, у щось собіпротилежне.

Французьке просвітництво

Проблеми людини займає одне з центральних місць у філософії французького просвітництва. Зважувалася вона переважно з позицій відкритого матеріалізму (Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах) чи ж з позицій деїзму точніше деїстської форми матеріалістичної філософії (Вольтер, Руссо).

Своє розуміння людини французькі матеріалісти протиставили релігійно-філософській антропології, рішуче відкидали дуалістичне трактування природи людини як сполучення тілесної, матеріальної субстанції і нематеріальної, безсмертної душі. Що стосується філософів-деїстів, так Руссо, наприклад, допускав безсмертя душі і загробна відплата, тоді як Вольтер заперечував, що душа безсмертна, а з приводу того, чи можлива "божественна справедливість" у загробному житті, волів зберігати "побожне мовчання".

У тлумаченні людської природи Вольтер виступив супротивником Паскаля, відкидаючи не тільки його дуалізм, але і головну думку філософа, що людина - одне з найбільш слабких і незначних істот у природі, свого роду "мислячий очерет". Люди не так жалюгідні і так злі, як думав Паскаль, підкреслює Вольтер. Ідеї ж Паскаля про самітність і занедбаність людей він протиставляє свою тезу про людину як суспільну істоту, яка прагне створення "культурних співтовариств". Неприйнятне для Вольтера і паскалівский осуд людських пристрастей, егоїзму. "Любов до себе", інші потяги і пристрасті є, відповідно до Вольтера, першопричиною всіх людських діянь, тим імпульсом, що поєднує людей, приводить до утворення процвітаючих міст і великих держав.

Прагнення до послідовного матеріалістичного вирішення проблеми людини одержало яскраве вираження в творах Ламетрі, Дідро і Гельвеція, витяги з яких публікуються в сучасному виданні. Лейтмотивом їхньої філософської антропології є положення про матеріальну єдність людини, найтіснішої залежності "здібностей душі", усіх психічних процесів, починаючи з відчуття і кінчаючи мисленням, від нервової системи і мозку, від станів "тілесної субстанції". Відповідно до такої точки зору смерть тіла розглядалася як причина припинення всієї психічної діяльності людини, як природне і закономірне завершення земного життя, єдино можливе і реальне.

Матеріалістичне рішення психофізичної проблеми, що відкидало теологічний спіритуалізм і релігійно-філософський дуалізм, відрізнялося разом з тим механіцизмом. Найбільше він виступає у творі Ламетрі "Людина-машина". Однак механіцизм французьких матеріалістів не слід трактувати буквально, спрощувати їхнього погляду на людину.

Останній розумівся не як звичайний механізм чи машина, а як інструмент природи, наділений здатністю відчувати, почувати і мислити. Тому особливий інтерес виявляли філософи-матеріалісти до фізіології, до вивчення нервової системи і мозку як матеріального субстрату психіки.

У ще більшому ступені, ніж Вольтер, французькі матеріалісти підкреслювали чуттєво-емоційну природу людини, роль особистого інтересу в діяльності людей. Особливо характерно це для Гельвеція." Почуттєві враження, самолюбність, насолода і правильно зрозумілий особистий інтерес, писав Маркс про Гельвеція, - складають основу всієї моралі. Але було б помилкою вважати, що людина Гельвеція - це закоренілий егоїст і самолюб. Адже мова йшла в нього про "правильно зрозумілий особистий інтерес", що припускає розумне сполучення інтересу окремої особистості чи "частки інтересу", з інтересом суспільства, чи "суспільним інтересом".

Подібний "розумний егоїзм" зовсім не виключав прагнення людини до "загального блага", до "суспільного щастя". Таким чином, "егоїстична мораль" французьких матеріалістів XVІІІ в., як нерідко її іменують, не тільки не була далека загальнолюдським моральним цінностям, а навпаки, припускала гуманізацію міжособистісних відносин.

Дідро займав у цьому питанні трохи іншу позицію. Він розділяв теорію уродженого морального почуття, примикаючи до сенсуалістичної й альтруїстичної етики англійського просвітителя Шефтсбері. Найважливішим проявом морального почуття, яким природа наділила людину, Дідро вважав прагнення до чесноти, до взаємної любові і підтримки. Але природжена схильність до добра не виключає, на його думку, необхідність морального виховання. Останнє розвиває та зміцнює "природну "чесність, формує в людей високі моральні якості.

У цілому вчення французьких філософів-просвітителів про людську мало гуманістичну і демократичну спрямованість, плинуло на подальший розвиток матеріалістичної антропології.

Англійське просвітництво

Філософська думка Британії в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. розвивалася під домінуючим впливом ідей Гоббса, Локка, Юма. Далеко не останнє місце в їхній творчості займала проблема людини.

Гоббс, якого можна вважати одним з ранніх просвітителів в Англії, виводили "природу людини" з життєвих потягів і практичних інтересів людей, з їх "природних" спонукань до самозбереження, багатства, пошани, слави. Люди діють, по Гоббсу, "заради любові до себе, а не до інших" і керуються, як правило, егоїстичними спрямуваннями. Тому і виникають відносини суперництва і ворожнечі між людьми, покласти кінець яким може і повинне становлення могутньої державної влади, уведення чітких законів, обов'язкових для усіх без винятку громадян.

Держава виступає в політичній теорії Гоббса продуктом суспільного договору, гарантом світу і процвітання членів суспільства, дає можливість кожній людині реалізувати ті права, якими вона володіє "від природи": правом на життя, на безпеку, на володіння майном. Прихильник абсолютної влади держави, Гоббс разом з тим не виключає і визначених воль, якими повинні розташовувати громадяни: волі вибору місця проживання, роду занять, того чи іншого способу життя і т.п.

Слідом за Гоббсом Локк також розглядає державу як продукт взаємної угоди людей, але на відміну від свого попередника він висуває на передній план не стільки правові, юридичні, скільки моральні критерії поведінки людей у суспільстві, не цивільні закони, а норми моралі, що встановлюються "по прихованих і мовчазливій згоді", повинні бути, на думку Локка, природнім регулятором міжособистісних відносин. Він звертає увагу і на те що люди прагнуть до добра, що велика їхня частина схвалює не порок, а чесність. Правда, Лок відразу вказує на корисність доброчесних учинків для людей, їхню необхідність для збереження і зміцнення соціальних зв'язків, доброчинність у кінцевому рахунку для всіх членів суспільства.

Юм, на відміну від Гоббса і Локка, визнавав як принцип "загальної доброзичливості", такі егоїстичні основи природи людини. "Велика частина людства, зауважував він, коливається між пороком і чесністю". І хоча люди досить егоїстичні, звичайно усе-таки верх бере почуття "симпатії", що вони відчувають друг до друга. До того ж у суспільстві здійснюється взаємний обмін добрими послугами, що у ще більшому ступені скріплює соціальні узи.

У властивій йому скептичній манері трактує Юм і природу людської душі. Погляд на душу як на матеріальну і незнищувану субстанцію є, на його думку, не більш ніж ілюзією. Однак це зовсім не виходить, що Юм схиляється до матеріалістичного рішення психофізичної проблеми. Це привело б його до заперечення безсмертя душі. Він же віддавав перевагу позиції філософського скептицизму, результатом чого з'явився його агностицизм.

У творах Гоббса, Локка і Юма, витяги з яких публікуються в сучасному виданні, досліджуються різні аспекти проблеми людини, розглядаються різноманітні прояви його тілесного і духовного життя.

Німецьке просвітництво

На відміну від французького німецька Освіта в цілому не зверталася до традиційних антропологічних сюжетів. Немає в представлених нам філософських текстах безпосередніх міркувань про людську чи природу людської суб’єктивності. Мова йде про особливості національного характеру, та про моральний прогрес людства. Власне антропологічна тема здається розмитої, що витягається важко з комплексу філософського знання.

Тим часом саме в німецькому просвітництві філософська антропологія поступово оформлялася в самостійну область філософської рефлексії поряд, скажемо, з теорією пізнання чи етикою. Знамениті кантівскі питання: "Що я можу знати?", "Що я повинен робити?", "На що я можу сподіватися?" були підготовлені попередньою філософською рефлексією, складним сходженням до постановки проблеми людини.

Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин. Ренесансний ідеал вільної особистості знаходить в епоху просвітництва атрибут загальності: повинен думати не тільки про себе, але і про інших, про своє місце в суспільстві. В епоху Відродження людина, що осмислювалася як абсолютна основа для природи, суспільства й історії, не була, однак, повною мірою співвіднесена із соціальністю, із суспільною ідеєю. Просвітителі ж прагнули усвідомити специфіку цих меж людських зв'язків. У центрі їхньої уваги - проблеми найкращого суспільного пристрою, розробка програм суспільних перетворень, максимально відповідних людській природі.

Що ж є головним, визначальним, на їхню думку, у людській природі? Просвітителі переконані, що всепроникаючий розум - державна риса, що визначає якість людини. Особливо раціоналістичне раннє просвітництво. Це століття розумового мислення. Однак поступово настає розчарування. Виникає питання: "чи існують межі разуму?" Тоді порятунку шукають у "безпосереднім знанні", у відчуттях, в інтуїції, а десь перед видніється і діалектичний розум. Але доти поки будь-яке збільшення знання приймається за благо, ідеали просвітництва залишаються непорушними.

Ще одна характерна ознака просвітництва - історичний оптимізм. Він ґрунтується на представленні про розумність людини, на переконанні, що в людській природі маса прекрасних, позитивних задатків. Що стосується пороків, дурних вчинків, пристрастей, то вони переборні. Немає такої сторони людської натури, яку неможна облагородити, випливаючи з мірок розуму. Звідси ідея прогресу як можливість нескінченного удосконалювання людини і людства, "виховання людського роду", зміни соціальності на шляху пошуку найкращих форм людського існування.

Ідея прогресу - взагалі завоювання епохи. Попередні часи не задумувалися над самовиправданням. Античність знати нічого не хотіла про своїх попередників. Християнство відносило свою появу на рахунок вищих приречень. Навіть Ренесанс, що виступив посередником у діалозі двох попередніх культур, вважав своєю задачею не прагнення вперед, а повернення до первоначала. Просвітництво вперше усвідомило себе новою епохою. Звідси було вже рукою подати до історизму як типу мислення. І хоча не всі просвітителі піднялися до історичного погляду на речі, його корені лежать у цій епосі.

У німецькій філософії початок просвітництва зв'язаний з ім'ям Християна Вольфа (1679-1754), систематизатора і популяризатора навчання Лейбніца. Вольф вперше в Німеччині створив систему, що охопила основні області філософського знання. Вольфіонці були переконані в тім, що поширення утворення негайно приведе до рішення всіх гострих питань сучасності. Культ розуму сполучався в них з пієтетом передхристиянською вірою, якій вони намагалися дати раціональне тлумачення. Сам Вольф не приділив належної уваги антропологічним сюжетам.

Видним представником вольфіанскої просвітительської філософії у свій ранній, "докритичний" період виступає Іммануїл Кант (1724-1804). У його творчості можна прослідити визначену еволюцію від проблем природознавства й загальної "метафізики" до проблеми людини. Перш ніж поставити загальні фундаментальні питання про призначення людини, про його сутність. Кант звертається, здавалося б, до приватних тем - до мрій духовидця Сведенборга, до світу людських почуттів, до оцінки національних особливостей людей.

Еволюція раннього Канта протікала під впливом Руссо. Книгам французького просвітителя він був зобов'язаний звільненням від забобонів кабінетного вченого. Його цікавлять тепер багато питань власне людського існування. Реальна мирська людина усе більше заволодіває його увагою. Кант виявляє, що це дуже цікавий об'єкт філософської рефлексії. Поворот до антропологічного сюжету він розглядає як свого роду революцію в мисленні.

Найбільш характерна робота для цього періоду "Спостереження за почуттям прекрасного і піднесеного" 1764). Цей трактат, приніс Канту славу сучасного письменника. Філософ виступає в незвичайному для нього жанрі - як есеїст. Його склад придбав вишуканість й афористичність, автор охоче прибігає до іронії. Вибір такого літературного листа невипадковий. Кант звертається до світу людських почуттів. Виразити життя емоцій набагато сутужніше, ніж відтворити рух думки. От чому в трактаті багато образів астрогідефініції відсутні.

Людські почуття в роботі розглядаються через призму двох категорій - Прекрасного і Піднесеного. Трактат по естетиці? Нічого подібного. Це скоріше антропологічна замальовка, що дає можливість наблизитися до більш строгих міркувань про людську природу.

Кант висловлює деякі розуміння про розходження людей про темпераменти, аж ніяк не прагнучи вичерпати тему. Прекрасне і Піднесене служить для нього основою, на яку він нанизує свої дуже цікаві спостереження про людське в людині. У сфері Піднесеного перебуває, згідно Канту, темперамент меланхолійний, котрому німецький просвітитель віддає явну перевагу, хоча бачить і деякі слабкі його сторони. Людина не як жива істота має чітко фіксовану природу. Але разом з тим який різновид характерів, темпераментів!

У "Спостереженнях над почуттям прекрасного і піднесеного" Кант міркує про особливості національного характеру. Це один з перших кроків соціальної психології - науки, що у наші дні знайшла більш строгу емпіричну базу. Зрозуміло, у німецького просвітителя немає ще широкого соціологічного підходу. Він задовольняється в основному власними спостереженнями наднаціональними особливостями поводження. Згодом Кант неодноразово повертався до цих спостережень, і де коли читав курс антропології. Висновки його не завжди точні, часом спірні, здебільшого оригінальні. За яскравими, хоча і довільними, пасажами ховається глибокий зміст: вони передбачають зміну в духовній атмосфері країни, прийдешній поворот від розуму до почуттів, поява інтересу до індивідуальних переживань особистості.

Сучасник раннього Канта - Готхольд Эфраім Лессінг (1729-1781) - поет, драматург, літературний критик, філософ. Його теза "Виховання людського городу" (1730) носить програмний характер насамперед для самого мислителя. Оцінимо по достоїнству ряд його ідей, що є, на наш погляд, своєрідним провіщенням. Насамперед, це думка про єдність людського роду, про його всеохватну цілісність Зрозуміло, Лессінг ґрунтується переважно на європейській історії. Він міркує в дусі європейського людства. Проте мислитель виходить з ідеї загальної долі людей.

Ще одна плідна ідея Лессінга: людство виникає, спільність усвідомлюється. Без напруженого самопізнання ніяка єдність не виникає. Тільки поступове відчуття однаковості сприяє народженню такого універсального утворення, як людство. І саме собою зрозуміло, що тут не обійтися без визначених стадій, конкретних етапів, через які ця ідентичність осмислюється.

З цього погляду не виглядає архаїчним погляд Лессінга, відповідно до якого людський розум розглядається як державна сила історії. Ми звикли співвідносити народження загальносвітової цивілізації з розгортанням виробничих сил, господарських зв'язків, засобів комунікації. Людському роду слід ще усвідомити свою спільність, до цієї думки ми тільки зараз звикаємо.

Лессінг високо оцінював роль християнства в людській історії, звеличуючи в ньому моральну сторону. Навчання про всезагальну любов, вимога доброчесних вчинків на думку філософа, забезпечувало християнству перемогу над іншими релігіями.

Він підкреслював, що для того, щоб розум людини досяг повної ясності і створив ту чистоту серця, що вселяє в нас здатність любити, насамперед любити чесно та заради її самої, розум повинний вправлятися в збагненні духовних предметів. Але чи означає висока оцінка християнської святості, що духовна еволюція людського роду завершується саме цією релігією? На думку Лессінга, людство не зупиниться на даній стадії. Прийде нова ступінь зрілості - "епоха нового, вічного Евангелія". Саме в цю пору моральність виявиться універсальним, безумовним принципом поводження. Новий Завіт застаріє тією ж мірою, що і Старий Завіт. Третій світовий стан прийде не відразу. Воно неодмінно вимагає попередніх ступенів.

Ця думка Лессінга про поступове вирощування моралі, про терпляче просування до вищих ступенів духу в наші дні в черговий раз розкриває свій найглибший зміст. Радикальні і скоростиглі програми переробки світу, відірвані від духовних традицій, принесли людству чималий збиток. На цьому тлі вражаючим і одухотвореним здаєтся судження великого німецького мислителя: "Прямуй же своїм непримітним кроком, вічне провидіння!"

Творчість учня раннього Канта і Лессінга Іоганна Готфріда Гердера (1744-1803) пронизане глибокими гуманістичними роздумами. Ще будучи студентом він прийшов до думки про те, що у філософії проблема людини повинна стати центральною. "Як і плідні можливості, - вважав він, - відкриються, коли уся філософія стане антропологією!"

Філософською основою гуманізму Гердера було навчання про розвиток, про прогрес людства. Першою спробою викласти це навчання з'явилася робота "Ще одна філософія історії для виховання людства" (1774). У цій роботі, знаходячись у межах теологічних поглядів на походження людського роду і на рушійні сили історії, Гердер висловлює глибокі думки про закономірний поступальний характер змін, що відбуваються в суспільстві.

Гуманність, по Гердеру, що відповідає природі людини, - це такий стан суспільства, коли кожен, не побоюючись іншого, може вільно розвивати свої здібності. Якщо люди недосягли такого стану, то вони повинні звинувачувати тільки самих себе: ніхто інший не допоможе їм, але ніхто і не зв’язує їм руки. Вони повинні витягти уроки зі свого минулого, що наочно свідчить про те, що людство прагне до гармонії і досконалості. Вся історія народів - це школа змагання в як найшвидшому досягненні гуманності.

Таким чином, можна сказати, що німецьке просвітництво, одухотворене пафосом історизму, органічного розвитку, що розглядає рух людини до досконалості як неминучий закон соціальної динаміки, позначило ряд важливих дій на шляху до пошуків індивідуальності до створення філософської антропології як самостійної області філософського знання.

Використана література

1. Філософія. Курс лекцій // За ред. Бичка І. В. - К., 1991 р.

2. Філософія. Підручник // Заїченко Г. А. та ін. - К., 1995 р.

3. Філософія. Навч. Посібник // За ред. Надольного І. Ф. - К., 1998 р.

4. Философский энциклопедический словарь. - М., 1983 р.

07.12.2010