• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

У процесі визвольних змагань першої половини ХХ ст. українському народові не раз доводилося зі зброєю в руках виборювати свободу, захищати незалежність своєї держави. З цією метою творилися національні військові формації - Легіон Українських Січових Стрільців, Армії Української Народної Республіки, повстансько-партизанські формування Наддніпрянщини, Українська Галицька Армія і Українська Повстанська Армія.

Високий морально-бойовий дух Галицької армії, виявлений в війні з Польщею, а згодом на більшовицькому і денікінському фронтах грунтувався на почутті національної свідомості й патріотизму її особового складу. Без цих чинників неможливі успішні бойові дії війська.

Головний Отаман Симон Петлюра, який в роки українсько-польської війни неодноразово відвідував ЗУНР і зустрічався з воїнами Галицької армії, у виступах перед її командним складом наголошував на необхідності добре організованої виховної роботи у війську. "Приходимо до висновку, - писав він пізніше, - про велике значення моральних чинників, як психологічної бази для вірного і глибокого опанування нацією ідеї оборони свого краю".

Процес формування національної свідомості як основи військово-патріотичного виховання воїнів Галицької армії опирався на підвалини здобутків, закладених у процесі національного відродження на зламі XIX-ХХ ст., коли Галичина стала центром українського політичного життя, "українським П'ємонтом". Цьому насамперед сприяло її перебування в складі конституційної держави-монархії - Австро-Угорщини, у якій певною мірою були забезпечені особисті й політичні свободи українців, зокрема право творити політичні інституції, культурно-освітні осередки, мати представництво у віденському парламенті й галицькому сеймі. У той час коли в підросійській Україні політичні партії були в опалі влади, у Галичині діяли масові українські партії: Радикальна, Національно-демократична, Соціал-демократична, розгалужена мережа національних культурно-освітніх і кооперативних товариств, видавництв.

Потужним чинником виховання патріотичних почуттів була греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. На початку ХХ ст. лише мережа "Просвіти" в Галичині складала 77 філій, 2944 сільські читальні, 2364 бібліотеки, що охоплювали близько 200 тис. читачів [55, с. 54]. Величезний поступ зроблено також в галузі народної освіти. Напередодні світової війни в Галичині діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій та 3 тис. народних шкіл.

Із розвитком національної свідомості й активізацією громадсько-політичного руху поширювалася ідеологія самостійності та соборності української держави, до якої закликали великі національні пророки Тарас Шевченко та Іван Франко. Особливо швидко і глибоко нею пройнялися молодіжні об'єднання: гімназійні таємні драгоманівські гуртки, студентська організація "Молода Україна", масові товариства "Сокіл", "Січ" та інші. Під впливом національно-державницьких традицій українського народу, під гаслом подальшої боротьби за визволення України у Львові в 1900 р. засновано "Молоду Україну".

У цій організації ідейно гартувалися національні кадри визвольних змагань, активно діяли майбутні вихователі стрілецтва й командири Легіону Українських Січових Стрільців та Галицької армії: М.Галущинський, С.Горук, В.Старосольський, Т.Мелень, А.Крушельницький, Л.Цегельський. Масовий суспільний рух охопив тисячі молодих галичан і буковинців, покликавши їх до політичної праці.

Піднесенню національної свідомості галицької молоді спричинила широкомасштабна парамілітарна діяльність густої мережі сокільсько-січових осередків. Українське товариство протипожежної охорони і плекання руханки "Сокіл" зародилося 1894 р. з ініціативи великого патріота, львівського інженера-підприємця В.Нагірного. Найкраща доба цього товариства наступила з приходом професора Івана Боберського, талановитого організатора, теоретика й ідеолога, багатолітнього керівника українського сокільського руху.

До організаційної та виховної праці в товаристві І.Боберський залучив обдарованих фахівців і відданих справі людей: С.Гайдучка, І.Сохацького, І.Криницького, синів Каменяра Петра і Тараса Франків. На початку 1914 р. завдяки їхній наполегливій праці 974 сокільські філії об'єднали близько 70 тис. юнаків і дівчат. Поряд із фаховим і фізичним вишколом члени сокільських осередків проходили школу ідейного виховання, підготовки до збройної боротьби за національне визволення. Адже ідеологічними засадами українського сокільства були відомі настанови Михайла Грушевського, який у статті "Сучасне сокільство і науки нашої минувшини" зазначав: "Завдання організацій сокільських - прислужити великому ділу будови нової України - без панування і поневолення, України свобідної від неволі політичної, суспільної і духовної".

Серед знаменитих десяти заповідей українських соколів були: виховувати свідомих і карних, здорових тілом і душею молодих українців, які дбають про народ, люблять Україну й спричиняться їй ділом. Слід відзначити, що сокільські філії, усвідомлюючи, що без високої культури і ґрунтовної освіти не може бути свідомого борця за волю України, вели широку культурно-просвітницьку діяльність. У сокільському товаристві були підготовлені десятки тисяч вояків Галицької армії.

На зламі століть (у травні 1900 р.) снятинський адвокат Кирило Трильовський, один із провідних діячів радикальної партії, заснував товариство "Січ", відродивши тим самим у Галичині традиції Запорозької Січі з її ідеалами боротьби за національне визволення. 1913 р. у Львові на його базі створено власне військове товариство "Січові Стрільці" - зародок українського війська. Відтак січовий рух охопив широкі верстви українського населення Галичини і Буковини.

У ньому були відроджені козацький демократичний дух, старшинські ступені, відзнаки, символіка. Напередодні війни в його 813 осередках проходили військовий вишкіл близько 80 тис. юнаків і дівчат. "Січ" мала чітку структуру, яку складали: Крайова Січова Рада, повітові, кошові підрозділи; у товаристві впроваджено присягу, прапори, регулярні січові свята, на які запрошувалися І.Франко, В.Стефаник, М.Коцюбинський, відомі громадсько-політичні діячі краю. М.Коцюбинський, побувавши в 1911 р. на січовому святі в Коломиї, захоплено писав дружині: "Це щось таке гарне і величне, що трудно описати. Це ціле військо, кілька тисяч і Трильовський за генерала".

Найбільшим січовим святом-оглядом став ювілейний Шевченківський здвиг у Львові 28 червня 1914 р., проведений січовиками спільно з товариством "Сокіл". У ньому взяло участь більше двох тисяч січовиків, деякі підрозділи були озброєні й демонстрували військові вправи. "Виступають Січовики, Січовички, Соколи й Соколиці, - описував дефіляду на вулицях Львова один з учасників свята М.Угрин-Безгрішний. - Одушевлення велике ... З появою озброєних Українських Січових Стрільців на здвизі був замітний неописаний ентузіазм, великий запал, сльози радості в очах видців, невмовкаючи оплески…

Кожний зрозумів, що осе постає нова доба в історії всієї України. Від 1775 року осе вперше український народ готується до рішального бою за волю і долю України із зброєю в руках". З лав січовиків вийшли командири Легіону УСС, Галицької армії: Д.Вітовський, С.Горук, Р.Дашкевич, Г.Коссак, О.Букшований, П.Франко, О.Микитка, М.Тарнавський. Легіон УСС, а згодом бригада УСС Галицької армії укомплектовувалися здебільшого вихованцями товариств "Січ" - "Січові Стрільці", які ідейно, морально і фізично готували завзятих борців за українську державність.

У період бурхливого національного пориву, парламентсько-сеймових дискусій щодо відкриття українського університету у Львові зародилося парамілітарне патріотичне товариство шкільної молоді – “Пласт”. Його ідеологічне кредо висловив наддніпряниць Д.Донцов, наголосивши нагальність виховання національної свідомості і військового вишколу гімназистів. “Пласт” заснував і опрацював його ідеологічні та організаційні засади 1911 р. львівський педагог О.Тисовський. Становленню організаціїї активно сприяли студенти І.Чмола, П.Франко, Р.Сушко, В.Кучабський, О.Степанівна та ін. Як згадувала Олена Степанівна, "ця організація вела більше військову, як пластову роботу".

Варто особливо відзначити роль П.Франка, який написав і видав посібник "Пластові ігри і забави", опрацьовував форми і методи вишкільної та виховної роботи. "Пластова дисципліна, - писав він - відрізняється зовсім від часто тупої, бездушної дисципліни, пластун підпорядковується, бо знає, що це потрібно для держави, що дисципліна конче потрібна, бо без внутрішньої дисципліни ще ніякий народ не збудував держави. “Пласт” - це один із засобів виховання молоді, що долає нездарність, розвиває фізичні і духовні здібності, виробляє характер, вчить бути громадянином".

З 1913 р. під впливом І.Чмоли та Р.Дашкевича, пізніше відомих воєначальників в діяльності “Пласту” остаточно перемогла лінія на пріоритетний військовий вишкіл, що виявилося надзвичайно актуальним. За підрахунками історика Б.Трофим'яка, в лавах Українських Січових Стрільців 1914-1917 рр. перебуло понад 1500 пластунів, 748 з них загинули в боях, понад 500 потерпіли від ран та в полоні. При сформуванні Легіону УСС у серпні 1914 р. вихованцями Пласту стали 480 стрільців і 39 старшин. Серед них уславлені пізніше військовики І.Чмола, Б.Гнатевич, П.Франко, Р.Сушко, О.Степанівна, М.Мінчак, С.Галечко. Уже в перших боях на російському фронті в Карпатах Легіон УСС, укомплектований майже на 70% пластунами, виявив високу боєздатність. Як згадував колишній пластун, старшина УГА Лев Шанковський, в роки українсько-польської війни при Стрийській Окружній військовій команді Галицької армії діяв загін пластунів віком 16-18 років, який виконував ряд бойових завдань. Зауважимо, що пластунами були також провідник ОУН Степан Бандера і командувач УПА генерал Роман Шухевич.

Отже, великою історичною заслугою січового, сокільського і пластового рухів, їх творців і провідників було насамперед формування національної свідомості і загалом державницької орієнтації серед широкого загалу українства. Водночас військовий вишкіл у парамілітарних організаціях став підготовкою до визвольних змагань 1914-1923 рр., які хоча і закінчилися поразкою, але заявили всьому світові про бажання українців жити у власній незалежній соборній державі.

Основою військово-патріотичного виховання січового стрілецтва було формування національної свідомості та державницько-соборницької ідеології як найвищих духовних та морально-етичних цінностей українського воїна. Воно опиралося на здобутки національного відродження у Галичині на політичних, економічних, культурно-просвітніх інституцій та масових молодіжних парамілітарних сокільських, січових і пластових організацій, де ідейно, морально і фізично гартувалися майбутні захисники УНР-ЗУНР. Там почали закладатися морально-бойові риси стрільців і старшин Галицької армії: непохитна відданість національній ідеї, революційний оптимізм, товариська солідарність, сміливий молодечий запал, дух самопожертви у боротьбі за незалежну соборну Україну. Піднесення національної свідомості особового складу було постійним і провідним завданням командного складу, виховних, культурно-освітних структур, армійського духовенства.

У Легіоні УСС була створена і випробувана на фронтах світової війни гармонійна система виховання стрільців і старшин, закладені основи структур для ідеологічної й культурно-освітньої роботи, напрацьовані форми і методи їх діяльності. Тож стрілецька ідеологія боротьби за незалежну соборну Україну при опорі на власні сили стала визначальною національною ідеєю у Галицькій армії. А січове стрілецтво стало ядром і фактичною гвардією Галицької армії протягом усього періоду визвольних змагань проти польського, румунського і російського поневолення. Із його середовища вийшла більшість командирів та організаторів Галицької армії і Окремого корпусу Стрільців Наддніпрянської армії.

Розвиваючи кращі традиції української періодики фронтових видань Легіону УСС, армійська преса активно включилася у вишкільно-виховний процес. Усвідомлюючи важливу роль друкованого слова і загалом рідної мови, вище військове керівництво ЗУНР постійно піклувалося армійськими редакціями, укомплектувало пресові органи кращими фахівцями, створювало сприятливі умови для друку і поширення видань. Воно широко використовувало армійські часописи не тільки для спілкування з стрілецькими масами, зміцнення військової дисципліни, а й мобілізації їх на захист УНР-ЗУНР. Варто зауважити, що завдяки цьому армійські газети відзначалися ідеологічною спрямованістю, якістю публікацій, що потужно впливали на морально-бойовий гарт вояків.

Досвід УГА перейняла у 1940-1950-і роки Українська Повстанська Армія, що мала власну пресу і вміло використовувала її для військово-патріотичного виховання бійців і командирів. Усвідомлюючи важливу виховну роль армійської преси і використовуючи досвід попередніх військових формацій, у Збройних Силах України їй приділяється належна увага з боку командування і виховних структур. Власні органи преси мають усі з'єднання і об'єднання — від дивізії й вище. Виділимо серед них печатний орган Міністерства Оборони України "Народну Армію" і газету Західного оперативного командування "Армія України", МВС газету “Іменем закону”, журнал “Міліція України” та інших підрозділів силових структур.

У період визвольних змагань 1918-1920 рр. у Галицькій армії напрацьовано великий досвід військово-патріотичного виховання, багатий арсенал його форм і методів, які заслуговують не лише історичних досліджень, але й глибокого вивчення, аналізу і використання в умовах становлення нинішніх Збройних Сил України та інших силових структур України.

Ефективності військово-патріотичного виховання в УГА сприяло національно-державницьке підґрунтя: нація вважалася найвищою цінністю держави, тому національно-державницькі орієнтири були на першому місці у виховному процесі. Ця ідеологія тісно поєднала у роки воєнних випробувань українське суспільство, незалежно від різних політичних, світоглядних, релігійних та інших ознак.

Слід особливо відзначити, що виховний процес охоплював усіх громадян різних національностей ЗУНР. Це приносило часом разючі результати. У складі Галицької армії захищали незалежність УНР-ЗУНР, крім українців, росіяни, євреї, чехи, угорці, австрійці, німці, естонці і навіть поляки. Для них Україна стала, бодай на деякий час, Батьківщиною, за яку вони проливали кров і нерідко гинули в боях (полковники Є.Мишківський, Д.Кануков, Б.Губер, А.Шаманек, генерал Г.Ціріц та інші).

Список літератури

1. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1913-1923: у 2-х томах. - Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1998. - Т. 1. - 523 с.; Т. 2. - 503 с.

2. Винниченко В. Відродження нації. (Історія української революції [марець 1917 - грудень 1919 р]). - Ч. 2-3. - Київ; Відень, 1920. (Київ: Видавництво політичної літератури, 1990). - 330. 542 с.

3. Волинець С. Стрілецький театр // Український голос. - 1964. - 11 січ.

4. Гордієнко В. Українська Галицька Армія. - Львів: Меморіал, 1991. - 112 с.

5. Гунчак Тарас. Україна: перша половина ХХ століття. - Київ: Либідь, 1993. - 288 с.

6. Енциклопедія українознавства. Т. 4. - Львів: Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, 1994.

10.10.2010