• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Культурологія. Культурологією називається наука про культуру. Найавторитетніші культурологи XX століття вважають, що основним завданням культурології є вивчення процесу переходу від природи до культури. Вважається, що «наукова культурологія» відокремилась від філософії як окремий предмет в другій половині XIX століття.

Культурологія вивчає характер існування і розвитку культури в конкретно-історичній формі певного суспільства. Серед зарубіжних культурологів можна назвати, на нашу думку, принаймні, двох, — О. Шпенглера і А. Тойнбі, ідеї яких мають значення і сьогодні. Перший є автором концепції локальних культур, а другий — локальних цивілізацій.

О. Шпенглер вважає, що кожна локальна культура є самодостатньою і відокремленою, а тому приречена на загибель. Історія культури і природи різко протиставлені. Головним методом дослідження у О. Шпенглера є аналогія між культурами, і що важливо, аналогія культури як такої організмові людини.

Філософ ділить історію культури на чотири етапи: дитинство, юність, зрілість і старість. Як тільки культура досягає етапу старості, вона костеніє, її судини і суглоби втрачають гнучкість. В цьому стані культура перетворюється на цивілізацію. Зокрема, О. Шпенглер припускає, що цивілізація для європейської культури наступить в XXI столітті, та вже тепер не варто бути поетом чи музикантом, а краще зайнятися економікою або технікою. Ці поради філософ звертає до молоді.

А. Тойнбі не схвалює аналогію культури і організму людини. Він стверджує, що людина належить не до виду цивілізації чи культури, а до виду Homo Sapiens.

А. Тойнбі почленовує історію людства на локальні цивілізації, кожна з яких проходить за час існування чотири стадії. В основі цивілізації лежить релігія. Понад два десятки цивілізацій, що існували донедавна, впливали одна на одну. До сьогодні дійшли п'ять діючих цивілізацій.

Як поняття культури у О. Шпенглера, так і поняття цивілізації у А. Тойнбі охоплюють занадто широкий історичний простір. А нам відомо, що культурно-історичний процес здійснюється не в таких гігантських масштабах. Кожне його досягнення здобувається за більш короткий проміжок часу і в результаті діяльності геніїв, творіння яких були підсумком непомітної кропіткої роботи мас.

Цікавою є теорія культури іспанського філософа X. Ортега-і-Гассета. Сам цей філософ для XX ст. став тим, ким був Ж.-Ж. Руссо. Маркс — для XIX ст. Так от, Х.Ортега-і-Гассет розглядав культуру як засіб, інструмент, що допомагає людині в житті. Людина часто порівнюється філософом з тими, хто потрапив в корабельну катастрофу: для того, щоб врятуватися, вона мусить за щось ухопитися, і вона хапається за культуру, її принципи, цінності, ідеї.

По суті, каже філософ, культура є системою переконань. З цієї точки зору ідеї культури відрізняються від ідей науки: останні людина знає, а в перші вона вірить, вона ними живе. Відокремлює культуру від науки і природа їх істин: істини науки анонімні, вони існують об'єктивно, окремо від людини. Істини культури мають сенс, лише ставши частиною її життєдіяльності.

Культурологія пояснює, що розвиток людини в культурі проявляється в трьох основних формах: по-перше, в культурній творчій діяльності; по-друге, в засвоєнні культурних багатств; по-третє, в особистому прояві культури.

Мова в останньому випадку йде про культуру, як кордон і межу діяльної активності людини, за якими вона переходить до самознищення. Ця межа дозволеної діяльності може і не усвідомлюватись, як звичайно і буває. Та вона сприймається й передчувається як захисний механізм, який вживають, закликаючи, скажімо, відродити національну культуру, чи врятувати довкілля, налагодити економіку.

Цей метод застосовують і тоді, навіть коли не зрозумілий зв'язок між зверненням до вітчизняних цінностей і уникненням загрози самій цивілізації. Отже, культура проявляє себе перш за все у всьому, що гарантує життєдіяльність людини. Це тим більш важливо в умовах, коли суспільний характер діяльності людини став проявлятись в універсальних формах. Тобто, культура є не що інше, як найбільш універсальна характеристика світу людини і відношення людини до світу.

У відповідності з розповсюдженими серед західних соціологів уявленням культура Нового часу поділяється на три етапи. Два останніх припадають на другу половину XX століття. Другий її етап — це «масова культура». Вона пов'язана з потребами серійного індустріального конвеєра. Виробництво та уніфікація робочої сили приводять до уніфікації смаків споживацького ринку.

Масова культура небезпечна тим, що приводить до нівеляції станових, етнічних і регіональних культурних особливостей. Третій етап — постмодерністська культура (з 60-х pp.), пов'язана з переходом до «інформаційного суспільства». Культура перетворюється в продуктивну силу, тому що стає одночасно і продуктом, і товаром.

Відомо, що природні явища фатально мінливі, а плоди людських рук і розуму, тобто культура, позбавлені саморозвитку. Вони можуть або перейматись, або руйнуватись. В такому суспільстві людина усвідомлює себе, знаходить своє місце не через виробництво, а через культуру. Вищою сходинкою культури є інтелектуальне самовідсторонення, в ході якого людина дивиться на себе начебто збоку, відсторонено.

Культурологія має три основних значення. По-перше, вона охоплює всю область антропологічного знання. Саме антропологи вважають себе в сучасній науці головними спеціалістами з культури. По-друге, культурологія включає в себе весь комплекс гуманітарних та історичних наук. По-третє, термін «культурологія» може визначити і соціологічне знання там, де його предметом є масова культура.

На кінець XX століття сформувався новий науковий світогляд. Головною його рисою є уявлення про єдність світу, в якому кожний елемент дорівнює за значимістю решті елементів, і людина є одним із багатьох елементів цієї єдності.

Футурологія. Футурологія — наука про майбутнє. Вона склалася на Заході, як уявлення про перспективи суспільного розвитку. Футурологія ставила собі за мету обґрунтувати некомуністичне майбутнє людства. Здається, що це їй вдалося.

В сучасну епоху, — стверджують футурологи, — не боротьба класів, а прогрес науки і техніки безпосередньо визначають форми суспільного влаштування. Тому соціальні рухи, а тим більше революції втрачають всякий сенс. Правдоподібно, що вибирати нелегкий, повний жертв шлях, рух по якому супроводжується потрясіннями і втратами, нерозумно. Тієї ж мети поступу можна досягти шляхом еволюції в межах існуючих державних установ і традицій.

Соціалізм футурологами розглядається як глухий кут, приватний випадок еволюції. Його можна обійти, рушаючи до вершин цивілізації іншим, більш вигідним шляхом.

Існує декілька основних тез футурології. По-перше, завдяки перевороту в сфері збору і обробки інформації та організації управління науково-технічний прогрес (НТП) став визначальним в розвитку суспільства. По-друге, завдяки досягненням НТР, стало можливим технічне вирішення соціальних проблем.

Вже зараз в деяких країнах Заходу більшість людей зайняті у виробництві не товарів, а послуг. Наприклад, в США більше половини людей зайнято в сфері послуг, а на 2000 рік їх там вже працювало три чверті. Третя теза полягає в тому, що проблема власності втратила свою гостроту і все менше впливає на суспільний розвиток. Четверта теза: в результаті зрушень, викликаних НТР в суспільстві, все більшого значення і ваги набирають люди розумової праці. І в п'яте, змінюється і державна влада. Політичною елітою суспільства стають спеціалісти.

В межах розвинутих суспільств Заходу нині наростає нове соціальне протиріччя, набагато небезпечніше, ніж всі раніше відомі. В цих суспільствах все населення вже починає поділятися на дві основні групи, які відрізняються одна від одної родом занять, а, звідси, і способом життя. Перша з них — це клас носіїв знання (knowledge-class), а друга — працівники, зайняті в сфері виробництва життєвих благ (consumption workers). Обидві ці групи виявляються все більш ізольованими одна від одної. Найважливішим фактором соціальної стратифікації стає сьогодні освіта. Справді, інформаційний продукт недосить просто купити, треба ще вміти його використовувати, а це вміння не можна придбати за гроші, як раніше здобувалися будь-які права власності. Західні дослідники вже декілька десятиліть тому зрозуміли, що цінності інформаційного суспільства закладаються ще з дитинства і формуються на ходу інтергенераційного діалогу. Саме тому взаємний обмін між представниками knowledge-class і consumption workers ставатиме все менш інтенсивним.

Клас носіїв знання буде з кожним новим десятиліттям перерозподіляти на свою користь все більшу частину суспільного багатства. А клас виробників матеріальних благ зіткнеться ще з більшою конкуренцією у боротьбі за робочі місця і за гідну його заробітну плату.

Вся сучасна статистика прибутків підтверджує цей факт: з середини 70-х років, коли на Заході були закладені основи постіндустріального порядку, реальна заробітна плата робітників середньої кваліфікації фактично не збільшується, тоді як прибутки індивідуально зайнятих програмістів, дизайнерів, вчених, не кажучи вже про менеджерів і управляючих, постійно ростуть.

В світі в цілому це протиріччя ще більш очевидне. В його основі виявляється експансія інформаційної економіки в розвинутих країнах. Західні держави, які стали фактичними монополістами у виробництві високих технологій, створили надзвичайної ефективності інструмент перерозподілу на свою користь світового валового продукту. Наприклад, на початок 90-х років члени «клубу семи» володіли 80,4 відсотка світової комп'ютерної техніки і забезпечували 90,5 відсотка високотехнологічного виробництва.

Цікаво, що сьогодні лунають докори на адресу філософів, політологів та істориків. Мовляв, вони не змогли передбачити такі зломи в політичних системах світу. Насправді ж, наприклад, 36. Бжезінський (США) давно вже передбачив, що суперництво між Сходом і Заходом зміниться на протистояння Півночі і Півдня. Він же передбачив, що не слід чекати піднесення революційного руху в країнах «третього світу». І далі 36. Бжезінський додає: «Рим дав світові право, Англія — парламентську демократію, Франція — культуру і республіканський націоналізм, а сучасні США дали НТП і масову культуру, пов'язану з високим рівнем споживання». За його ж прогнозами, на кінець XX ст. США залишаться «основною рушійною силою глобальних змін». І в цьому 36.Бжезінський був абсолютно правий.

Справді, ще за існування СРСР американцям приходилося ділити з ним сфери впливу по всій планеті. Світ був, так би мовити, двополюсним. З розпадом СРСР світ став однополюсним, гегемонія США стала, на жаль, незаперечною.

А за кілька днів до падіння берлінської стіни (листопад 1989 р.) в США було видано друком книгу, де доказово проголошувався кінець історії. Мається на увазі кінець історії світу, що складався до цього з капіталістичної системи, соціалістичної і країн, що розвиваються. Автором цієї книги — «Кінець історії та остання людина» — був визнаний лідер футурологів Френсіс Фукуяма. Книга обійшла увесь світ.

«Кінець історії» в розумінні автора означає, що нічого більш досконалого, ніж ліберальне суспільство, в майбутньому вже не передбачається. Утверджується теза, що ліберальна модель призначена не для всіх народів, а тільки для обраних. Фукуяма переконаний в тому, що в сучасному світі і в майбутньому альтернативи лібералізму немає.

Цей прогноз на очах у мільйонів людей почав частково здійснюватися. А якщо говорити відверто, то ніхто з названих футурологів нічого особливо нового для нас не відкрив. Адже кожен з нас, хто хоч трохи знає перебіг подій в світовій історії, може засвідчити, що рано, чи пізно будь-які з великих держав-конгломератів розпадаються. До речі, така ж доля не мине і США, хоч це буде і не в XXI столітті.

Американські ж футурологи Дж. Несбіт і П. Абурден передбачають десять нових напрямків розвитку сучасної цивілізації. Серед них для нас найбільш цікавим є, принаймні, чотири напрямки. Один з них — це відродження художнього життя. Воно полягає в прагненні мас людей до високого мистецтва і одночасно виявлення своїх творчих можливостей. Слідуючим є нове співвідношення стилю життя і культурного націоналізму, який зростає. Передбачається також виникнення феномену лідерства жінок. Й останнє — навзамін «віку фізики», яким було XX століття, йде XXI століття як «вік біології».

Правда, існує також думка, що найбільш перспективними напрямками в науці і техніці XXI століття будуть глобальна комп'ютеризація і генетичні технології. Поки що Інтернетом користуються 275 млн. осіб, тоді як біля 1 млрд. інших людей (16 відсотків людства) не можуть правильно написати слово «комп'ютер». Виникає новий вид нерівності: той, хто не підключив свій комп'ютер до мережі Інтернету, «випадає» з життя. Правда, з погляду більшості дорослого населення Землі, комп'ютер приносить скоріше шкоду, ніж користь.

Справді, одним з магістральних сюжетів цивілізації XXI століття є неминучість створення світової системи обліку.

Навіть Білл Гейтс в книзі «Дорога в майбутнє» захоплено розповідає про перспективи застосування комп'ютера. Зокрема, його можна буде використовувати при подальшій реєстрації не тільки людей, а й різноманітних, навіть таких, що сьогодні ще не фіксуються, проявів їх життєдіяльності.

Дж. Несбіт і П. Абурден заявили у 1990 році, що «ми знаходимося на початку нової ери. Перед нами найбільш значима декада в історії цивілізації, період приголомшливих технологічних нововведень, надзвичайних економічних можливостей, дивовижних політичних реформ, великого культурного відродження».

Як виявляється, нічого нового американці для нас не відкрили. У свій час ще Ніцше був переконаний, що майбутнє належить політикам-художникам. А вони, в свою чергу, покладаються на волю і інтуїцію і впевнені, що їм належить світ.

На нашу думку, в роздуми про майбутнє вселяє надію новий культурно-моральний вимір, який дає можливість уявити це майбутнє в позитивному світлі.

Конфліктологія. Конфліктологія — це наука про конфлікти. Конфлікт існував завжди. Це, власне, форма і засіб взаємодії в людській спільноті з яскраво вираженим антагонізмом. Існує безліч конфліктів, так само, як і проблемних ситуацій. В західній конфліктології навіть панує думка, що всі прояви суспільного життя варто розглядати як результати різноманітних конфліктів між індивідуумами і групами людей, або між групами (спільнотами), або всередині окремих соціумів.

Основи соціальної конфліктології були закладені ще К. Марксом, М. Вебером та іншими вченими.

Сучасна теорія конфлікту виникла як спроба створити неідеологічну версію марксизму з наголосом на багатовимірності. Теорія конфлікту як така була чітко сформульована в кінці 50-х років Рольфом Дарендорфом. Одним з родоначальників теорії конфлікту, конфліктології є також американський соціолог Льюіс Козер.

Розв'язання конфліктів як галузь академічних досліджень існує вже понад тридцять років. Спочатку вона мала справу з аналізом конфлікту, його структури, походження, динаміки і можливості розв'язання.

Конфлікти бувають на мікро- і на макрорівнях. Збудниками конфліктів на мікрорівні бувають як інстинкт самозбереження, так і індивідуальні агресивні імпульси, викликані особистими потребами. Конфлікти на макрорівні бувають між великими соціальними групами людей (верствами, класами тощо), між державами і народами. Тим більше, що сума поведінки окремих людей — це, власне, поведінка націй.

Історія еволюційних змін була характерною для історичних творів епохи дарвінізму. Катастрофічна ж історія, в якій переважає соціальний конфлікт, — це саме та історія, яка характерна для історичних творів початку і середини XX століття. Нині стало зрозуміло, що взаємодія еволюції і революції є домінуючою темою історії Заходу.

Конфлікти бувають політичні, воєнні, культурні, етнічні, соціальні та інші. Конфлікт — це хвороба спілкування. Вона навіть діагностується за трьома параметрами, схожими на хворобу тіла (дихання, пульс, тиск). Конфлікти супроводжують нас все життя. Як наука конфліктологія почала розвиватися лише після Карібської кризи, конфлікту між Радянським Союзом і США, приводом до якого була установка на Кубі радянських ракет.

Соціальні конфлікти почали цікавити конфліктологів перш за все тому, що найбільш конфліктними явищами були війни, революції, масові рухи. І хоча ці явища становили лише невелику частину всієї соціальної дійсності, вони були її найбільш вагомою частиною.

Головною тезою теорії конфлікту стало наступне твердження: в основі кожного конфлікту знаходиться антагонізм інтересів. Але якщо вдається розв'язати конфлікт, то це стає джерелом розвитку суспільства.

В західній конфліктології є, принаймні, дві основні концепції пояснення конфліктності. Однією з них можна назвати діалектичну теорію конфліктності, іншою ж — конфліктний функціоналізм. В основі теорії конфлікту лежить суперечність інтересів. Останні можуть бути найрізноманітнішими. Але саме інтереси лежать в основі всіх людських стосунків. Зіткнення протилежних інтересів людей неминуче викликають конфлікти.

Існує п'ять основних стилів розв'язання конфліктів:

• а) конкуренція;
• б) співробітництво;
• в) ухилення;
• г) пристосування;
• д) компроміс.

Активний стиль передбачає конкуренцію або співробітництво. Пасивний — ухилення чи пристосування. Індивідуальні дії в конфлікті передбачають конкуренцію чи ухилення. Спільні ж дії — співробітництво чи пристосування. Якщо ви віддаєте перевагу компромісу, а при цьому ще й виясняється, що до нього схильний і ваш суперник, то цей стиль в даному випадку буде найбільш ефективним. Адже компроміс — це захист своїх інтересів з урахуванням інтересів суперника.

Всі п'ять стилів описані і використовуються в програмах навчання управлінню справами. Ці стилі в сукупності складають метод Томаса — Кілменна (за іменами його авторів). Цей метод дає змогу створити для кожної окремої людини власний стиль розв'язання конфлікту. Найбільш розповсюджені стилі поведінки в проблемній ситуації пов'язані з загальним джерелом будь-якого конфлікту — розходженням інтересів двох і більше сторін.

Вільний пошуку багатофакторному полі, метою якого є підготовка концепції для розв'язання конфлікту, становить методологію соціальної конфліктології.

Література

1. Аникеева Е. Н., Семушкин А. В. Диалог цивилизаций: Восток — Запад. — Вопросы философии, 1999, № 2.

2. Бжезінський Збігнєв. Велика шахівниця. Америка: її провідна роль та геосграгегічні імперативи. — Всесвіт, і 999, № 2.

3. Богуславская 3. Американки.— М., 1991.

4. Боноски Филлип. Две культуры. — М., 1978.

5. Взаимодействие культур СССР и США XVIII—XX вв. / Отв. ред. О. Э. Туганова. — М., 1987.

6. Гадамер Г. Актуальность прекрасного. — М., 1991.

7. Жупанський О. На часі Фрейд. — Всесвіт, 1991, № 5.

8 Здравомыслов А. Т. Социология конфликта. Исследование конфликта на макроуровне. — Нижний Новгород, 1993.

9. Зиновьев А. А. Запад. Феномен западнизма. — М., 1995.

18.10.2010