• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Село Сопов Розташоване на заході України. Лежить в басейні ріки Дунай, по обидва боки ріки Співки – правої притоки ріки Пруту, що впадає в Дунай.

Центр міста Коломиї, лежить на схід від села, нижче за течією ріки Прут. Західне передмістя відокремлюється від села згаданою рікою. На лівому березі Пруту знаходиться паперова фабрика, пивзавод, трохи далі від ріки – сир завод, хлібокомбінат міста Коломиї.

З Сопова до обласного центру – 67 км, а по прямій (за картою) на північний захід – 45 км. До столиці України (за картою) 450 км, а по шосе – 640 км. Через село проходить траса, яка сполучає обласний центр із смт. Печеніжин.

Громадське й культурно-просвітнє життя

У 1875 році в Сопові заснували читальню. Про це згадує Олекса Томенко: “Читальня, не моючи власної хати, кульгала. А вся молодь сходилася по корчмах, котрих в той час аж 5 було в селі. А корчмарі – жиди, відраджували молодим хлопцям ходити до читальні. А щодо дівчат, то не було мови, щоби котрась пішла до читальні. Її все село би висміяло і жодна не мала відваги там вступати.

Аж по першій світовій війні зачала вся молодіж ходити в кельню разом. Але верну щодо власної хати. Основателі “Просвітим” неграмотні наймали у господарів кімнат, але зійдуться в неділю або свято, накурять цілу хату і господарі відмовили схід. У просилися у громадського уряду, але там не йшло: бувші урядники зачали в неділю і свята урядувати навмисно.

Бо то були люди неграмотні, а ще жиди-орендарі давали такому війтові могорич і він урядував (скликав збори) у неділю. А не маючи де зібратися, молодіж йшла до корчми. А там уже при горівці було ріжно. Тому тодішній виділ “Просвіти” зачав думати-радитися про хату. Але на це треба грошей. Отож отець Харжевський з дяком Михайлом Сметанюком зорганізував церковний хор. Хор ходив колядувати по тодішній панах і гроші складав на хату.

У 1891 році купили стару школу і побудували на зарінку читальню – тут, де тепер склеп. Читальню будували власними силами, а господарі помогли дубиною. Кожний господар старався дати і привезти дуба. Навезли були так, що виділ не зміг змістити у будову, а попродав і на отримані гроші купили споживчих товарів у Коломиї і утворили крамницю, котра жиє донині, лиш в іншій формі. В своїй хаті пішло нове життя. Молоді хлопці зачали ходити до читальні, а корчми зачали пустіти.

А ще молодь зачала бойкотувати корчми. До корчми в неділю або свято ніхто не заходив, бо всі, хто лише уздрів кого, що заходив до корчми, кричали: “Ганьба!”. Для цілого села в читальні вже ставало затісно, бо половину будинку займала крамниця. А молодь зачала творити гуртки – хоровий, аматорський, господарський, січовий. Місця вже не ставало. Отже, треба обширної селі і зачали збирати гроші на нову хату.

З колядів і преставлень у році 1908 купили стару резиденцію і за одну ніч перевезли на зарінок. Всю роботу робила молодіж і молоді господарі. Однак старшому поколінню не сподобалося і увесь матеріал перевезений відібрали у виділу читальні і побудували дім для канцелярії уряду громадського. Молодь зосталася ошукана без хати.

Однак виділ збирав дальше жертви. В 1912 році купив корчму на селі у отця Войнаровського за 500 крон австрійських. Зачали готувати матеріали. Дубину подарували люди Сопова, ялину купували в Княж дворі. Всю роботу зроблено, як можна було. Майстри плачені, а решта помагали, як могли. Тол дійній касир читальні Олексій Іван був щодня при будові від початку до кінця. В році 1913 звезено матеріали, а у 1914 побудовано читальню на 21 метр довгу, а 10 метрів широку... Укрита дахів кою, що було дуже тяжко дістати. Але через робітників фабричних (Федора Свищика), і то лише одну Фіру денно, з Ділятина привезено листівок і обісковано. Привезено глини, соломи до мащення. Але раптом 1.08.1914 року вибухає війна і вся робота заставлена, бо всі пішли на війну.

Під час будови був виділ: Томенко Микита – голова, Вороняк Яків – заступник, Олексій Іван – касир, Томенко Дмитро – писар. Комітет будови: Ворон юк Яків, Паландюк Іван, Довганюк Іван. Я, будуви в заступниках виділу, був товчком всієї роботи. Де лише заходила потреба, знаходив послушних людей і кажу, що слухали і все робили. З фірманів найбільше їздив і слухав Андрій Філіп, а з робітників Йосип Ганишевський.

Але признаю, що не було одної родини, щоби ся відтягнула від якого датка або роботи при будівлі нашого дому. Під час війни будинок зістав знищений, листівки обірвані, стіни порозбивані, матеріали і дошки розбирані. Дім схилився назад, так, о треба було все направити. Вернувши з такої довгої і великої світової війни, люди були знищені на здоров’ю, 100 людей загинуло. А вернувши зійшлися і по довгій нараді рішили, що конче треба будинок направити і докінчити. Вибрали виділ села, однак громадяни села відказали допомогти.

Виділ сам робив, але заледве направив будинок і більше не в силі. Другого року ніхто не хотів бути у виділі. Але з тяжкою енергією скликалося всіх і зроблено. Куповано по вікнові, по дошці, завдано членам читальні роботи клинців до мащення. Обклинцьовано, привезено соломи, глини і самі члени розложили між собою мастити по стіні.

Навіть священик для прикладу взяв одну стіну мастити, що і виконав. За прикладом отця Романовського застала читальня обмащена і скінчена у 1925 році. По війні і дівчата стали заходити до читальні. Василь Дебелко оргназував театральний гурток, котрий давав вистави, а увесь дохід ішов до читальні. З цього зроблено підлогу і суфіти. Отже скінчили будову. В 1925 році посвятили новий будинок у 40 років заснування “Просвіти” в Сопові. Дожили до посвячення ще 5 тих основалелей, що виділи добрі плоди своєї роботи”.

У 1935-1936 роках в селі діяли і інші товариства – “Сільський господар” і “Хліборобський вишкіл молоді”, мали практичне спрямування і вчили вести сільське господарство.

Головував Томенко Михайло, навчав агроном з Коломиї Члени товариства ставили досліди над різними сільськогосподарськими культурами. Особливих успіхів досягли у вирощування кормових буряків.

“Жіноча громада”, 2Союз українок” навчали дівчат і жінок вести хатню роботу, гідно поводитися. Досі пам’ятають фестени 1939 року в Сопові. щедрі на ігри, танці, вистави. Це були кращі зразки культурного проведення вільного часу. Керувала цим товариством Софія Свірнюк.

Головною метою товариства “Каменяр” була робота серед молоді, розвиток спорту і освіти. В пам’яті попівських людей залишиться Михайло Томенчук, який був бібліотекарем, Василь Ільків і Василь Супник, які ставили вистави. Пам’ятають музик: Матія Федчука й Івана Тихонюка – скрипалів, Михайла Дорундяка і Василя Кушніра - цимбалістів, а на бубні грав Гавриш Михайло, Останніми троїстими музиками в селі були Михайло Яськів (скрипка), Микола Дорундяк (цимбали), Петро Супник (бубен).

У селі традиційно люблять хорове мистецтво. Свого часу керівниками хору були Олексій Василь, Петро Мельничук, Василь Томенко. Деякий час попівські співаки склали основу народного хору “Гомін Карпат”. Тепер знову виступає попівський хор, який дістав звання народного під орудою Любомира Грабця. Як і колись, діє аматорський гурток, яким керує Євдокія Батринюк.

Дбають сучасні мешканці села про відродженням національної самосвідомості. Тому там, де 100 років тому наші предки будували читальню, ставили хрести на згадку, їхні нащадки поставили пам’ятник Тарасовы Шевченку – нашому українському валетові Духа. Зеленої неділі 1990 року мармурове погруддя посвячене й урочисто відкрите. В центрі села постав меморіальний комплекс, куди ще входить пам’ятник воякам УПА, символічна могила січовим стрільцям. Туди записані імена наших дідів і прадідів, які віддали життя за волю України.

За панщини в Сопові школи не було. І лише піп з дяком уміли писати і читати. Писали старослов’янською. Дяк ходив хатами, учив читати і писати. Але не всі були спроможні платити за науку. Аж за Австрії Сопів і Кийданч разом побудували школу на городі Терезових. У цій школі навчав один учитель усіх дітей з двох сіл двічі на день.

У 1894 році в Сопові згадується парохіальна школа, де 20 дітей навчав Володимир Стрілецький. В 1887 році засновується державна школа, в якій навчалося вже 176 дітей, у 1912 в Сопові утворюється чотирикласна українська школа, в якій навчали Юзеф Пушкар, Іванна Вітвицька, Ольга Герасимовічовна, Микола Гринів, Ольга Вітвицька. Пізніше директором школи стає Теодор Бундзяк, за ним – Пушкар Йосип, а далі Микола Гринів, який керував школою до 1951 року. Про нього дещо докладніше, бо залишив про себе найкращі спомини.

Микола Гринів прийшо вна роботу в Попівську школу в 1913 році, а після війни продовжував в ній працювати до 1949 року. Пін Гринів побілив Сопів як своє рідне село. Умів знайти спільну мову з учнями і жителями села. Діти і батьки поважали свого вчителя, він навчав їх садівництва. На шкільнім городі сіяли, доглядали саджанці, вчилися щепити дерева, а закінчивши школу, одержували на пам’ятку молоді деревця, щоб коло кожної хати красувався сад. До жодних партій не належав, але слідкував за тим, щоб оберегти дітей від полонізації. В неділю чи свята любив виходити на містом біля школи, куди приходили газди і обговорювали різні господарські справи.

Узимку сходилися до директора, щоб поговорити, порадитися. Холодної пори, якщо сторож не допалив і в класах було прохолодно, директор школи сам приносив дрова і підкладав у піч.

До учнів ставився лагідно, але був вимогливий, вимагав послуху і знань.

Умів гуртувати людей і завжди знаходив з ними спільну мову. Коли померла сестра його дружини, взяв до себе двоє маленьких дітей, виховав їх, вивчив і забезпечив на майбутнє.

Село згадує директора Гриніва, як доброго батька, що умів вказати правильну стежку, яку треба вибрати в житті.

Тепер у школі навчається 250 учнів, працює 24 вчителів. Із школою пов’язаний розвиток спорту в селі. Це те, чим відрізняється сучасний Сопів від усіх навколишніх сіл. Колектив фізкультури – постійний призер районних спартакіад, учасник фінальних обласних змагань культурно-спортивних комплексів. В селі працювали секції кульової стрільби, легкої атлетики, футболу, ручного м’яча, волейболу і баскетболу. Петро Грабець підготував 50 першорозрядників з різних видів спорту.

Відомими в області стали Лев Тодорів – перший чемпіон області з кульової стрільби. В 1958 році його успіх повторив Борис Бакай - майстре спорту СРСР. Майстрами спорту стали Мирослав Паландюк, Роман Грабець, Ігор Ксенні, Василь Дебелко, який був 1985-86 роках чемпіоном СРСР.

З інших видів чемпіонами району і призерами обласних змагань в різні роки були: з настільного тенісу Василь Свірнюк, Микола Довганюк, Іван Довганюк, Оксана Мельничук, Оксана Шевчук з лижних гонок, з біатлону Микола Філіп, Богдан Мельничук, Мирослав Паландюк, Дмитро Дмитренко, Петро Грабець, в легкій атлетиці проявили себе Віктор Панисько, Микола Тихоню, Василь Воло щук, у важкій атлетиці – майстер спорту СРСР Василь Котюк, з шахів – сім’я першорозрядників Бакаїв, з авіа моделювання – Яромир Стефак, з гирьового спорту – Леонід Паландюк. З ініціативи П.П.Грабця в селі обладнано стадіон, збудовано стрілецький тир.

Сільська рада народних депутатів в Сопові затверджена органами управління в березні 1945 року. Голови в секретарі сільради часто змінювали: 1945 рік – голова Андрій Тихонюк, секретар Дмитро Пнівчук, 1947 рік – голова Дмитро Пнівчук, секретар Василь Паландюк, 1949 рік – голова Дмитро Юнак, секретар Василь Паландюк, 1050 рік – голова Дмитро Воронюк, секретар Меланія Олексій, 1952 рік – голова Дмитро Воронюк, секретар Дмитро Котурлаш, 1952 рік – голов аІван Тихонюк, секретар Марія Негрич, 1954 рік – голова Федір Онофрійчук, секретар Марія Негрич, 1955 рік – голова Петро Ганишевський, секретар Марія Негрич, 1956 рік – голова Іван Миронюк, секретар Марія Негрич, 1957 рік – голова Іван Тихонюк, секретар Марія Негрич.

П’ятнадцятого червня 1959 року рішенням облвиконкому Попівська сільська Рада була об’єднана з Нижньовербізькою, з центром у селі Нижній Вербіж. Головою обрали депутата з Нижнього Вербіжа Григорія Онофрійчука, а секретарем – нашу односельчанку Марію Негрич.

Попівська сільська Рада народних депутатів відновлена в жовтні 1990. На цей раз депутати вперше самі вибирали голову виконкому. Ним став Мирослав Пилипів. Він в першу чергу відстоював інтереси села. Провів велику роботу щодо розподілу землі, продовжив роботи щодо газифікації села, розпочав добудову школи, повів боротьбу за чистоту села.

Підтримка різних ідей і пропозицій селян по покращенню громадсько-політичного життя теж лягає на плечі голови. За час роботи відновленої сільради голова проявив зацікавленість у вирішенні різних проблем. Отже, у своєму виборі депутати не помилися.

Доба національного відродження

Двадцятого березня 1989 року під час концерту, присвяченого Тарасові Шевченкові, з ініціативи Петра Петровича Грабця утворено комітет для організації в Сопові осередку Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Двадцять третього квітня на першому засіданні оргкомітету розподілено обов’язки і визначено делегатів на установчу міськрайонну конференцію ТУМ-у, делегатами якої стали Петро Грабець – голова, Ярослав Бакай – заступник, член осередку – Тарас Тодорів. В товариство ввійшло 36 осіб.

Одинадцятого грудня 1989 року правління Коломийського ТУМ-у імені Тараса Шевченка видало свідоцтво про те, що ТУМ с. Сопів є осередком Коломийського міськрайонного товариства.

Головними завданнями члени осередку вважали боротьбу за незалежність України, відродження народних традицій та релігійних обрядів, підготовку до виборів у місцеві органи влади, будівництво меморіального комплексу в центрі села. Чотирнадцятого січня 1990 року з ініціативи членів осередку ТУМ-у проведено театралізоване дійство “Свята вечеря”, в якому брав участь церковний хор із священиком о. Михайлом Сенеджуком.

Тут вперше винесено на сцен жовто-балкитний прапор. У лютому 1990 року під час зустрічі з кандидатами в депутати члени ТУМ-у Тарас Тодорів (організатор), Микола Свірнюк, Іван Клюсак, Дмитро Пилипів, Ігор Лещу, Дмитро Книщук внесли до клубу шість синьо-жовтих прапорів під звуки Запорозького маршу. Шістнадцятого березня 1990 року на загальних зборах осередку ТУМ-у було прийнято рішення біля Попівського будинку культури національний синьо-жовтий прапор.

Під звуки стрілецького гімну “Ой, у лузі червона калина” стяг підняв учень Попівської школи Павло Томенко. Дев’ятого травня 1990 року в осередку обговорювали заяву ЦК КПРС, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів про морально-політичну ситуацію в нашій області. Тоді обрали оргкомітет для підготовки відкриття меморіального комплексу, розподілити обов’язки. Площу для пам’ятників готували Іван Довганюк, Василь Дмитренко, та інші. Замовили пам’ятник Тарасові Шевченкові і хрест для символічної могили січовим стрільцям у скульптура Василя Шеваги з Тлумача. Виготовили пам’ятні вимпели і запрошення з програмою. свята. Кошти для цього зібрала громада села.

У Зелену Неділю 1990 року меморіальний комплекс освятили і урочисто відкрили. Це стало великою подією, на якій були присутні жителі багатьох сіл району. На відкритті виступили Тарас Тодорів, Михайло Мацнула, Лілія Ріпецька, Юрій Тимошенко, Дмитро Гриньків, Марія Томенко. До святкової програми були залучені хорові колективи Сопова, Печеніжина, Воскерсінців і міськрайонного Товариства української мови імені Тараса Шевченка.

02.11.2010