• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Поняття суб’єктів правовідносин і суб’єктів не завжди збігається: по-перше, правовідносини не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадяни завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.

У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити. що суб’єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об’єднання людей.

Суб’єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об’єднання осіб).

Індивідуальними суб’єктами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб’єкти правовідносин діють в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін.

На території України найбільше коло прав і обов’язків мають її громадяни, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади.

Об’єднуючись, індивідуальні суб’єкти створюють колективні суб’єкти правовідносин, до яких можна віднести партії, спортивні організації, групи виборців, виборчий корпус, колективи підприємств, організації, які можуть бути як недержавними, так і державними.

Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний. Це приватні підприємства і господарські товариства. Національні т іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації, освітянські та медичні установи, громадські об’єднання тощо.

З реалізацією завдань і функцій держави пов’язана діяльність державних суб’єктів правовідносин. До них належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства. Правовідносини, в яких вони беруть участь мають владно-політичний характер.

Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади і самоврядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справа притягають правопорушників до відповідальності; суд постановляє вироки і рішення; ректор вузу відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб’єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави.

Деякі з перелічених вище колективних суб’єктів правовідносин, діяльність яких так чи інакше пов’язана х необхідністю брати учать у громадській діяльності, здатні набувати статус юридичної особи.

Юридична особа – це суб’єкт права, якому притаманні такі ознаки:

• організаційна єдність;
• наявність у його розпорядження відокремленого майнового комплексу;
• право від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і обов’язків;
• право від імені виступати позивачем і відповідачем у суді.

Суб’єктом правовідносин також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема:

•  в міжнародно-правові (це відносини з іноземними державами);
• в державно-правові (відносини щодо прийому в громадянство, нагородженню державними відзнаками та нагородами тощо);
• в цивільно-правові (відносини з приводу державної власності з іншими суб’єктами права);
• в процесуально-правові (відносини при винесенні судових рішень і вироків від імені України), Держава може виступати позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою. Суб’єкти права реалізують свої права і обов’язки завдяки наявності у них правосуб’єктності, яка є можливістю й здатністю особи бути суб’єктом правовідносин з усіма правовими наслідками.

Правосуб’єктність поряд із нормою права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин. Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності, деліктоздатності, разом узятих. Ця категорія має об’єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід’ємними одна від одної за часом. У колективних суб’єктів право правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії.

Правоздатність – це абстрактна здатність суб’єкта права мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Кожна особа правоздатна від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасника правовідносин, хоча вони не повинні обов’язково реалізовувати усі надані їм права.

Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність – це здатність володіти будь-якими з передбачених діючим законодавством правами і обов’язками.

Спеціальна правоздатність – це здатність, що пов’язана з певними особливостями суб’єкті, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, інваліда, дитини тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим законодавством про підприємницьку діяльність – з моменту отримання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності.

Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб.

Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід’ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити; вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися. Правоздатність – це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх відображення. А необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу, передумова її правоволодіння. Правоздатність має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов’язків.

Дієздатність – це здатність суб’єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов’язки і використовувати свої права.

Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, тоді як правоздатність не пов’язана з вказаними обставинами. Повна дієздатність (в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п’яти років – призначатися суддею). Не мають дієздатності неповнолітні особи віком до чотирнадцяти років і душевнохворі люди, за них в правовідносинах виступають їх законні представники – батьки або опікуни.

Неповнолітні особи віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років самостійно без згоди батьків або опікунів можуть укладати тільки дрібні побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією, реалізовувати авторські права на свої твори, винаходи.

Однак за наявністю. Достатніх підстав орган опіки і піклування може позбавити їх права розпоряджатися своїм заробітком або стипендією (ст. 13 ЦК України).

За неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікуни. Вони можуть укладати тільки дрібні побутові угоди (ст. 14 ЦК України). Найменшим віком дієздатності є десять років, коли дитина може давати (або не давати) згоду на усиновлення.

У випадках, чітко визначених законом, за рішенням суду людина може бути частково позбавлена дієздатності. Від імені громадян, визнаних внаслідок душевної хвороби або слабоумства недієздатними, угоди укладають їх опікуни. У разі одужання або значного покращення здоров’я громадянина, визнаного недієздатним, суд відновлює його в дієздатності.

Деліктоздатність - це здатність суб’єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з шістнадцяти років, а кримінальна відповідальність, за укоїв скоєння особливо тяжких злочинів, - з чотирнадцяти років. Деліктоздатність депутатів та дипломатичних осіб є обмеженою.

Правосуб’єктність фізичних та юридичних осіб втілюються у їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій в їх компетенції.

Компетенція – це сукупність прав, обов’язків, повноважень і предметів відання органів держави, посадових осіб і організацій, що визначені конституцією та іншими нормативними актами для вирішення завдань. що стоять перед ними.

Правовий статус особи – це сукупність усіх прав обов’язків і законних інтересів суб’єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кож6на людина має право на власне ім’я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статус громадян.

Конституційний статус в усіх громадян однаковий: основні права і сподоби однаковою мірою належать усім громадянам.

А спеціальний статус пов’язаний з різними природними і правовими чинниками, які обумовлюють певні особливості громадян.

Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним видом діяльності. Наприклад, статус державного службовця, статус особи, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Різниця в правовому статусі осіб полягає у:

• розбіжностях, пов’язаних з природними чинниками (статус дитини, статус жінки);
• розбіжностях, пов’язаних з юридичними чинниками (статус депутата, статус посадової особи).

Спеціальним індивідуальним суб’єктом є посадова особа (Президент, суддя). Певні особливості правового статусу притаманні особам з подвійним громадянством, які є одночасно і громадянами, і іноземцями.

Правосуб’єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності його правового статуту.

Суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний. Для задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність надання особі певних правових можливостей. Можлива поведінка по реалізації певного інтересу становить зміст суб’єктивного права і заснована на бажанні уповноваженої особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами позитивного права (наприклад, особа може перебувати тільки в одному зареєстрованому шлюбі). Суб’єктивне право безпосередньо пов’язане із свободою особистості. Тому і виступає ще й мірою цієї свободи.

Суб’єктивне право – це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб’єкту незалежно від, того перебуває він у правових відносинах з іншими суб’єктами чи ні. Саме тому до суб’єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи. У конкретних правовідносинах суб’єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб.

Правомочність і юридичні обов’язки становлять юридичний зміст конкретних правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин.

Правомочність складається з таких елементів:

• право на особисті дії уповноваженої особи;
• можливість вимагати певну поведінку від зобов’язаної особи, тобто право на сторонні дії;
• можливість звертатися до компетентних державних органів про застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов’язків;
• можливості користуватися соціальним благами на основі певного суб’єктивного права.

Таким чином, правомочність може виступати як: право на поведінку, право на вимагання, право на домагання, право на користування соціальними благами. Наприклад, при реалізації суб’єктивного права власності існує три правомочності: володіння, користуванні відчуження.

У разі відчуження майна виникають правовідносини між покупцем і продавцем. Покупець має право: оплатити і одержати товар (право на власні дії); вимагати від продавця прийняти оплату і передати товар (право на вимагання); звернутися в компетентні органи про відшкодування збитків або усунення недоліків продавцем в разі одержання неякісного товару (право на домагання); користування товаром на власних розсуд (право на користування соціальними благами). У такому разі реалізація суб’єктивного права покупця складається з чотирьох правомочностей.

Правові відносини мають матеріальний і юридичний зміст.

Матеріальний зміст – це фактичний склад суспільних відносин, який опосередковується нормами права; юридичний зміст – це суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін. Правове регулювання здійснюється переважно через механізм реалізації правомочностей і юридичних обов’язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання. Права і обов’язки суб’єктів  в межах окремо взятих правовідносин, кореспондуючи одне одному, становлять їх юридичний зміст.

Юридичний обов’язок – це вид і міра необхідної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб’єктивного права покладено юридичне забезпечення можливості, а в основу юридичного обов’язку – закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов’язку – зобов’язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов’язана – повинна виконувати і забезпечувати їх.

Юридичний обов’язок складається з таких елементів, як:

• необхідність здійснення певних дій або утримання від них;
• необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на законні вимоги, які були звернені до нього уповноваженою особою;
• необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;
• необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право. Юридичний обов’язок, як і суб’єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто представляє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов’язків поза встановленою мірою є порушенням закону.

Наприклад, громадяни зобов’язані поважати і виконувати закони. За порушенням юридичних обов’язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов’язок є гарантом виконання суб’єктивних прав, він встановлюється в інтересах уповноваженої особи.

В юриспруденції під об’єктом правовідносин розуміють матеріальні або нематеріальні блага, заради одержання, передачі або використання яких виникають права і обов’язки учасників правовідносин.

Об’єкти правовідносин пов’язані з правами і обов’язками суб’єктів правовідносин, з можливістю користуватися і розпоряджатися будь-чим. Вони обумовлені певним способом поведінки, дають змогу претендувати на певні за характером дії інших осіб.

Залежно від характеру і видів правовідносин їх об’єктами є:

• предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, ліс;
• речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші. Вони є об’єктами майнових правовідносин, таких як купівля-продаж, дарування, обмін, зберігання;
• особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність. Відпочинок, освіта, право на ім’я, недоторканість житла. Вони є об’єктами правовідносин різних галузей права і врегульовані нормами кримінального, адміністративного, цивільного, Конституційного, сімейного права;
• послуги, як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов’язки суб’єктів правовідносин. Вони мають місце у сфері управління, побутового обслуговування, освітянської та інших сфер діяльності людини. Уповноважену особу цікавить переважно результат дій зобов’язаної особи – доставка перевізником вантажу в пункт призначення у визначений термін, а не його поведінка;
• продукти духовної творчості. Це результати інтелектуальної діяльності: твори мистецтва, музики, "ноу-хау", комп’ютерні програми. З приводу таких об’єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, правовідносини між автором і видавництвом; театральної вистави, оперу).

05.10.2010