• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Історія - це воскресіння культури. Як знаємо з наукових праць, заселення нинішньої Гуцульщини почалося ще в палеоліті, або. як ми називаємо, в кам'яному віці. Тут можемо послатись на твердження вченого-археолога з Делятина Михайла Клапчука. А от писемні згадки про поселення належать до Х-ХІІІ ст., за княжих часів.

На цей час виникло сімнадцять населених пунктів, зокрема, Бабинопілля, Березів Нижній, Космач. Косів, Красногорка. Кути, Білі Ослави тощо. Дальшому проникненню у глиб Горган заважали праліси з непрохідними лісоповалами.

У 60-х роках XIV ст. дикі орди кочівників почали нападати на південно-східні степи України, Переяславщину, Поділля, південну Київщину, Волинь. Тож населення названих околиць, рятуючись, втікало в гори.

У XVI ст. вже існувало село Космач, і жив там Василь Янюк, котрий збирав у людей худобу на випас на полонину. В той час, як і сьогодні, таких господарів полонини називали депутатами.

У 1598 році на Янівському Груні в Дедерчука, Янюкового зятя, одруженого з старшою дочкою Явдокією, оселився Михайло Ворохта. Цей Ворохта дезертирував з польського війська, тому боявся повертатись додому в Закарпаття. Був він талановитим ткачем, слава про нього швидко розійшлася по окрузі. Своєї хати Ворохта не мав.

Михайло Ворохта познайомився з Янюком і взяв собі в помічники його доньку Марію. Він виготовив ще один ткацький верстат для неї і в такий спосіб розширив виробництво. Янюк був дуже задоволений таким станом справ і видав Марію за Ворохту. Шлюб брали у Березові, бо церкви тут ще не було.

Саме ткацька слава Ворохти спричинилась до слави нового поселення і дача йому назву - село Ворохта. Отже, можна з упевненістю сказати, що наше село отримало остаточну назву в 1598 році.

Колійна доба Ворохти. Влітку 1884 року до Ворохти, буквально крізь гори, пробився перший потяг. Це стало великим дивом для горян. Вони бачили як будувався насип, укладались шини, знали, що в горах пробивали тунелі, мурували кам'яні мости, та і в самій Ворохті вже були побудовані чотири, чули розповіді про поїзд, але коли він все ж прибув, то збіглися з усіх кутків. Боялися спочатку навіть зайти у вагон.

Австрійський уряд вбачав у Карпатах першочергово курортну зону. Сюди прибували різноманітні комісії, обстежували довколишню місцевість. Віддавали належне джерелам лікувальних вод безпосередньо у Ворохті, його близьких околицях і дальших—Верховинщини, Закарпаття.

Перші санаторії. Залізниця зі Львова до Ворохти і далі, на Закарпаття, зв'язала в єдиний ланцюжок курортну смугу від нафтусі Трускавця до мінеральних вод Закарпаття.

Перший санаторій у Ворохті для лікування хворих туберкульозом з'явився в 1906 році, він і носив таку назву: «Перша санаторія». За радянських часів його перейменували у «Гірське повітря». Біля цього санаторію є джерело, воду котрого назвали кам'янкою. Вона надзвичайно чиста, має добрий смак і є лікувальною.

У Ворохті виникло ще чимало будинків відпочинку, спортових притулків. Приїжджі, котрих у Ворохті ставало щораз більше в усі пори року, винаймали помешкання і на окраїнах. Приїжджали на лікування, відпочинок чи полювання не тільки з Польщі, але і з інших держав Європи.

За річкою Прут навпроти першого санаторію з'явилася ще одна будова: санаторій Каси хворих. Фінансувало її об'єднане Товариство каси хворих Станіслава і Дрогобича. Цей санаторій споруджений у 1921 році, був розрахований на 117 ліжок. Збудований був з дерева, але мав гарне архітектурне рішення. На превеликий жаль, ця будівля згоріла під час війни від прямого влучання артилерійського снаряда.

А далі, говорячи про санаторно-відпочинкові об'єкти Ворохти, треба згадати про будинок відпочинку Товариства польських урядовців «Скарбівка» на 180 ліжок. Споруджений на горбочку навпроти польського костелу. Дерев'яний, покритий черепицею. Як вліті, так і взимі там завжди було повно панства, як говорили того часу. «Скарбівкою» управляв пан Маєвський, поляк, але був він не гоноровий і мав добрий характер. Чорнявий, високого зросту. У ті часи легкових машин тут не було, то пан мав маленького сивого коника і малий фіакр на дві особи. Пан сам собі фірманив і доглядав за тим коником. Упряж мав дуже гарну, вироблену косівськими спеціалістами. Взимку їздив маленькою залубнею, а на шиї коника був цілий пас шелестів (шелести - це дзвіночки закритої форми).

Дитячий санаторій. Цей санаторій збудований на початку 30-х років. Будинок назвали «Дитяча колійова», який спорудила адміністрація колії для відпочинку та лікування дітей своїх службовців та робітників. У даний час тут лікуються діти, хворі на туберкульоз кісток.

Жидівський санаторій. У 1930 році, вже за моєї пам'яті, на дільниці Німатівка жиди почали будівництво величезної, як на той час, цегляної споруди. Ворохтянці не відразу, але все ж довідалися, що тут буде чи то санаторій, чи то лікарня. Це справді виявився лікувальний комплекс.

Біля споруди звели котельню, всередині корпусу встановили великий круглий котел з водяною сорочкою — автоклав. Він був виготовлений з кольорового металу і привезений аж із Гданська (Польща). Це все було пристосоване для виварювання ароматичних смол і приготування настоїв хвої шпилькових порід дерев, ялівцю разом з ягодами, навіть лелечію. Доставляли сировину з Говерли. Хом'яка - звідусіль, де можна було її заготовляти. Одержані екстракти використовували для лікувальних ванн від різних хвороб.

Спершу тут приймали ванни для лікування нервової системи та профілактики і лікування шкірних захворювань. Потім почали виготовляти мазі. Ось деякі з них.

Заснування християнства у Ворохті. До 1780 року Ворохта не мала своєї церкви. Лише на роздоріжжі, де дорога повертає до Вороненки. біля нинішнього Народного дому, в 1602 році була освячена богослужебна каплиця. Ця каплиця була знищена; потім, за часів Австро-Угорщини, відновлена у зменшеному вигляді, як пам'ятка, а вдруге її знищили за радянських часів у 1940 році.

У 1779 році онук сина засновника селища Михайла Ворохти Іван одружився з внучкою засновника Вороненки Івана Воронюка Євдокією, то останній дав вороненківську церкву внучці у віно. Цю церкву перевезли у Ворохту. Так у Ворохті виникла перша церква.

Наприкінці 20-х років у Ворохті будували нову велику церкву. В 1930-му із старої перенесли в нову всі цінності, в тім числі і дзвіницю з трьома дзвонами. Стара церква опустіла. Під час Другої світової війни угорці зробили з неї конюшню. Коні все погризли всередині, зовнішні стіни також потрухлявіли, огорожа впала. Історична церква стала пусткою. Ключ від цієї церкви знаходився у голови сільради, бо йшла мова про перетворення її в музей атеїзму. Частина віруючих не раз зверталась до громади діючої церкви, до пароха Чернявського з пропозицією полагодити стару, замінити хоча б старовинний хрест, котрий похилився і ледь тримався, але її ніхто не підтримував.

Друга церква селища Ворохта має назву Петра і Павла. Потреба у її побудові назріла, коли збільшилось населення в селищі. Першим питанням стояло будівництво церкви і дому «Просвіти», бо для «Просвіти» була відведена тільки одна кімната при учительській оселі.

Дуже багато було роботи на розкопуванні площадки під будову, бо місцина хоч гарна, але була тоді нерівна. За цю роботу взялась переважно молодь і до зими все було зроблено. Зібрали знову нараду із згаданих вище керівників, церковні браття запросили на неї будівничих майстрів, котрі в основному спеціалізувались на будівництві церков На цій нараді затвердили проект церкви і погодилися на оплаті за роботу. Будівництво почалося в 1928 році і тривало два роки.

Церква вибудувалась велика, покрита бляхою шаховим порядком, з чотирма куполами (банями) по краях і великою банею посередині. Поставили дзвіницю з трьома дзвонами. Коли всі роботи було закінчено, а це 193 0 рік. церковні браття звернулись до Єпископа Одинарія Станіславської греко-католицької Єпархії Григорія Хомишина. щоб приїхав подивитися церкву і призначив посвяту Під час оглядин владика Хомишин не погодився з громадою, бо церква має п'ять куполів, атака архітектура властива православній Церкві і поставив умову зняти два куполи. Інакше він відмовлявся висвячувати. Громада Ворохти запротестувала проти вимог владики Хомишина і звернулася до Львівської Митрополії з поясненнями. Львів прислав Правата, котрий посвятив церкву літньої пори 1930 року.

Зародження освіти. З прокладенням залізниці горяни Ворохти та навколишніх сіл потягнулися до освіти. У Ворохті в 1906 році Львівський народний інститут побудував учительську оселю, директором якої став пан Івантишин. При оселі діяли кімнати відпочинку на 50 ліжок, одна кімната “Просвіти” і однокласна школа.

Потім, за часів другої окупації Польщею Західної України у 20-30-х роках, вже існувала школа повшехна. Це була польська школа, де вчилися польські і жидівські діти, 6-класова школа, а в руській, як тоді називали - чотири класи. Ще була платна рідна школа, також чотирикласна. Якщо хтось хотів одержати середню освіту, то треба було закінчити чотири класи руської школи, перейти до польської закінчувати п'ятий і шостий класи, а вже тоді можна було переходити до рідної платної і закінчувати ще чотири класи. Це вдавалося не багатьом.

Хліборобський вишкіл молоді. З 1937 по 1939 роки у Ворохті існував хліборобський вишкіл молоді. Навчання відбувалося у вівторок та суботу ввечері. Навчання вели так шані «передовики».

Програма навчання була така: перша година - агротехніка вирощування буряків, капусти та різної ярини; друга година - садоводство га пасічництво; третя година - політзаняття. Були і зміни в годинах навчання: співи, танці. Гуртків було багато в читальні “Просвіти”: співу, танцю, драматичний, гурток відродження і спорту, так що Ворохта пішла на великий розвиток, про що будемо продовжувати далі.

Ще хочу повернутися до освіти 1900 року. Як вже згадував, у 1906 році була побудована Учительська оселя, де був директором пан Івантишин, але директор мав свої заняття, котрі стосувалися оселі. Він не був педагогом, а директором будинку відпочинку для наших українських учителів, одним словом це можна назвати згромадженням, що знаходилося в одному будинку. В кінці 1908 року директор Львівського педінституту направив до Ворохти до помочі директору молодого народного учителя. Він став першим учителем нашої Ворохти. Лев Швак, гак називали його, народний учитель.

Лев Швак народився 3 березня 1883 року в Долині. Цей юнак був дуже прихильний не лише до дітвори, але взагалі і до народу. На превеликий жаль, не довелось йому довго вчителювати.

Спорт. За австрійських часів спорт не дуже розвивався, бо великі кошти вкладали в курорти. Почав розвиватися з 1925 року, за часів Польщі. Цього року у Ворохті побудували будинок Товариства «Приятелі Гуцульщини» (він згорів під час війни, тепер на цьому місці інша будівля). У це Товариство входили наші гуцули і польські гуралі з польських Татрів, «нарцяжи» (по-українському лищетарі. або лижники) з польської столиці лижного спорту Закопане. У Ворохті вони побудували таку ж скочню (трамплін), як і в Закопаному. У 1930 році були готові вже дві. велика і дитяча. Вони набули міжнародного значення. Проводились лижні гонки, так звані бригадні, по 5 чоловік у бригаді. Дистанція - 150 км, з 10-кілограмовим заплечником і карабіном. Наша бригада виступала під номером 29. Найкращими гонщиками були Хомин Федір, Семанюк Лукин, Никорак Іван, Дуцько Хомин.

Але найвидовищнішими були змагання на скочні. Сюди приїжджали знані польські спортсмени Лянкуш і Марусаж, з наших ворохтян відзначалися Дедерчук Макар (Цьвиків(, Бойчук Микола (Подирейської), Лупаца Мілько.

Товариство «Приятелі Гуцульщини» організувало змагання щорічно, запрошувало спортсменів з Норвегії, Німеччини, Чехословаччини, Фінляндії та інших країн, так що Ворохта була наповнена гостями цілу зиму.

За радянських часів побудували спортбазу з лижного спорту «Україна», а на трампліні «Авангард» - будинок відпочинку для спортсменів.

02.11.2010