• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Домашні ремесла і художні промисли. Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямках: як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли, що створювали товари для продажу. Часто вироби народного мистецтва виготовлялися спеціально на замовлення споживача. Організовувані художні промисли виникали на основі домашніх ремесел.

У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла у Києві, Чернігові, Львові, Галичі та інших містах.

В ХІХ ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає виробничо-реміснича майстерність. Це не розписаний гончарний посуд, інші речі утилітарного призначення. Друга група – ремесла, в яких творчий і виробничий процеси займають приблизно однакове місце: розписний та фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка тощо. Третя група – промисли, в яких творчий процес відіграє головну, вирішальну роль: декоративний посуд, виготовлення мистецький сувенірних виробів, настінні художні розписи (мальовки) тощо.

Отже, народні художні промисли – це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під декоративно-ужитковим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини. До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо предмети побуту: меблі, тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декоративний розпис, вишивку, вибійку, художнє литво, карбування тощо.

Ремесло – це дрібне виробництво ужиткових та мистецький товарів, основою якого є переважно ручна техніка без виробничого розподілу праці. Технологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від батька до сина з покоління в покоління. Тому часто саме в народному мистецтві збережені найдавніші традиції, художні стилі, віками нагромаджений ремісничий і художній досвід. Народне мистецтво протягом багатьох віків живило національну культуру, давало наснагу професійним митцям.

Розподіл між домашніми ремеслами і художніми промислами досить умовний, якщо гончарство належить до промислів, то вишивка, ткацтво можуть бути як хатніми ремеслами, так і промисловими (тобто виготовлятися спеціально на продаж).

Говорячи про народність художніх ремесел, водночас не слід забувати про роль окремих творчих індивідуальностей, талановитих майстрів, які часто й формують традиції того чи іншого промислу. Хоча в цілому художнє обличчя промислу визначається спільними стильовими особливостями, характерними для певного регіону чи осередку. Тому для “традиційних промислів природною є відсутність “авторського права” на стильові та сюжетно-тематичні новації (вони стають надбанням всього колективу); вироби створюються саме на продаж, безпосередньо – з рук у руки, або через посередництво художніх салонів...”.

Така суперечність між колективним та індивідуальним іноді призводить до занепаду промислу. Вихід бачиться такий: як підтримка традиційних народних промислів, так і сприяння творчим особистостям, котрі працюють в народному руслі. Адже саме вони творчо розвивають той чи інший вид мистецтва і це цілком закономірно. Більша біда, напевно, в тому, що народне мистецтво поставлене на промислову основу, тиражує вироби далеко не кращої художньої якості, тим самим спрощуючи мистецькі смаки покупця, а іноді просто викликаючи байдужість до народного мистецтва.

Народні художні промисли – явище характерне майже для всіх областей України. Найбільшої ж популярності в ХХ ст. досягли такі художні центри, як Опішна, Решетилівка на Полтавщині; Ічня, Дігтярі на Чернігівщині; Петриківка на Дніпропетровщині; Кролевець на Сумщині; Бубнівка, Уламбівка на Вінниччині; Яворів та Пістинь на Івано-Франківщині; Вінниця в Чернівецькій області та ряд інших.

Народне образотворче мистецтво та архітектура. Мистецтво відображення людиною навколишнього світу, як відомо, виникло на ранньому етапі людської історії, звичайно, і наш народ мав своїх попередників, які створювали мистецькі вироби ще в період пізнього палеоліту, 25-15 тисяч років тому.

У палеолітичних стоянках давніх мисливців археологи знаходять вироби з кісток мамонта, статуетки жінок, птахів, тварин, деякі з них прикрашені геометричними орнаментами. Такі предмети знайдено в Києві (Кирилівська стоянка), у Мезині (або Мізині на Десні), поблизу Новогород-Сіверського, на Дністрі та в інших місцях України. Деякі із знайдених речей розмальовувалися фарбою червоного кольору, яка добре збереглася. Зображення тварин у печерах, гротах Кам’яної Могили поблизу Мелітополя свідчать про мисливські заняття, скотарство, рибальство, землеробство (малюнок биків, запряжених у гарбу, рибальські сіті). У зображеннях Кам’яної Могили відтворено кілька етапів розвитку мистецтва від неоліту до епохи бронзи.

Культура трипільських племен найширше представлена виробами розписної кераміки. Цікаво, що основні елементи орнаментів (спіралі, зигзаги, смуги) та зображення людей і тварин (собак, биків, кіз, птахів, риб) і в наші часи не дуже відрізняються від трипільських розписів. Особливо такі зображення притаманні українським керамічним плиткам.

У ІІІ тис. до н.е. з’являється зображення людини у скульптурі. Це кам’яні баби, їх ще називають скіфськими бабами. Характерно, що скіфи дуже дбайливо зберегли свої традиції скульптурного мистецтва, охороняючи його від іноземних впливів (особливо грецького). Тому скіфські ком’яні ідоли дають нам справжнє уявлення про скульптурні риси скіфського мистецтва. У музеях України зберігається чимало таких скульптур.

Усі найкращі здобутки мистецтва скіфів ніби сконцентровані у царській пекторалі – шийній прикрасі з кургану Товста Могила (на Дніпропетровщині). Це справжній шедевр світового значення.

З надзвичайною майстерністю в чудовий орнамент вплітаються сюжетні сцени скіфського побуту; в пекторалі гармонійно поєдналися реалізм зображення людей і тварин з декоративністю вишуканого орнаментального узору.

У Неаполі Скіфському (розкопки поблизу Сімферополя) виявлено настінний живопис кількома кольорами. У червоних, чорних і жовтих кольорах зображено сюжет із скіфського життя; скіф грає на лірі, а поруч – вершник у бойовому спорядженні з луком і списом, далі динамічна сцена поєдинку собак з диким кабаном.

Сарматські митці продовжували традиції скіфської культури. Нове, що вони внесли у мистецтво, - це інкрустація виробів коштовним камінням, різноколірним склом.

Тепер можна з певністю сказати, що своєрідна культура трипільців, скіфів, сарматів залишила глибокий слід у культурі наступних поколінь, які згодом проживали на землях України.

Перші житлові споруди на території України, досліджені вченими, належали племенам трипільської культури. Цікавим є традиційне планування поселень, яке і нині вважають найбільш раціональним і сприятливим для людського життя: це розміщення будівель концентричними колами з великою площею посередині. Вікна будівель теж були напівкруглими, стіни фарбувалися, розписувалися орнаментами.

Серед пам’яток скіфської архітектури можна назвати Неаполь Скіфський. Він був збудований на зразок так званих грецьких міст-колоній. Місто було укріплене оборонними мурами, висотою до 9 м з бойовими баштами. Серед розкопаних залишків будівель знайдені фрагменти настінних розписів. Дослідники останнім часом все більше схиляються до думки, що деякі міста Північного Причорномор’я, які довгий час традиційно вважалися грецькими містами-колоніями, були збудовані скіфами (Ольвія). Наші попередники чудово вміли вибирати місця будівництва поселень: у заплавах, злиттях річок житлові споруди прекрасно поєднувалися з навколишньою природою, були зручними для господарської діяльності людей.

Архітектура Київської Русі відзначалася майстерними виконаннями дерев’яних будівель. Муроване будівництво поширилося лише в Х ст. Але весь будівельний досвід предків відбився на стилі кам’яних споруд. Найстаріші палаци були збудовані на Старокиївській горі. Вони споруджувалися за часів княгині Ольги. Це були сплановані за типом сучасного народного житла будівлі, стіни яких прикрашалися декоративним розписом, підлога вкривалася кольоровими мозаїками.

Після прийняття християнства на Русі розгортається широке будівництво церков. У 989-996 рр. зводиться монументальна Десятинна церква. Перед церквою стояли дві мідні статуї коней, вивезені Володимиром з Херсонесу. Десятинною вона звалася тому, що князь виділив на її будівництво десяту частину князівських прибутків. У цій церкві був похований сам князь Володимир та його дружина Анна – візантійська царівна. Десятинна церква простояла понад 200 років і була зруйнована 1240 р. Батиєм. Під її руїнами загинуло багато киян. Від цієї церкви залишилося кілька фрагментів чудової мозаїчної підлоги та фресок, а також кам’яні гробниці.

Місцем, де зародилася і формувалася майстерність українських будівничих, був насамперед Київ. тут розвинулися загальнослов’янські традиції. Київська архітектурна школа була практично єдиною на Русі. Новгородські, Полоцькі, Чернігівські храми будувалися за участю київських зодчих і під впливом київських традицій.

Час Володимира і Ярослава Мудрого був позначений пошуками нових архітектурних форм. Як результат цих пошуків – Софія Київська, неповторна архітектурна – художня споруда з її багатоповерховою гармонійною композицією. На початку ХІІ ст. у Київській Русі відчувається вплив церковних канонів хрестово-купольних соборів. Зразком цього стилю був Успенський собор Печерського Монастиря. За його типом кілька століть на Русі будували кафедральні, соборні, монастирські храми.

Доля цього собору дуже сумна: довгий час вважалося, що його знищили фашисти, які заздалегідь вивезли коштовні мистецькі цінності. Каталог виставки “Втрачені архітектурні пам’ятки Києва”, виданий українським музеєм у Нью-Йорку 1982 р., подає іншу інформацію: за достовірними даними, радянські війська при відступі замінували Успенський собор радіокерованими мінами, які приводилися в дію з-за лінії фронту. Безперечно, ця справа потребує розслідування.

Нині на території Києво-Печерської лаври є залишки руїн Успенського собору, а також у музеї демонструється макет храму, що був одним з найкращих зразків українського бароко. Звичайно, християнство принесло на нашу українську землю і чужинецький архітектурний стиль. Ці зразки візантійської архітектури досі стоять по містах і селах України. Навіть войовничі атеїсти після жовтневого перевороту не змогли перевершити в жорстокості християнських фанатиків, які змели з лиця землі наші національні святині, знищивши і будь-які згадки про нашу традиційну архітектуру, культові споруди язичницької доби. І якщо нині відбудовуються і поповнюються зруйновані церкви, то чому не відновити і язичницькі святині?

У Новгородських землях поступово складалися свої місцеві архітектурні традиції і школи. В інших містах Київської Русі – Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському – будувалися собори, церкви, замки за київськими зразками, але кожна споруда мала вже і певні місцеві традиційні елементи. Так, у Галичині є церква Пантелеймона, збудована близько 1200 р. В її архітектурі помітні риси романського стилю храмів Угорщини, Чехії та інших західних країн.

Під час татаро-монгольської навали будується багато фортець і укріплень. Ці вежі, споруджені за часів Данила Галицького в Любліні, Столпі, Кам’янці-на-Лостні, Чарторийську.

Одним із шедеврів світового значення був і Михайлівський Золотоверхий собор, збудований у 1108-1113 рр. на Михайлівській горі за князя Святополка Ізяславовича, онука Ярослава Мудрого (Михайлівський Золотоверхий собор був по-варварському знищений у 1934 р. На місці собору планувалося спорудити урядові будівлі).

Минали століття, одне покоління змінювалося іншим, змінювались і традиційні форми архітектури: епоха Відродження принесла в Україну пишноту орнаментів, багатство декору будівель у стилі бароко. XVIII ст. позначилося будовами в стилі класицизму, розкішними панськими маєтками з величними палацами і парками. У будівництві ж народних жител і далі зберігаються і розвивають давні традиції народу, які часто впливали і на творчість професійних майстрів.

ХХ ст. принесло в будівництво новий будівельний матеріал – залізобетон. Так технічний процес сприяв занепаду архітектури, яка з провідної галузі мистецтва перетворюється у жертву уніфікації і спрощення. Все більше будується громіздких, похмурих споруд, шкідливих для здоров’я людей.

Нехтують давні традиції народу, вироблені і випробувані багатьма поколіннями.

Інтер’єр українських жител простий, але надзвичайно декоративний вишитими рушниками, тканими ліжниками, керамікою, різьбленням тощо. Ці традиції зберігаються й до нині, незважаючи на значний розвиток промислового виробництва товарів народного вжитку. В ХХ ст. під впливом міської моди, звичайно поширилися сучасні меблі, килими, проте чимало елементів традиційного українського стилю залишилося в селах, а іноді й міських квартирах.

01.11.2010