Провідна ідея твору: «Встане правда! встане воля!» – безсмертя національного духу поневолених народів.
Тематична спрямованість сатирично-ліричної поеми «Кавказ»: викриття загарбницької політики та деспотизму російського царату, уславлення нескорених горців, утвердження непереможного духу поневолених народів, розвінчання лицемірства церкви та духовенства, осуд панської моралі і кріпосництва, заклик до боротьби проти душителів свободи.
Композиція твору не має сюжету, відсутні й дійові особи. Поема складається з циклу пристрасних монологів ліричного героя – автора твору, звернених до:
- мужніх кавказьких горян, які чинять опір імперським загарбникам;
- кріпосників – деспотів простого люду;
- Бога;
- народних верств, які потерпають від можновладців;
- до близького друга – Якова де Бальмена, який загинув на війні Росії з горцями.
Дуже стислий переказ
Искреннему моему Якову де Бальмену
Кто дастъ главҍ моҍй воду,
И очесҍмъ моимъ источникъ слҍзъ,
И плачуся и день и нощь о побиҍнныхъ...
Иеремии. Глава 9, стих 1.
Початок поеми дуже символічний. На тлі лиховісної пейзажної замальовки кавказьких гір:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
згадується навічно прикутий до скелі Прометей, якого
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
За давньогрецькою міфологією боги покарали титана за те, що він викрав з Олімпу вогонь і віддав його людям. Орел, образ якого в поемі асоціюється з двоголовим орлом самодержавства, завдає титану невимовних мук, але серце Прометея безсмертне, воно
знову оживає
І сміється знову.
З серцем Прометея ототожнюється незламний дух і душа нескорених горців, проти яких тодішній царський уряд Росії розв'язав кровопролитну війну. А якщо розглядати символіку ширше – душа всіх поневолених народів. Звідси постає твердження поета:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля…
А неситий (так поет називає царя Миколу I)
Не скує душі живої
І слова живого.
Ліричний герой поеми звертається до Бога й дорікає йому за те, що у світі, який він створив, панує зло та несправедливість. Поет гнівно говорить:
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
І водночас вірує, що божа правда прокинеться й восторжествує:
Встане правда! встане воля!
Загарбницька війна Росії на Кавказі призводить до жахливих наслідків. З великою гіркотою поет констатує, що
… Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
Сліз удовиних, дівочих, сліз матерів та батьків за загиблими стільки, що
Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить.
Крові ж пролито «не ріки», а «огненне море!». У цих злодіяннях поет звинувачує царат та його високі військові чини – вони гонять солдат на війну, як псарі мисливських собак на полювання. Нищівний сарказм звучить в словах, адресованих самодержцю та його приспішникам:
Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
А от мужніх горян поет з повагою називає «великими лицарями» і, звертаючись до них, закликає:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Російські можновладці та духовенство виправдовують війну на Кавказі благими намірами – ніби то вони несуть «темним» горянам світло християнського віровчення, цінності цивілізації та просвіти. Поет кидає виклик цій брехливій ідеології. Коментуючи похваляння колонізаторів:
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
він з гіркою іронією показує справжню сутність обіцяного вчення та благоденства:
як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
Та й чи можна назвати благоденствієм суспільне життя кріпосницької Росії, в якій люблять
… на братові
Шкуру, а не душу!
а державні закони за підтримкою духовенства дозволяють продавати або програвати в карти
Людей... не негрів... а таких,
Таки хрещених... но простих.
Поет у відчаї запитує у Христа:
За кого ж Ти розіп’явся,
Христе, Сине Божий?..
Невже і за тих, хто «перед образом Твоїм» б'є
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,..
а потім приносять в дар церкві награбоване?
Цими словами поет викриває роль російської православної церкви у кривавій війні на Кавказі. А потім остаточно зриває облудну маску з ненажерливих колонізаторів, які за «сині гори» волелюбних горців обіцяють їх «навчити»
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести
Кнути узлуваті…
Завершується поема зворушливими прощальними словами, зверненими до Якова де Бальмена, якого «загнали» на війну з кавказькими горцями, і де йому
Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
Отже, в загибелі свого щирого друга поет звинувачує не волелюбних горців, а самодержавство.
1845
Короткий довідник до твору
- Яків де Бальмен – російський військовий графського роду, художник-аматор, літератор, дружив з Т.Шевченком, зробив низку ілюстрацій до його рукописних творів. В 1845 р. загинув у сутичці з горцями на Кавказі. Образ Якова де Бальмена є своєрідним композиційним обрамленням поеми – з'являється у посвяті й заключній частині твору – зверненні-епітафії ліричного героя до свого друга.
- Епіграфом служить цитата з книги старозавітного пророка Ієремія. В темні дні, що передували загибелі Іудеї, у пророка не вистачає сліз, щоб оплакати тяжку долю народу Іудейського царства. І цей плач був співзвучний думкам, почуттям та поглядам поета на те, що відбувалося в часи Російського царизму в Україні і на Кавказі.
Рядки з поеми, що стали афоризмами:
- «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля».
- «Встане правда! встане воля!»
- «Борітеся – поборете!»
- «Кати знущаються над нами,
а правда наша п’яна спить!» - «Якби ви з нами подружились –
багато б дечому навчились». - «Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!» - «Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава». - «… Довелось запить
З московської чаші московську отруту».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
