Парадигми філософії: позитивізм, філософія життя та філософська антропологія. Реферат

Позитивізм та його історичні форми. „Філософія життя” – формування нової філософської парадигми. Філософська антропологія, як напрямок сучасної філософії

Позитивізм та його історичні форми. Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

  • пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
  • вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
  • у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітченштейн та ін.

„Філософія життя” – формування нової філософської парадигми. Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песимістична філософія Шопенгауера. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

     

Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму – Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в 20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми „ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.

Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює „філософія життя”.

Основа життя, за концепцією Ніцше – це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі – волі до влади.

Ніцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природна нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами.

Для Шпенглера життя – це „доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого – відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культур.

У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику.

Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання.

Неокантіанство розвивалося двома школами – марбурзькою та баденською.

Філософська антропологія, як напрямок сучасної філософії. Філософська антропологія – це напрям у філософії, який претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Відправним ідейним пунктом для філософської антропології є філософія життя. Існує 2 гілки в сучасній антропології:

  • біологічна(Гелен, Лоренс) розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина – це біологічно-недосконала тварина непристосована до існування в сьогоденні, тому, на їхню думку, виникає соціальне напруження.
  • функціональна (Зіммель). Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність – інстинкт, психіку – неможливо. Це можливо зробити через працю, як істинно-людську діяльність.

Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Оскільки не має діяльності, незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності (Леспер, Шелер).


03.12.2010