• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Поняття соціальної роботи та головні функції соціального менеджменту. Термін соціальна робота тісно зв’язаний з функціонуванням ринкової економіки, оскільки досягнення її ефективності супроводжується соціальним розшаруванням. Соціальна робота – різновид діяльності, що має метою сприяння людям, соціальним групам у подоланні особистісних і соціальних труднощів за допомогою підтримки, захисту, корекції і реабілітації. В практичному розумінні соціальна робота є видом професійної діяльності, спрямованої на надання допомоги людям, які її потребують і не здатні без сторонньої допомоги розв’язати свої життєві проблеми.

Якщо не створена мережа соціальної підтримки, то загострюються проблеми в соціальній сфері, виникає соціальна напруженість. У країна з розвинутою ринковою економікою протягом десятиліть створювалися і досить успішно діють інститути соціальної підтримки людей. У нашій країні найбільш актуальною проблемою в галузі соціальної роботи є визнання її як найважливішої діяльності, що підтверджує ступінь соціальної захищеності особистості, дотримання основних прав людини, рівень гуманізації суспільства.

Разом з тим, соціальна робота спрямована не тільки на реалізацію заходів соціальної підтримки незахищених соціальних груп, але і заходів соціального захисту всього населення. В кінцевому підсумку вона спрямована на забезпечення мінімально достатніх умов життя та на задоволення потреб підтримки життєзабезпечення і діяльності людини.

Соціальна робота, як і будь-яка інша діяльність має свою структуру, кожен елемент якої органічно пов’язаний і взаємодіє з іншими, виконує особливі функції. В структуру соціальної роботи входить – суб’єкт, зміст, управління, об’єкт, а також засоби, функції та цілі, які їх пов’язують в єдине ціле.

Враховуючи зміст соціальної роботи, її можна конкретизувати за двома напрямками:

1. Облік і ефективна реалізація основних напрямків (видів) соціальної роботи: соціальної діагностики; соціальної профілактики; соціального нагляду; соціальної кореляції; соціальної терапії; соціальної адаптації; соціальної реабілітації; соціального забезпечення; соціального страхування; соціальної опіки; соціальної допомоги; соціальної консультації; соціальної експертизи; соціального піклування; соціальних нововведень; соціального посередництва.

2. Направленість на основні соціальні об’єкти, що потребують соціального захисту, соціальної допомоги і підтримки, такі як інваліди, безробітні, учасники війни, одинокі люди похилого віку та одинокі сім’ї, що складаються з пенсіонерів (по віку, інвалідності, і т. д.), вдови та матері військовослужбовців, які загинули на війні, особи, які підлягали політичним репресіям і потім були реабілітовані, біженці, вимушені переселенці, особи, що постраждали в результаті аварії на ЧАЕС, особи, що повернулися з місць позбавлення волі особи без постійного місця прожиття; сім’ї з алкоголіками, наркоманами; сім’ї,що мають дітей інвалідів; сім’ї, що виховують дітей-сиріт, що залишилися без опіки; сім’ї з низьким рівнем доходів; багатодітні сім’ї; сім’ї неповнолітніх батьків; молоді сім’ї (в т. ч. студентські); матері, які знаходяться у відпустці по догляду за дитиною; вагітні жінки; матері з грудними дітьми; самостійно проживаючі випускники будинків-інтернатів (які досягли матеріальної незалежності і соціальної зрілості); сироти або діти без опіки батьків; діти і підлітки без нагляду; діти і підлітки девіантної поведінки; діти, які піддаються насиллю, які опинилися в умовах, що загрожують здоров’ю і розвитку; сім’ї, що розводяться; сім’ї з неблагополучним психологічним мікрокліматом, конфліктними відносинами, неосвічені сім’ї; особи з психічними відхиленнями, що піддаються психологічним стресам, що схильні до суїцидних вчинків.

Соціальна робота та основні напрямки соціального менеджменту

В залежності від виду соціальної роботи відрізняються і напрямки соціального менеджменту.

Розглянемо деякі з них.

Соціально-медичні послуги населенню. Основна ціль соціального захисту – збереження здоров’я і життя клієнтів, тому це медична задача. Будь-які послуги соціального захисту так чи інакше захищають здоров’я та життя обездолених осіб,а саме, забезпечення ночівлею безпритульних, запобігання наркоманії, алкоголізму та інших пагубних звичок, доставка дров, ліків, пенсій, проявлення простої участі та інтересу до долі підопічних людей. Це прямо або опосередковано стосується здоров’я та життя людей. Відомо, що спосіб життя (передусім побут, його умови) формують 50% здоров’я людини, а на долю інших факторів, зокрема генетичної спадковості, екології і т. і., припадає лише 5-15%.

Соціально-медична робота являє собою один з важливих напрямків діяльності соціальних закладів і займає важливе місце в практиці охорони здоров’я. Соціально-медичний захист потребує багато верст населення, зокрема, одинокі літні люди, що потребують не лише медичної допомоги, а й заходів соціально-медичної реабілітації; сім’ї, що мають інвалідів та важко хворих осіб, а також багатодітні, малозабезпечені та неповні сім’ї. Забезпечення інвалідів медикаментами по пільгових цінах, оформлення документів для обстеження хворого теж входить до обов’язків соціальних працівників. Соціально-медична допомога заключається у вирішенні медичних, соціально-побутових, психологічних, юридичних питань.

Соціальний захист сім’ї. Визначне значення в забезпеченні життєдіяльності сімей має державна економічна та соціальна політика, від якої залежить зайнятість населення, забезпеченість сім’ї. На теперішній час склалися чотири основні форми державної допомоги сім’ям, що мають дітей, а саме:

• а) грошові виплати сім’ї на дітей у зв’язку з народженням, утриманням та вихованням дітей;
• б) трудові, податкові, житлові, кредитні, медичні та інші пільги сім’ям з дітьми;
• в) безплатні видачі сім’ям та дітям (дитяче харчування, ліки, одежа та взуття, харчування вагітним жінкам і т. д.);
• г) соціальне обслуговування сімей (надання конкретної психологічної, юридичної, педагогічної допомоги, консультування, соціальні послуги).

Тяжкими демографічними і соціальними наслідками загрожують збільшення кількості неповних сімей, розширення масштабів злочинності, алкоголізму, наркоманії, проституції. Велике значення в соціальному захисті сім’ї має вдосконалення відповідної нормативно-правової бази та формування соціальних служб сім’ї на місцевому рівні.

Соціальний захист інвалідів. Соціальні послуги надаються всім громадянам похилого віку та інвалідам незалежно від статті, раси, національності, мови, походження, майнового стану, місця проживання, відношення до релігії, переконань.

Соціальне забезпечення здійснюється згідно рішення органів соціального захисту населення в підвідомчих їм закладах або по договорах, заключених органами соціального захисту із закладами соціального обслуговування інших норм власності.

Соціальні послуги надаються винятково із згоди людей, що їх потребують. Законодавством України передбачаються різні форми соціального обслуговування, в тому числі: соціальне обслуговування дома (включаючи соціально-медичне обслуговування); напівстаціонарне або стаціонарне соціальне обслуговування в інтернатах, пансіонатах та інших закладах соціального обслуговування; нагальне соціальне обслуговування (як правило, в невідкладних ситуаціях, – організація харчування, забезпечення одягом, взуттям, ночівлею); соціально-консультативна допомога.

Безкоштовно надаються соціальні послуги: одиноким громадянам та інвалідам, що одержують пенсію в розмірі нижче прожиткового мінімуму; громадянам похилого віку, що мають родичів, але одержують пенсію в розмірі нижче прожиткового мінімуму; людям похилого віку та інвалідам, що проживають у сім’ях, середній дохід яких нижче прожиткового мінімуму.

Соціальне обслуговування людей похилого віку. Система соціального обслуговування в Україні є важливим елементом соціального захисту певних груп населення, передусім самотніх людей похилого віку та інвалідів. У системі соціального обслуговування протягом останнього десятиліття відбулися значні зміни. Опріч традиційних будинків-інтернатів, тобто стаціонарних закладів, почали з’являтися так звані територіальні центри – напівстаціонарні та нестаціонарні заклади. У 1997 р. були затверджені: “Типове положення про територіальний центр з обслуговування одиноких непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів” і “Типове положення про відділення соціальної допомоги”. Це дозволило розширити спектр послуг, що надаються самотнім громадянам похилого віку.

Збільшилась і кількість клієнтів соціальних служб. Це пов’язано як з демографічними змінами в суспільстві, погіршенням стану здоров’я та фінансового стану літніх людей, так і з переглядом критеріїв надання різних видів допомоги.

Територіальні центри приймають на обслуговування пенсіонерів, інвалідів I та II групи незалежно від віку, самотніх непрацездатних громадян та інших соціально незахищених громадян, які потребують соціально-побутової та медико-соціальної допомоги, на підставі картки медичного огляду, акту обстеження матеріально-побутових умов проживання та особистої заяви. До числа самотніх непрацездатних громадян при цьому зараховують громадян, які не мають родичів, зобов’язаних за законом їх утримувати. У деяких центрах почали обслуговувати багатодітні сім’ї та дітей інвалідів.

За даними Міністерства праці та соціальної політики, органами соціального захисту виявлено і взято на облік 637 тис. самотніх непрацездатних громадян та інвалідів, які потребують соціальної допомоги, з них 543 тис. осіб за висновками лікарів потребують соціально-побутової допомоги вдома. Для організації обслуговування цих людей у кожному районі і місті створена мережа служб з ж організації соціально-побутового обслуговування. На початок 2000 р. в Україні діяло 530 територіальних центрів і 890 відділень соціальної допомоги, які обслуговували понад 500 тис. клієнтів.

У державній системі соціального обслуговування працюють майже 37 тис. соціальних працівників, які переважно не мають соціальної освіти, але вже впроваджуються короткотермінові навчальні програми для підвищення кваліфікації цих працівників.

Типовим положенням про територіальний центр передбачено надання майже 40 видів послуг людям похилого віку, у тому числі: придбання продуктів харчування та медикаментів; приготування їжі; виклик лікаря; прання білизни та прибирання житла; сплата комунальних платежів; оформлення документів на отримання субсидій; влаштування до будинку-інтернату, пансіонату і т. д.

У державній системі соціального обслуговування функціонує також 276 будинків-інтернатів на 54,7 тис. місць, з них лише 105 збудовані за типовими проектами, решта – розташовані у пристосованих приміщеннях. Вважається, що громадяни похилого віку утримуються у них на повному державному забезпечені, включаючи цілодобове отримання медичної допомоги. Підопічним виплачується 25% від призначеної їм пенсії.

При інтернатах створено 252 навчально-виробничі майстерні з метою сприяння соціальній адаптації підопічних. Із загальної кількості інтернатних закладів 73 (15656 місць) належать до будинків-інтернатів загального типу, 13 (2651 місце) – до пансіонів, 3 (325 місць) – до спеціальних будинків-інтернатів, 145 (29352 місця) – до психологічних інтернатів, 58 (9646 місць) – до дитячих будинків-інтернатів. Проте через незадовільне фінансування державою соціальних потреб, більшість цих закладів знаходяться у жалюгідному стані.

Соціальна робота з безпритульними. Безпритульність – явище, притаманне людству протягом всього існування. Але найбільше воно поширюється в періоді соціальних потрясінь та стихійних бід: війн, голоду, повені, землетрусів і т. д. Сьогодні воно присутнє як в розвинутих, так і слабо розвинутих країнах.

Основними характерними причинами, що ускладнюють проблему безпритульності для багатьох країн на сьогодення є: недостатня кількість місць проживання, дороге житло; безробіття, що обумовлює відсутність засобів для оплати житла; низький дохід багатьох людей; соціальне здоров’я суспільства (кількість душевно хворих, наркоманів, алкоголіків, нездорові відносини в сім’ї); погані можливості реалізації соціальних програм, направлених на надання матеріальної та іншої допомоги малозабезпеченим сім’ям, групам ризику, і т. д.

Люди, що залишилися без даху над головою , за певних обставин чи особистих нахилів, пристрастей, являють собою реальну і потенційну загрозу суспільству, оточуючим. Нерідко і саме суспільство підштовхує їх до цього. Неможливість одержати квартиру, влаштуватися на роботу підштовхує частину таких людей на злочини. Особлива проблема – стан безпритульних дітей. Сьогодні основними формами роботи з цією категорією є створення різних центрів реабілітації, притулків, місця для ночівлі.

Соціальна робота з молоддю. Загальна криза українського суспільства торкнулася, безумовно, і молоді. Для того, щоб допомогти молодим людям вижити у складних соціально-економічних умовах, уряд України з моменту її проголошення незалежною державою провадить певні заходи, затверджує програми, створює відповідні структури для підтримки та допомоги молоді. З метою втілення у життя державної політики стосовно молоді та дітей було створено Міністерства у справах сім’ї та молоді, перетворене 2000 р. у Державний комітет з такою ж назвою. Теоретичне забезпечення цієї політики розробляє Український науково-дослідний інститут проблем молоді. Створено соціальні служби для молоді на обласному, міському та районних рівнях. Від 1991 р. і до початку 2000 р. їх було утворено вже по всій країні 457, ще 263 планувалося відкрити.

Юридично систему соціальних служб для молоді було закріплено у “Декларації про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” та Законів України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”. Затверджено і відповідно Типове положення. Метою цієї системи є створення умов для позитивної соціалізації молоді. Зміст її роботи, за визначенням Українського державного центру соціальних служб для молоді, полягає у:

• наданні соціальної, психологічної, правової, освітньої та будь-якої іншої підтримки молоді;
• допомозі реалізовувати право молоді та повноцінне життя;
• прищепленні навичок соціально-схвальної поведінки;
• навчанні адаптуватися правовими засобами до сучасного світу;

Пріоритетними напрямками діяльності соціальної служби молоді є:

• соціальна підтримка молодої сім'ї;
• соціальна робота молоді жіночої статі;
• соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків;
• профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі;
• сприяння працевлаштуванню і вторинній зайнятості молоді;
• соціальна підтримка дітей та молоді з особливими потребами;
• соціальна робота з допризовною та призовною молоддю, військо-вослужбовцями та членами їх сімей, службовцями за призовом, молоддю, яка звільняється з лав Збройних Сил України;
• служба “Телефон довіри”.

Проте економічне становище країни ще не давало можливості відповідним чином фінансувати виконання поставлених перед центрами соціальної служби молоді завдань, реалізувати їхнє гасло “Діяти до кожної молодої людини”, тому постає проблема розвитку громадських молодіжних об’єднань. Таких, які за відповідної законодавчої підтримки молодіжних ініціатив могли б самостійно створювати матеріально-технічну базу для своєї діяльності, зокрема для реалізації соціальних програм.

Соціальна робота з людьми девіантної поведінки.

Основні види девіантної поведінки – це злочинність і кримінально безкарні випадки аморальної поведінки, які теж являють суспільну небезпеку. Зв’язок злочинності та аморальної поведінки є в тому, що скоєнню злочину передує, як правило, певний різновид девіантної поведінки у формі пияцтва, наркоманії і т. д. Девіантна поведінка поділяється на дві групи:

• Поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров’я, тобто наявності у людини явної або прихованої психопатології. В цю групу можна віднести людей, яких умовно можна віднести до третьої зони характерів, тобто астенінів, шизоїдів, епілептоїдів, та інших психічно ненормальних людей або людей з психічними відхиленнями, але в допустимих межах.
• Поведінка, що відхиляється від морально-етичних норм людського співжиття, що проявляється в різних формах соціальної патології – пияцтві, наркоманії, проституції і т. д. Подібний вид девіантної поведінки виражається у формі проступків або злочинів. Якщо ці проступки незначні, то особи, що їх вчинили, караються згідно норм трудового або адміністративного права. Правоохоронні органи застосовують до людей девіантної поведінки міри примусового характеру (адміністративний арешт, штраф і ін.), а соціальні та медичні служби проводять з ними комплекс заходів по соціальній та психологічній адаптації.

До основних факторів соціального контролю над людьми девіантної поведінки можна навести наступні:

• Методи і засоби соціального контролю повинні бути адекватні конкретним видам девіантної поведінки. Основним засобом соціального контролю повинно стати задоволення різних потреб та інтересів осіб, схильних до “ненормованої поведінки. Ефективність попередження правопорушень досягається не стільки тимчасовим подавленням девіантної поведінки, а постійним витісненням соціально схвальної та корисної поведінки.
• Істотне зменшення репресивних дій. Позбавлення свободи приводить особистість до соціальної і моральної деградації і може використовуватися лише як крайня міра. Тому, для молодих правопорушників допустимо лише зменшення строків позбавлення волі, відстрочка виконання вироку, умовно-дострокове звільнення, і, основне, зміна умов утримання.
• Створення гнучкої і розгалуженої системи соціальної допомоги, включаючи державні, суспільні, благодійні та інші структурні ланки. Непогано зарекомендували себе суспільні організації за принципом “самодопомоги” (групи “анонімних” алкоголіків, наркоманів, осіб, звільнених з-під місць позбавлення волі).

Соціальний захист малозабезпечених верств населення.

Перехід від жорсткого планового способу господарювання до ринкових відносин, від тоталітаризму до демократії супроводжується серйозними соціальними негараздами, зокрема різко загострюється соціальна диференціація населення.

Якщо раніше регулювання рівня життя населення проводилося централізовано, то зараз дану проблему вирішують новими методами. Головними з них є індексація і компенсація.

Індексація як механізм корекції доходів частково або повністю повинна покрити зростання вартості життя. Індексація здійснюється двома способами:

• шляхом збільшення доходів на певний відсоток через визначений час (раз в рік, раз в квартал);
• шляхом корекції доходів відповідно до зростання цін на раніше домовлений відсоток.

Як правило, індексуються всі види грошових доходів громадян (заробітна плата, пенсії, дотації, стипендії, інші види соціальних виплат, за винятком одноразових). Індексації не підлягають доходи від власності (акції, облігації, нерухомості).

Виплати по індексації здійснюються за рахунок державного та міського бюджетів, за рахунок засобів суспільних організацій і засобів підприємств та організацій, що працюють у приватному секторі (що повинно бути передбачено при підписанні колективних договорів).

Іншим методом регулювання рівня життя людей є компенсація. Вона означає відшкодування витрат внаслідок наступаючого або очікуваного підвищення цін, міжнародних конфліктів, катастроф. На відміну від індексації, компенсація не передбачає постійної, систематичної підтримки людей. Виконавчі органи надають такого роду соціальну допомогу, виходячи з наявності фінансових засобів.

Проте, оскільки, держава не в стані організувати підтримку всім потребуючим групам населення, розвиток вітчизняної благодійності в соціальній підтримці малозабезпечених має важливе значення. Різноманітні благодійні організації, фонди, підприємства, установи виділяють немалі засоби на організацію безоплатного харчування малозабезпечених, для забезпечення їх одежею, взуттям, та іншим.

Звичайно соціальну роботу розглядають як діяльність, напрямлену на надання допомоги, підтримки, соціально слабким верствам населення. Однак соціальну роботу можна (і треба) розглядати як діяльність по запобіганню негативних наслідків в поведінці, в життєдіяльності окремих особистостей, груп, прошарків, тобто профілактична робота повинна зайняти в соціальній роботі в цілому більш важливе місце, чим зараз. На це повинна направлятися соціальна політика.

Потрібно не тільки лікувати “соціальні хвороби”, але і запобігати їх. Краще і для суспільства в цілому, і для людей не надавати допомогу, наприклад, безробітним, а робити все можливе для запобігання безробіттю, навчання людей, розвиток промисловості, утворення нових робочих місць, перекваліфікування тих чи інших цехів, підприємств і т. д. Саме в цьому можна бачити зміст соціальної політики. Саме в цьому проявляється турбота про людей, про задоволення їх потреб та інтересів. Таким чином соціальна робота повинна носити опереджуючий, запобігаючий характер.

Таким чином, соціальна політика і соціальна робота тісно взаємопов’язані між собою. Обидві характеризуються двома взаємообумовленими сторонами: науково-пізнавальною і практично-організаційною. Соціальна робота – це своєрідна форма, спосіб реалізації соціальної політики, а соціальна політика – стержень, орієнтир соціальної роботи. В цьому є їх єдність і відмінність. Останнє проявляється частково в тому, що соціальна політика – більш ширше поняття, визначна сторона соціальної роботи.

Соціальна політика орієнтир на тільки для соціальної роботи, але і для розвитку соціальної сфери в цілому. На відміну від соціальної роботи вона більш стійка, стабільна. А соціальна робота більш динамічна, багата по своєму вмісту порівняно з соціальною політикою. Реалізація змісту, форм і методів останньої цілком і повністю визначається соціальною політикою. Поряд з тим, соціальна робота – діяльність по соціальному захисту, підтримці та допомозі соціально незахищених верств та груп, окремих громадян, населення в цілому не може не відобразитися (в кінцевому результаті) на орієнтирах соціальної політики, її напрямках, цілях та задачах.

Список використаної літератури

1. Давиденко В.К. Соціальний захист в Україні // Соціальна політика і соціальна робота. — 2003. —№3. —с.34-36.
2. Менеджмент социальной роботы: Учеб. пособие для студ. выш. учеб. заведений. /Под ред. Е.И. Комарова, А.И. Войтенко. — №:1999. —288с.
3. Методика социально-психологической диагностики и группы. М., 1990.
4. Надточий Б. Чи подолає Україна “груповий егоїзм” у пенсійному забезпе-ченні? //Соціальний захист. — 2001. —№6.
5. Новіков В. Соціальне партнерство. // Соціальна політика і соціальна робота. — 2000. —№1.
6. Социальний менеджмент. Курс лекций. /Под ред. д. ф. н., профессора Иванова В.Н., д.е.н. профессора Патрушева В.И. —Москва: издательство МССУ. “Союз”.- 1998. —с.218.
7. Слепинков И.М., Аверин Ю.П. Основы теории социального управления: Учеб. пособие для вузов. — М.: Высш. МК. — 1990.
8. Сташків Б. Державні органи України, які здійснюють управління у сфеі соціального забезпечення інвалідів. //Соціальний захист.- 2000. —№3. —с.43-47.
9. Семигіна Т. Інформаційно-консультативні центри в системі соціального захисту населення.//Соціальна політика і соціальна робота.(2000.(№1.(с.77-83.
10. Семигіна Т. Допомога Міністерсва праці та соціальної політики України з боку Європейського Союзу. // Соціальна політика і соціальна робота. — 2000. —№9. —с.107-112.
11. Самигіна Т. З досвіду викладання “Основ соціальної політики”. // Соціальна політика і соціальна робота. — 2001. —№2. —с.81-85.
12. Самигіна Т. Соціальні інновації: методологічні аспекти викладання. // Соціальна політика і соціальна робота. — 2000. —№3,4. —с.98-112.
13. Спавочное пособие по социальной работе Алексеева Л.С. [и др]. —под ред. А.М. Панова, Е.Т. Холостовой. М.: Юристь, 1997. —с.109.
14. Суслова В. Социальная диагностика: методы и способы ее осуществления. М., 1993.
15. Теория социальной работы. /Под ред. профессора Е.И. Холостовой. М.: Юристь, 2000.
16. Удальцова М.В. Социология управления. —М. —Новосибирск. —1999. —с.57.

13.01.2011