• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Модернізм (від французького moderne – сучасний, найновіший) – філософсько-естетична й художня система, що склалася в перші десятиліття 20 ст. й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (з домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва 19 ст.

Досі модернізм – термін не усталений: інколи тлумачиться як сином авангардизму; як явище, що в час зародження інтегрувало в собі декадентство й авангардизм; як художній рух, що відмежовується від декадентства і має авангардизм своїм най радикальнішим виявом тощо. Перед умови виникнення модернізму з’явився в кінці 19 ст. Саме тоді художня свідомість фіксує кризу світоуявлень, які склалися від епохи.

Просвітництва і набули переважно раціоналістичних, головним чином позитивіських форм у філософії і художньому мисленні 19 ст. Стають очевидними їхня невідповідність історичній дійсності початку 20 ст., недостатність для повноти створення образу людини, художнє розкриття тих видів соціальної, біологічно, моральності детермінованості її життя, на яких ґрунтувалися типові зразки класичного реалізму й натуралізму.

З’ясовується недосяжність і некоректність багатьох суспільних ідеалів, неспроможність жодних наперед визначених форм суспільного устрою зняти суперечливість і внутрішню конфліктність людського буття. Піддаються скептичній переоцінці просвітництва, ідеалу народно духовної всеєдності, соціального братерства, евдемоністичного змісту життя, ряд інших моральних і культурних цінностей.

Окреслюється – у філософських побудовах А. Шопенгауера, Ф. Ніцше; в художній творчості Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Г. Ібсена, Г. Джеймса, А. Рембо та інші – значно глибші психологічні виміри людини, невичерпність і багатоликість (аж до протилежності) її індивідуальних якостей, життєво важливе, часто вирішальне, значення її позасвідомих і підсвідомих імпульсів, їхній зв’язок з первісними формами колективного та індивідуального буття.

Найболючішим виявом кризи «класичного» розуміння людини, життєвої проблематики та способу їх художнього відтворення стало декадентство.

В руслі його настроїв і пафосу перебувала певна частина митців останньої чверті 19 – початку 20 ст. (С. Малларме, Ж. К. Гюїсманс, Г. Д’Аннунціо, О. Уайльд). Як у декадентстві, так і в мистецтві, вільному від його впливу, з кінця 19 – у перші десятиліття 20 ст. відбувається кардинальна переорієнтація на інші некласичні принципи художнього відображення дійсності, культивування інших форм і авторських підходів. Виявляється тупіковість, безперспективність декадентства з його культом смерті, занепаду, прямолінійного фаталістичного і естетським самозамилуванням.

Обновлюваний реалізм, неоромантизм та модернізму, що народжувався, існуючи поряд з декадентством, а далі переживаючи його в часі, дедалі більше виступають його антитезою як нове активне й вольове «відродження» в розумінні й художнього осягненні людини. При цьому спостерігається процес дегероїзації особистості, поглиблене вираження й утвердження індивідуального.

Разом з освоєння арсеналу художніх форм попередніх століть відбувається їхнє рішуче переосмислення й розширення. В поетиці симптоматичними стали посилена суб’єктивізація викладу, розмивання структури твору, звернення до складніших у композиційному, стильовому, жанровому, семіотичному планах форм художньої умовності (міф, притча, парабола) тощо.

У модернізмі не тільки гранично зримо розгорнуто ці процеси, а й представлено ряд притаманних йому особливостей. Здебільшого до модернізму відносять незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища, винятково оригінальні за формою, викличні у своїх філософських і естетичних засадах. Модернізм не має єдиної світоглядної основи, для нього характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі – до уявлень про ствердний смисл людського існування й історій (Б. Брехт, Л. Арагон, П. Елюар, П. Неруда, В. Незвал, В. Маяковський та інші, що в різні періоди були близькими до модернізму).

При цьому загально філософський фундамент модернізму становлять усе ж ірраціоналізм, «філософія життя», інтуїтивізм, неореалізм (С. Кіркегор, Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, Х. Ортега-і-Гассет, З. Фрейд, А. Бергсон, Л. Клагес, К. Г. Юнг, Дж. Е. Мур), пізніше екзистенціалізм – філософські напрями й течії, окрім ідеї яких виявились прийнятними для художньої практики модернізму (розрив з інтелектуально-раціоналістичною традицією, панлогізмом і систематизмом у художньому і філософському мисленні; смисловизначальність конечності людського існування; акцентуація на складності сприйняття й відчуття, на динаміці й безперервній змінюваності психологічних станів, на утрудненості, а то й неможливості подолання дуалізму суб’єкта і об’єкта, відособленості індивідів; елітарна природа творчості тощо).

Стимульований ними, у модернізмі здійснюється рішучий поворот до суб’єктивізації художнього відображення. На місце об’єктивної даності, авторське «всевідання» відносно незалежних у структурі художнього твору характерів ставиться суб’єктивне сприйняття, переживання, вираження. Паралельно з урізноманітненням форм авторської свідомості більш визначених меж набуває автономна сфера думки й переживання персонажа, принципово чи мимовільно стверджується позиція агностицизму щодо дійсності, інколи художній твір постає як світ однієї суб’єктивності свідомості.

Людина розкривається тут в її різноманітних, примхливих, несподіваних, порізно дріб’язкових, часто неусвідомлюваних нею переживань, за формою, як правило, фрагментарних, - що не суперечить цілісності художньої концепції твору. У деяких різновидах модернізму кардинально переосмислюється категорія героїчного: на зміну «пророкам», борцям приходить пересічна, іноді просто нікчемна людина, без претензії на моральні чи якісь інші ідеали, антигерой. Модернізм зафіксував народження «масової» людини, людини з натовпу, середньостатистичного об’єкта різноманітних політичних, ідеологічних, культурологічних маніпуляцій.

Модернізм розкриває трагізм існування передусім звичайної людини; вияв його – в екзистенціальній площині, а не тільки в соціальній чи психологічній детермінованості. Виразніше, ніж інші напрями мистецтва, модернізм у своїх світоглядах і естетичних засадах відбиває суспільно-політичну реальність 20 ст. – епохи масових рухів, тоталітарних режимів і світових воєн. Загальний гуманістичний зміст модернізму – у пошуку тривкого життєвого, духовного начала в індивіді.

Перші модерністські спроби з’являються у річищі натуралізму, пізнього символізму, імпресіонізму, іноді на пограниччі з декадентськими настроями, сигналізуючи про себе змінами в структурі художнього образу, фрагментарністю викладу, посиленням «побічних» тем і деталізацій, непрямих характеристик, навмисною стилістичною ускладненістю (А. Жід, С. Малларме, С. Георге, А. Шніцлер, К. Тетмаєр, Й. С. Махар, А. Стріндберг, Я. Каспрович, Е. Верхарн, М. Метерлінк, О. Блок). У ряді країн модернізм оформляється організаційно («La Jeune Belgique», «Młoda Polska», чеська «Moderna», «Die Moderne» в Німеччині), висуває своїх теоретиків (Ф. Кс. Шальда, А. Бретон, Т. Тцара та інші).

Виразно модерністське забарвлення набувають такі напрями й течії літератури 20 ст., як футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, імажизм, неокласицизм, експресіонізм (останньому, як і творам деяких інших течій, не чужа соціально-політична концептуальність). На загальному тлі світового модернізму, який рішуче пориває з традицією і позначений певним екстремізмом у галузі художньої форми, визнані метри модернізму (Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка) займають більш помірковані позиції, що передбачає як значне новаторство, так і синтез минулих здобутків літератури. Поетику зрілого модернізму характеризує розуміння твору як замкнутої художньої системи, що вибудовує нову дійсність і принципово представлена звичним формам сприйняття реальності.

Головні риси його – гра ускладненого (В. Вулф) чи, навпаки, з художньою доцільністю спрощеного (Г. Стайн) стилю, що вловлює найрізноманітніші плиткі враження, стани, настрої, не будучи зв’язаним при цьому ні сюжетно, ні необхідністю характеротворення; намагання в докладних описах найдрібніших продуктів емоційного життя конструювати його розпорошену в часі цілісності (М. Пруст); побудова універсальної картини сучасного світу – від культурно-інтелектуального до позасвідомісного рівня, від натуралістичних описів до культурно-історичних ремінісценцій і цитацій (Дж. Джойс); підкреслення засобами реалістки в основі письма фантасмагоричної абсурдності людського буття (Ф. Кафка, експресіоністи).

У модерністичній прозі вдосконалюється оповідний принцип «потоку свідомості» (відповідники є і в поезії), випробовуються композиційні прийоми паралельного викладу різновіддалених у часі й просторі подій тощо. Поезія модернізму прикметна передусім яскравою, невідомою для 19 ст. метафорою (Г. Аполлінер, Ф. Т. Марінетті, Г. Тракль, В. Шершеневич), побудовою теми за віддаленими, переважно зовні немотивованими предметними чи культурними асоціаціями (Т. С. Еліот, Е. Паунд, Р. М. Рільке, Л. Арагон, П. Валері), умисним, художньо обґрунтованим алогізмом зв’язку думок та описів (А. Бретон, Р. Деснос), „слово новаціями», синтаксичними зміщеннями, фонічною образністю (О. Крючоних, В. Каменський, Е. Е. Каммінгс). Визначальні позиції у версифікації завойовують верлібр, тонічний вірш. У твори всіх родів літератури проникають місткий символ, міф (експериментальний роман «Улісс» Дж. Джойса, поетичної збірки «Чотири квартети» Т. С. Еліота, романи Д. Г. Лоуренса, п’єси Ж. Кокто).

В 30-х рр. 20 ст. модернізм у світовій літературі переходить у стадію авангардизму (С. Беккет, Е. Іонеско, Ж. Жени, А. Камю, французький «новий роман»), далі – неоавангардизму. Поряд розвитком модернізму зазнає оновлення і реалістичним типам художнього мислення. В окремих випадках межі між реалізмом і модернізмом досить умовна. хисткі: реалізм збагачується поетикою модерні стичного плану, зокрема у відтворенні багатоликості характеру, в багатоаспектності зображення ситуації, події (Т. Манн, Г. Гессен, Р. Музіль, М. Фріш, В. Голдінг, В. Фолкнер, К. Абе).

Література

1. „Українська Літературна Енциклопедія” том 3, м. Київ 1995 р.

02.11.2010