Єгор Стадний про незацікавленість ректорів у демократизації устрою вищих навчальних закладів

Чому ректори підтримують закон від депутатів-регіоналів

Одна з читачів сайту osvita.ua після минулої публікації на тему національних ВНЗ, написала, вдало підсумувавши: "А я всё задавалась вопросом, что кроме красивого названия "национальный" мы с того имеем? Оказывается, ничего".

Однак це лише півправди, бо, окрім вже описаних раніше моментів, стабільним «дивідендом» від статусу національного користуються ректори. У першу чергу це стосується тривалості строку, на який обираються ректори національних ВНЗ і який становить 7 років, що на 2 роки більше ніж для посади ректора звичайного вишу ІІІ, IV рівнів акредитації. На перший погляд не така вже й велика різниця, однак варто пам’ятати про те, що чинне законодавство жодним чином не обмежує кількість каденцій ректора, що робить цю різницю у 2 роки дуже суттєвою.

Тож не дивно, що Спілка ректорів ВНЗ України ратує за те, аби саме законопроект про вищу освіту від депутатів-регіоналів Калетніка, Ківалова, Сороки був прийнятий у першому читанні. Порівнюючи повноваження ректорів в усіх трьох законопроектах, експерти Центру дослідження суспільства дійшли висновку, що згаданий проект пропонує найменше "небезпечних" змін для ректорів і більше того, розширює їх повноваження та фактично унеможливлює висловлення недовіри ректору колективом університету:

"ЗП ККС (Калетніка, Ківалова, Сороки), на відміну від ЗП групи на чолі з М. Згуровським, не закріплює чітких термінів у процесі обрання керівника ВНЗ, що дозволяє МОНМС затягувати виборчий процес. Окрім цього, законопроект ККС залишає звільнення керівника з посади саме колективом університету практично неможливим, вимагаючи більшу, ніж в інших проектах, кількість потрібних голосів. Також ЗП ККС не передбачає ініціювання процесу звільнення ректора наглядовою радою ВНЗ, що передбачено в проекті групи.

Законопроекти опозиції та групи дозволяють одній особі перебувати на посаді керівника ВНЗ лише два терміни, натомість ЗП ККС не обмежує кількість каденцій загалом, а лише забороняє перебувати на посаді понад два терміни поспіль. На відміну від Законопроектів ККС та групи, ЗП опозиції передбачає значно спрощений процес обрання та звільнення керівника ВНЗ, без участі у ньому МОНМС - його обирають збори наукових та науково-педагогічних працівників за участі представників студсамоврядування. Подають кандидатури підрозділи ВНЗ. Звільнити керівника може конференція трудового колективу. Якщо у ЗП ККС та ЗП групи керівник звітує перед конференцією трудового колективу та власником (тобто МОНМС) або уповноваженим власником органом, то у ЗП опозиції керівник звітує перед Вченою та наглядовою радами".

Норма законопроекту депутатів-регіоналів так і напрошується на порівняння із Росією та її рокіровками Путіна з Мєдвєдєвим. Я не дарма вживаю таких не зовсім коректних порівнянь, адже довговічність правління українських ректорів підтверджує статистика. Україна має просто-таки довгожителів ректорського правління, що перебувають на посаді понад 30 років. 17% ректорів національних ВНЗ за плечима мають три і більше каденцій, загалом же понад дві каденції мають 42 із 117 ректорів.

Якщо ж глянути на тих, хто зараз на посаді лише перший термін, то вони лише підтверджують загальну тенденцію багаторічного перебування на посаді, адже переважна більшість з них прийшла на зміну саме таких довгожителям. Наприклад, попередник нинішнього ректора КНУ ім. Шевченка перебував на своїй посаді 23 роки, в Університеті Пулюя, що в Тернополі попередник був ректором 22 роки, у Київському університету будівництва і архітектури – 28 років, у Харківській академії міського господарства - 35 років і цей список можна продовжувати. Навряд чи з такою спадщиною нові ректори не будуть намагатись, хоча б не поступатись своїм попередникам. Зрештою навіть слово спадщина в українській ситуації можна вживати без докорів сумління, позаяк в цій державі були і випадки, коли ректорська посада національного ВНЗ переходила від батька до сина.

Хочу наголосити, що зараз я не аналізую, що є гіршим, а що є кращим. Сама по собі ця статистика не може нам показати, чи є поганим те, що людина керує університетом три десятиліття, адже для цього потрібно проаналізувати цілу низку аспектів.

Тут мені радше йдеться про те, аби продемонструвати одну з причин, можливо навіть найбільш поверхневу, чому ректори не підтримують пропозицій демократизації внутрішнього устрою ВНЗ, що більшою та меншою мірою несуть в собі законопроект про вищу освіту від опозиції та законопроект від групи на чолі із М. Згуровським відповідно. До речі, останній сам, перебуваючи на посаді вже 21 рік та виступаючи за демократичні зміни, є радше винятком, що не заперечує загальну тенденцію. Ректорський корпус у своїй переважній більшості не сповідує принципів ротації кадрів, в основі яких лежить по-перше, постійне підживлення організму університету за рахунок міцних зв’язків відповідальності керівництва університету перед своєю громадою, а по-друге, протидія утворенню певних неофіційних та напівофіційних зв’язків, яким зараз і надають перевагу ректори у вирішенні різноманітних питань з життя свого вишу.

Звісно ж це лише одна з багатьох причин, серед яких досить широкий спектр від централізованості самої системи вищої освіти до, наприклад, партійної приналежності ректорів. Однак сподіваюсь, що наочні цифри розбудять необхідну дискусію.

P.S. До речі, якщо подивитись на те, як ректори змінюють партійні прапори, стає зрозумілим, що це неабияк допомагає їм продовжити своє перебування на посаді. І це питання досить дражливе, адже складається дивна ситуація, за якою освіта згідно Закону перебуває поза політикою, однак чомусь відсутні норми, які забороняли б саме керівникам ВНЗ входити до складу будь-яких партій.

Єгор Стадний, для Освіта.ua