• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Культура грає в житті людини дуже суперечливу роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найбільш коштовних і корисних зразків поводження і передачі їх наступним поколінням а також іншим групам. Культура піднімає людину над світом тварин, створюючи духовний світ, вона сприяє людському спілкуванню.

З іншого боку, культура здатна за допомогою моральних норм закріпити несправедливість і марновірства, нелюдське поводження. Крім того, усе створене в рамках культури для скорення природи може бути застосоване з метою знищення людей. Тому важливо вивчити окремі прояви культури, щоб одержати можливість знизити напруженість у взаємодії людини породженої їм культурою.

Етноцентризм. Існує відома істина, що для кожної людини земна вісь проходить через центр його рідного міста чи села. Американський соціолог Вільям Саммер) назвав етноцентризмом такий погляд на суспільство, при якому визначена група вважається центральною, і всі інші групи порівнюються і співвідносяться з нею.

Без сумнівів ми допускаємо, що моногамні шлюби краще полігамних; що молоді люди самі повинні вибирати партнерів і це кращий спосіб утворення подружніх пар; що наше мистецтво є самим гуманним і шляхетним, у той час як мистецтво, що належить іншій культурі, зухвало і несмачно. Етноцентризм робить нашу культуру еталоном, з яким ми порівнюємо всі інші культури: на нашу думку, вони будуть гарні чи погані, високі чи низькі, правильні чи помилкові, але завжди стосовно нашої власної культури. Це виявляється в таких позитивних вираженнях, як "обраний народ", "щире навчання", "сверхраса", і в негативних -"відсталі народи", "примітивна культура", "грубе мистецтво".

У якомусь ступені етноцентризм притаманний усім суспільствам, і навіть відсталі народи в чомусь почувають свою перевагу над всіма іншими. Вони, наприклад, можуть вважати культуру високорозвинених країн дурною й абсурдною. Не тільки суспільство, але і більшість соціальних груп (якщо не усі) у суспільстві етноцентричні. Численні дослідження організацій, проведені соціологами різних країн, показують, що люди схильні переоцінювати власні організації і при цьому недооцінювати всі інші. Етноцентризм – загальна людська реакція, що торкає всі групи в суспільстві і майже всіх індивідів. Правда, у цьому питанні можуть бути виключення, наприклад: євреї-антисеміти, аристократи-революціонери, негри, що виступають проти негрів з питань ліквідації расизму. Очевидно, однак, що такі явища можна вважати уже формами поводження, що відхиляється.

Виникає природне запитання: етноцентризм – це негативне чи позитивне явище в житті суспільства? Важко відповісти на це питання чітко й однозначно. Спробуємо визначити позитивні і негативні моменти в такім складному культурному явищі, як етноцентризм, Насамперед слід зазначити, що групи, у яких існують явно виражені прояви етноцентризма, як правило, більш життєздатні, чим групи, цілком терпимі до інших культур чи субкультурам. Етноцентризм споює групу, виправдує жертовність і мучеництво в ім'я її добробуту; без нього неможливий прояв патріотизму.

Етноцентризм – необхідна умова появи національної самосвідомості і навіть звичайної групової лояльності. Звичайно, можливі і крайні прояви етноцентризму, наприклад націоналізм, презирство до культур інших суспільств. Однак у більшості випадків етноцентризм виявляється в більш терпимих формах, і його основна установка така: я віддаю перевагу моїм звичаям, хоча допускаю, що деякі звичаї і вдачі інших культур можуть бути в чомусь краще. Отже, ми зіштовхуємося з явищем етноцентризму практично щодня, коли порівнюємо себе з людьми іншої підлоги, віку, представниками інших організацій чи інших регіонів, у всіх випадках, коли є розходження в культурних зразках представників соціальних груп. Усякий раз ми ставимо себе в центр культури і розглядаємо інші її прояви як би приміряючи їх на себе.

Етноцентризм може бути штучно посилений у якій-небудь групі з метою протистояння іншим групам при конфліктній взаємодії. Вже одне згадування про небезпеку, наприклад, для існування якої-небудь організації, споює її членів, підвищує рівень групової лояльності і етноцентризму. Періоди напруженості у відносинах між націями чи національностями завжди супроводжуються підвищенням інтенсивності пропаганди. Можливо, це зв'язано з підготовкою членів групи до боротьби, до майбутнього позбавленням і жертвам.

Говорячи про ту значну роль, що етноцентризм грає в процесах групової інтеграції, у зімкненні членів груп навколо визначених культурних зразків, слід зазначити і його консервативну роль, негативний вплив на розвиток культури. Дійсно, якщо наша культура краща у світі, то навіщо треба щось удосконалювати, змінювати і тим більше запозичати з інших культур? Досвід показує, що подібна точка зору може значно сповільнити процеси розвитку, що протікають у суспільстві з дуже високим рівнем етноцентризму.

Прикладом може служити досвід нашої країни, коли високий рівень етноцентризму в довоєнний період став серйозним гальмом розвитку культури. Етноцентризм може також бути інструментом, що діє проти змін внутрішнього пристрою суспільства. Так, привілейовані групи вважають своє суспільство найкращим і справедливим і прагнуть уселити це іншим групам, піднімаючи тим самим рівень етноцентризму. Ще в Древньому Римі в представників незаможних шарів культивувалася думка, що, незважаючи на убогість, вони все-таки громадяни великої імперії і тому вище інших народів. Це думка спеціально створювалося привілейованими шарами римського суспільства.

Культурний релятивізм. Якщо члени однієї соціальної групи будуть розглядати культурні звичаї і норми інших соціальних груп тільки з погляду етноцентризму, то прийти до розуміння і взаємодії дуже складно. Тому існує підхід до інших культур, що зм'якшує дію етноцентризму і дозволяє знаходити шляху до співробітництва і взаємного збагачення культур різних груп. Одним з таких підходів вважається культурний релятивізм. Його основою служить твердження, що члени однієї соціальної групи не можуть зрозуміти мотивів і цінностей інших груп, якщо вони аналізують ці мотиви і цінності у світлі своєї власної культури. Для того щоб досягти розуміння, зрозуміти іншу культуру, потрібно зв'язати її конкретні риси із ситуацією й особливостями її розвитку.

Кожен культурний елемент повинний співвідноситися з особливостями тієї культури, частиною якої він є. Цінність і значення цього елемента може розглядатися тільки в контексті визначеної культури. Теплий одяг гарний в Арктиці, але безглузда в тропіках. Те ж можна сказати і про інші, більш складних культурних елементах і про комплекси, що вони складають. Культурні комплекси, що стосуються жіночої краси і ролі жінки в житті суспільства, різні в різних культурах. Важливо тільки підійти до цих розходжень не з погляду домінування "нашої" культури, а з погляду культурного релятивізму, тобто визнаючи за іншими культурами можливості інших, відмінних від "наших" інтерпретацій культурних зразків і усвідомлюючи причини таких модифікацій. Ця точка зору, природно, не етноцентрична, але допомагає зближенню і розвитку різних культур.

Потрібно зрозуміти основне положення культурного релятивізму, відповідно до якого визначені елементи окремої культурної системи є правильними і загальноприйнятими тому, що вони добре себе зарекомендували саме в цій системі; інші ж вважаються неправильними і непотрібними тому, що їхнє застосування породжувало б хворобливі і конфліктні наслідки тільки в даній соціальній чи групі тільки в даному суспільстві. Самий раціональний шлях розвитку і сприйняття культури в суспільстві – сполучення чорт і етноцентризма, і культурного релятивізму, коли індивід, випробуючи почуття гордості за культуру своєї чи групи суспільства і висловлюючи прихильність основним зразкам цієї культури, у той же час здатний зрозуміти інші культури, поводження членів інших соціальних груп, визнаючи їхнє право на існування.

Українці як культурна нація

Україна – це світ безмежних можливостей.

У 21 ст. вона входить через один з найдраматичніших відрізків своєї історії. Багато чинників вплинуть на її долю, але - може, вперше за свою багатовікову історії – вирішувати все буде вона сама, самостійно і незалежно.

Піднесення української культури не буде результатом руйнації здобутого в рамках важкого минулого. Україна створила доробок, що його вона має тепер асимілювати на нових, сучасних, цивілізованих культурних європейських засадах.

Варіантів катастрофи і втрати цінностей багато, варіант відродження лише один. Це - дбайливе збереження всього, що служило в нашій історії істині, добру і красі.

Винищення українського населення в роки війни й окупації давалися ознаки аж до кінця 50-х років: тільки в 1960 р. кількість населення України досягла довоєнного рівня - 42 млн. чоловік. Водночас місце населення становило половину загальної чисельності, натомість перед війною в місті жило приблизно третина населення України. На 1983 р. у містах жило вже 64 відсотки з 50-мільйонного населення України - майже дві третини. Україна остаточно стала високоорганізованим краєм.

З 1951 по 1983 р. міське населення зросло з 13,4 до 32,3 млн чоловік, тобто майже на 20 млн. Якщо лише приблизно на третину збільшення міського населення забезпечував природний приріст, то близько 14 млн, тобто скільки ж, скільки було городян у 1951 р., прийшло за тридцять із села (або просто одержали статус городян завдяки суто адміністративному акту приєднання навколишніх сіл та сільських околиць до міста).

Зростання міського населення лише почасти йшло за рахунок українського села: за даними перепису 1970 р. міське населення становило 56 відсотків загальної кількості, але лише 46 відсотків українців жило в містах. В міста спрямовувався значною мірою приплив населення з Росії та інших республік СРСР; цей політик ішов переважно в індустріальні регіони України. Так, за даними 1970 р., майже третину прибулих на Донбас становили росіяни. Загалом відсоток росіян серед населення України зростав і досяг майже п'ятої частини. Різко зменшилось чисельність євреїв, які становили 1926 р. чверть міського населення, а в 60 - 70-ті роки - 3 - 4 відсотки. Виїхали на історичну батьківщину, в більшості поляки, чехи, словаки. Українці становили в містах України тверду більшість – близько двох третин. Більшість у робітничому класі також становили українці.

На прописку у великих містах існували жорсткі заборони, що їх великі, переважно обороні, заводи обходилися завдяки своїм так званим "планам по праці", що не збігалися з нормами і планами міської влади. Великі міста зростали менше: так, за 1959 - 1964 рр. населення в Харкові зросло тільки на 12,2 відсотка, в Києві - на 17 відсотків, а в Запоріжжі - на 21,6 відносною. Зрештою, фактично міське населення зростало швидше, оскільки офіційні дані не враховували напівлегальних городян, що жили по різних гуртожитках, не прописані або з тимчасовою припискою. Слід також мати на увазі величезну дедалі швидшу "маятникову міграцію", включаючи достатку на великі підприємства робітників з навколишніх сіл заводським транспортом.

Україна знаходилась у стані швидкої асиміляції містом величезного селянського масиву.

Паралельно з міграцію з села до міста йшла міграція з менших, провінціальних містечок у більші та індустріально розвиненіші. Міжміська міграція була значно інтенсивнішою, ніж міграція з села в місто: з загальної кількості міграцій по Україні 1959 - 1964 рр. 29 відсотків - міжміські переміщення. Тут давалася взнаки імперська природа комуністичної державності, що неминуче породжує культуру, політичну та економічну відстань між " центром " і "провінцією" і низьку престижність провінціальної глушини. Житлове будівництво в адміністративних та промислових центрах було набагато інтенсивнішим і, відповідно, шанси на одержання житла у столиці були подекуди вищими, ніж у райцентрі, невважаючи на всі обмеження з пропискою.

Міграції населення мали і небезпечні для української культури тенденції. Хоча в цілому міграційне сальдо стало в 50-х роках з негативного позитивним, тобто на Україну приїжджало більше, ніж з неї виїжджало, високий і важко врахований відсоток тих, хто переїздив у культурні та промислові центри Росії, становили кваліфіковані фахівці, в тому числі випускники вищих навчальних закладів України. Як показали пізніші дослідження, в українських містах відсоток росіян з вищою освітою більший, ніж відсоток українців з вищою освітою (за дослідженнями Я. Бреммера 1992 р., у Львові кількість росіян з вищою освітою становила 43 відсотки загальної кількості росіян, у Києві - 53 відсотки їх загальної кількості, натомість для українців відповідні показники - 25 і 35 відсотків). Водночас і серед української національної меншини в Російській Федерації середній освітній рівень виявився вищим, ніж серед росіян.

Цей парадоксальний на перший погляд факт є наслідком того, що міське населення як Росії , так і України формувалося значною мірою за рахунок міграцій кваліфікованих спеціалістів, у тому числі за призначеннями після закінчення вищих навчальних закладів.

Здебільшого міграція з села до міста і з малих містечок до центрів залишалися все-таки контрольованою, і в Україні, як і в СРСР загалом, не склались приміські злиденні й напівкримінальні нетрі, які супроводжують урбанізацію за умов "дикого капіталізму ". Урбанізація відбувалася за умов повної ліквідації неписьменності, стабільно функціонування середньої школи. На початку 1982 р. кількість населення України з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чоловік - майже 60 відсотків усього загалу, включаючи старих та немовлят. Вдвоє зросла середня тривалість життя, загальна смертність знизилась майже в 1,7 раза, дитяча - в 9 разів. Дедалі менше ставало багатодітних сімей. Загальні цивілізаційні процеси відбувалися швидкими темпами.

За умов ринкової економіки сільськогосподарське виробництво стає дедалі інтенсивнішим, життя на фермі дедалі напруженішим, і однією з головних привабливих рис сільського життя стає фермерська самостійність, незалежність господаря від працедавця, індивідуальна господарська свободою. Вона коштує дорого й не всім вдається її зберегти в боротьбі за існування, але ті кілька відсотків селянського населення розвинених країн, які здатні відстояти свою господарську свободу, найвище її цінують.

Наше сільське життя позбавлено було саме господарської свободи й незалежної ініціативи. Тому незважаючи на те, що відсоток сільського населення порівняно з країнами ринкової економіки залишився в Україні високим, українське село набагато швидше втрачало свої активні сили, ніж це показує статистика. Виявилася - здебільшого вже в 60 - 70-ті роки - тенденція до переміщення з села в промисловість саме молодшої та енергійнішої частини сільського населення. Під кінець періоду "побудови розвиненого соціалізму" в багатьох селах майже не було дітей, крім тих, яких "підкидали" бабусям молоді з міста. В приміських районах часто до 90 відсотків активного сільського люду, як були закріплені за радгоспом чи колгоспом, фактично працювало в місті, а на поля вивозили як "допомогу селу" службовців і робітників, що більше витоптували, ніж прополювали та викопували.

Така система не означала зубожіння села - навпаки, десь у 70-ті роки спостерігається початок бурхливого житлового будівництва, особливо в селах півдня й південного сходу. Село пристосувалося до умов соціалізму: старші покоління займалися в приміських районах та в індустріальних областях вирощуванням городини на продаж до міста, колгоспи забезпечували найнагальніші потреби індивідуального господарства (оранку, ремонт, дрова, сіно, і т. д.), крім того, часто крізь пальці дивилися на невеликі крадіжки з колгоспних ланів, які за сталінських часів жахливо кралися без одягу на вік і стать. Молодші покоління нерідко користувалися продуктами, присланими з дому батьками, а тих невеликих грошей, які отримували з міст батьки, за умов натурального господарства більш-менш вистачало. Ця система була економічно неефективною, але після сталінського напівголодного кріпацтва вона здавалася старшим поколінням більш ніж задовільною.

Зміни в культурі народу

Вже в п'ятдесяті роки культура села задає масивного дедалі і ширшого впливу міста. У сфері виробництва повністю зникає традиційна техніка, за винятком того, що необхідне для присадибної ділянки, вся техніка сільськогосподарського виробництва стає заводською й уніфікованою. Село в п'ятдесяті роки цілком переходить на міський одяг, зникають – навіть у старих – свити, кобеняки, юпки та інші різновиди одягу. Найперше міського вигляду набув чоловічий костюм, відтак зник традиційний жіночий одяг. Певного поширення в цей час набувають "вторинні форми матеріальної культури" - цивілізовані, перероблені модельєрами національні традиційні форми, як от чоловічі вишивані сорочки та деякі національні елементи жіночого одягу.

Змінюється система традиційного житла. Характерне українське житло типу"хата - сіни - хата" ускладнюється, в сінях виділяється житлове приміщення або вони повністю перетворюються на житлову кімнату з прибудуванням ганку або веранди. У дворах зникають господарські приміщення, натомість з'являються літня кухня (не тільки на півдні), сушня для фруктів (центральні українські райони), тютюнниця (південний захід), коптильня (Прикарпаття, Карпати). Будинки споруджуються на кам'яних фундаментах, з мансардами або навіть двоповерхові.

Більш традиційним залишалося харчування, але й тут відбуваються зміни, значною мірою під впливом системи громадського харчування, яка стимулювала поширення кулінарної інформації. "Столовки" сприяли поширенню шніцелів, котлет, пловів, шашликів, гуляшів, харчо і тому подібного. З одного боку, поступово зникають продукти, які не досить пристосовані до масового виробництва, - гречка, олійні культури, мак, ріпа, пастернак, селера; з іншого боку, поширюються помідори, солодкий перець, баклажани тощо. "Міські" страви, особливо м'ясні, на селі готувалися не часто, але вже перестали бути суто міськими.

Незважаючи на сильну антирелігійну пропаганду і переслідування, напівлегальна святкувалися найважливіші дати церковного календаря, жила традиційна обрядовість. Проте не тільки вінчання, але й хрещення ставали дедалі рідшими. В 70-ті роки було розгорнуто широку роботу по створенню систем нової поза релігійної обрядовості. На селі найстійкішими виявились обряди, пов'язані з весіллям, хоча їх система скоротилася і спростилася. Театральність і життєрадісність традиції дозволила їй вижити навіть за умов міста, переважно серед нещодавніх сільських мешканців, але дедалі частіше весілля по-традиційному гулялося і в міському середовищі. Поховальна обрядовість набула поза релігійних форм, відспівування в церкві небіжчиків було нечастим, але структура поховального обряду з відзначення ритуалів дев'ятого та сорокового днів, поминальних роковин, велика кількість окремих елементів традиційного погребу виконувалися ретельно.

Україна традиційно, етнографічно, з культово-обрядовою основою буття, що коріннями йшла вглиб віків, - ця Україна зникла в одноманітних мікрорайонах. Особливо швидко пішов процес змін у побуті і міста, і села із середини 60-х років. За цей час кількість газифікованих міст збільшилось майже в десять разів, газ прийшов практично в усі міста і багато сіл. За двадцять років після 1960 р. втричі зросла довжина автомобільних шляхів, автобуси перевезли 1950 р. майже 60 млн. пасажирів, 1960 р. - 1,4 млрд., через 10 років - 5 млрд. З 1951 р. почалися телепередачі в СРСР і Україні, з 1968 р. Київ частково перейшов на кольорове телебачення, з 1982 р. телепередачі стали кольоровими повністю. У 1983 р. телевізорів на Україні було майже 15 млн. - практично у кожній сім'ї, з них п'ята частина кольорових. Все це були ознаки нової технічної цивілізації.

Хрущовське керівництво мусило вжити термінових заходів до подолання житлової кризи, яка ставала дедалі загрозливішою.

З 1954 р. почалося масове будівництво п'ятиповерхових малогабаритних будинків, що попри свою низьку якість та не придатність для цивілізованого життя все ж на перших порах сяк-так пом'якшило житлову проблему. Після так званих "хрущов" прийшов час "черьомушок", як за назвою першого з багатоповерхових мікрорайонів Москви почали називати абсолютно подібні мікрорайони в усіх містах СРСР. З 1954 р. органом, який стежив за неухильним впровадженням на території СРСР єдиних норм і правил, стандартів, надзвичайно низьких і єдиних типових проектів, став Держбуд з його республіканськими організаціями та установами. Міське будівництво набуло рис тотальної уніфікації. Це відображало загальну тенденцію до безликості, що загрозливо виявлялось у новій урбаністичній культурі.

З одного боку, зменшувалась дистанція між містом і селом, провінцією і центром, що послаблювало недовіру до міста, замкненість у традиційних етнічних формах, властиво минулому протистоянню українського села російському місту. З іншого боку, місто творить свою масову культуру, культуру міських стандартів, як і будівництво, кируючись у художній творчості подібними "типовими проектами". Ця невибаглива загально імперська культура, як правило російськомовна, швидко поширюється по безмежних територіях країни.

Одна з найгостріших проблем, які виникають чи, краще сказати, відтворюється на цьому новому етапі розвитку українського суспільства, - це мовна проблема, проблема мовної культури. Маємо тільки офіційні дані про мову, яку під час перепису населення 1959 р. та 1970 р. називали рідною; серед українців рідною мовою українську назвали під час перепису 93,5 відсотка. Кількість українських шкіл у містах і селах України залишалась державною таємницею, соціологічних опитувань тоді не проводили.

Тільки після здобуття незалежності одержано перші вірогідні результати обстежень, які свідчать про гостроту мовної проблеми в Україні. Так, за результатами досліджень Міжнародного соціального інституту та кафедри соціології університету "Києво-Могилянська академія" в січні 1992 р., українській мові як засобу повсякденному спілкування віддавали перевагу: в західному регіоні - 93 відсотка населення, у центральному – 53 відсотки (по м. Києву - 32 відсотка), в південно-східному – 25 відсотків. Решта надала перевагу російській мові. Слід мати на увазі, що престиж української мови значно зріс після проголошення незалежності України, і в 1964 р. чи 1974 р. обстеження мали б значно менше вигідний для української мови наслідок.

Переважання російської мови в міському побуті зростало, і українська культура в значній своїй частині залишилась російськомовною. Бородьба за захист української мови часто вимагала справжньої самовідданості, але наслідок вона могла мати лише за умов державної незалежності.

Унції з молодою державністю неодноразово виникала спокуса висунути на перший план у сфері культури неодмінно "своє", щоб самоствердитися. До пріоритету потрапляло передусім те, чим нація відрізнялася від інших - власні традиції. Зовнішні атрибути національності всіляко підтримувались, як і "свої" наукові та культурні авторитети. Навіть такі "солідні" нації, як англійська, здавалося б, позбавлені комплексу неповноцінності, втратили цілу добу в математиці, тримаючись за формулювання математичного аналізу Ньютона, прагнучи протиставити "своє" математичній системі, запропонований Лебніцом (німцем за походженням). Про чорну пору "німецької фізики" і "німецької математики", а також "великих російських вчених" не варто і згадувати. Це завжди - шлях поразок.

Доля мови залежить не від кількості людей, які сьогодні її вживають, а відмовленою нею.

Таким чином, пріоритети в національній культурі визначаються на основі найвищого світового рівня. "Абстрактні" і "космополітичні" науки, далекі від традиційної культури, сфери музики, театру тощо – це ті животворні сили, які дають життя культурному цілому. Вони самі по собі зв’язані з глибинними традиціями минулого і забезпечують їх виживання. Держава мусить бути сильною. Та сьогодні сила вимірюється силою.

Нації, розгромлені у війні - німці та японці, перемогли в післявоєнному світі завдяки тому, що зуміли небачено розвинути економіку і культуру.

Культура – це ми. Але це й більше, ніж ми. Жодна найгеніальніша, найосвіченіша, найчутливіша до людських пристрастей, болю і радощів особистість не може втілювати в собі всю націю з її культурою. В кожній людині, як в краплині сонця, відображається і світить якоюсь своєю гранню вселюдський здобуток. Культура - неначе колосальний континент, на якому ми живемо. Це неначе мова, якщо треба володіти, щоб зрозуміти безкінечно глибокі смисли, що ними наділені всі її таємничі системи знаків. Зрештою, це й, крім усього, просто мова, знання якої необхідне для осягнення усного та письмового тексту.

Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

Україна, напівзруйнована семи десятирічним соціальним експериментом, починає з низького рівня розвитку, проте вона має величезні резерви, в тому числі й культурні. сподіватимемося, що її чекає справді світле майбутнє.

„Людина створила культуру... А мова – людину...”

Сьогодні вже не виникає сумнівів у тому, що мова – явище суспільне, бо народжується вона саме у певній групі, в соціумі, і є своєрідним його свічадом. Вона належить до так званих вторинних систем і існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова – один iз факторів самоорганізації суспільства i невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. У мові закодована історія нації, яка в свою чергу є носієм цієї мови. Мова нації та її культура становлять органічне ціле. Між ними не можна ставити знак рівності, але й відірвати одну від одної теж неможливо. Смерть мови означає загибель культури. Мова має певні функції, серед яких ми відокремлюємо комунікативну, гносеологічну (когнітивну), фактичну, ідентифікаційну, магічно-містичну, емотивну тощо?

Та яка із цих функцій є домінантною? Будь-який набір знаків вже несе у собі певну інформацію про частину цього світу, виражає наше ставлення до дійсності; кожне слово – це вже велика, незбагнена таїна... Як приклад, можемо навести словосполуку, речення, текст? Ці синтаксеми вже мають відповідні функції... Та чи є це мовою? Мовою, яка створює Людину!? І серед мавп, і серед інших представників фауни і навіть флори є свої системи “мови”, які виконують принаймні такі ж функції. У “тваринній мові” ми вирізняємо комунікативну функцію: тварини “розповідають” одне одному про те, що їх оточує, чи представляє це небезпеку, де можна знайти їжу чи воду тощо? Тварини і рослини на гормонально-хімічному рівні виявляють своє ставлення до того, що їх оточує. Неодноразово такі досліди проводились фізіологами в Англії ще в 60-х роках ХХ століття.

Та чи можна назвати це мовою? На жаль, ні, бо немає у тварин, ну, хоча б другої сигнальної системи... Напевно, це не єдиний фактор, проте більшість біологів на це питання дають саме таку відповідь. І все ж таки: а чим тоді відрізняється людська мова? Сьогодні в роботах багатьох мовознавців ми знаходимо: мова – явище біологічно-психологічно-соціальне. Проте соціальний компонент ставлять на перше місце, знаючи при тому, що тільки у людини є ген, який відповідає за можливість навчитися мові, тобто мова – це те надбання, без якого людина перетворюється на біологічний об’єкт, а не на біологічно-соціальну систему, яка й має назву Homo sapiens.

Тож, яка функція мови перетворює біологічний об’єкт на людину? Неабиякий інтерес в цьому плані представляє робота Олекси Різниченка “Складівниця”, в якій опосередковано, через авторські роздуми, ми приходимо до висновку, що найбільшу вагу має саме людинотворча функція мови. Так, саме таку назву дав цій функції Олекса Різниченко. Якщо в нашій генній пам’яті існує ген, який відповідає за сприйняття мови, то на перший план має виходити саме людинотворча функція, бо, не ставши людиною, ми ніяк не зможемо втілити ані комунікативну, ані експресивну, ані демонстративну функції, бо в цьому разі ще не існує самої людини, для якої Богом у мові створені перелічені функції.

Отже, саме на це мають звертати увагу викладачі української мови у школі. Людина розвивається доти, доки вона розвиває свою мову. Таким чином можна стверджувати, що суспільство і мова взаємозалежні. І саме звідси виходить зв’язок економічного розвитку суспільства із станом розвитку мови. Ще Петро Яцик сказав: “Убогий духом не може бути багатим”. Це абсолютна правда, бо мова є оселею духу, а дух є осердям матеріального. Людина, позбавлена духовного, поглинається матеріальним і врешті потопає в цьому. Тому правий Олекса Різниченко, який стверджує, що провідною функцією мови є людинотворча функція.

На якому ж етапі вивчення мови людина ми можемо вважати себе людиною? У Вольтера є прекрасна думка з цього приводу: “Всі європейські мови ми можемо вивчити за сім років, а свою мову ми вивчаємо все життя...” Отже, із цього виникає ще одна аксіома: ми все своє життя залишаємося свого роду учнями, такими собі semper tiro... Мова – явище безмежне, явище космічне, тож не варто шукати нульового етапу зародження мови.

Мова нас оточує, наче силове магнітне поле, яке ми можемо ідентифікувати, але до якого ми не можемо доторкнутися; і тільки тоді, коли ми здатні індукувати мову, – ми стаємо Homo sapiens, тільки тоді мова перетворює нас на людей. І неабияке значення в розвитку етносу має ступінь володіння мовою на індивідуальному рівні. Все залежить від того, наскільки кожен представник соціуму усвідомлює значення рідного слова, кожного звуку, який він вимовляє. Це в свою чергу свідчить про розвиток нації. А через те, що мова – явище безмежне, то й кінцевої точки розвитку нації, соціуму немає. "Будь-який народ хоче бути не тільки ситим, але й вічним... Безсмертя народу – в його мові" (Ч. Айтматов). Напевно, так і має бути, бо Слово – це Бог, а ми – люди – не маємо права зазирати в ті площини, що для нас є забороненими. Мова дарована нам Богом!

Отже, незаперечною є необхідність вивчати рідну мову, бо, отримавши ключ до глибинних джерел духовного буття нації, ми повинні заглибитися у розумінні кожного слова, бо саме слово є оселею духу... "Мова народу – це його дух, i дух народу – це його мова," – писав В. фон Гумбольдт.

Сім’я – як прояв культури

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним.

Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).

Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки консервативною була система землеволодіння та землекористування. При консервативній системі роль самих молодих була дуже незначною, адже в договорі йшлося не про любов молодих, а про “поле”, яке належало батькам.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види — за бажанням, за волею батьків, за запрошенням.

В першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним після громадського весілля. Пізніше (з 1744 року) Синод затвердив указ, згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.

Українська сім’я після одруження ділилася — оженившись, син ішов з дому і будував власний. Але для допомоги батькам один з синів залишався допомагати батькам. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі — молодший. Інколи (коли у батька не було синів) залишалися і дочки. В разі передачі спадщини за договором (зараз він називається “договір довічного утримання”) батько сам визначав, хто з дітей залишається при ньому, обсяг обов’язків та долю в спадщині.

Список літератури

1. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. - 591 с.

2. Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. - 400 с.

3. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 576 с.

4. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. – 268 с.

5. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - М.: ЧеРо, 1996. – 288 с.

6. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с.

7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. - 390 с.

8. Дмитро Антонович "Українська культура" (1993 р.).

9. Іван Кріп'якевич "Історія української культури" (1994 р.).

10. Мирослав Попович "Національна культура і культура нації"(1998р.).

11. О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991.

12. Ф.Вовк. Этнографические особенности украинского народа.

13. В.Горленко. Нариси з історії української етнографії.

14. О.Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу.

15. Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.

16. Философия. Уч. пособие для студентов вузов / под. редакцией проф. Ю.А. Харина. Мн. ТетраСистем- 2001 г.

17. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. М.: 1984.

18. Сорокин А.П. Человек, цивилизация, общество. М.: 1992.

10.10.2010