Провідна ідея твору: «Встане правда! встане воля!» – безсмертя національного духу поневолених народів.
Тематична спрямованість: викриття загарбницької політики та деспотизму російського царату, уславлення нескорених горців, утвердження непереможного духу поневолених народів, розвінчання лицемірства церкви та духовенства, осуд панської моралі і кріпосництва, заклик до боротьби проти душителів свободи.
Композиція твору не має сюжету, відсутні й дійові особи. Поема складається з циклу пристрасних монологів ліричного героя – автора твору, звернених до:
- мужніх кавказьких горян, які чинять опір імперським загарбникам;
- панів-кріпосників – деспотів простого люду;
- Бога;
- народних верств, які потерпають від можновладців;
- до близького друга – Якова де Бальмена, який загинув на війні Росії з горцями.
Стислий переказ
(Розподіл на частини умовний)
Искреннему моему Якову де Бальмену
Кто дастъ главҍ моҍй воду,
И очесҍмъ моимъ источникъ слҍзъ,
И плачуся и день и нощь о побиҍнныхъ...
Иеремии. Глава 9, стих 1.
Вступ
Поема починається з лиховісної пейзажної замальовки:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
І згадки про Прометея, якого
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Такий початок поеми дуже символічний. За давньогрецьким міфом Прометей викрав у богів Олімпу вогонь і віддав його людям. За цей вчинок був жорстоко покараний – його навічно прикували до скелі в Кавказьких горах. Щодня прилітав орел і викльовував у титана печінку, але на ранок вона знову відтворювалася. Образ Прометея у всесвітній літературі символізує самопожертву, мужність, справедливість та безсмертя. У творі «Кавказ» поет говорить, що орел, образ якого асоціюється з двоголовим орлом самодержавства, викльовує у титана не печінку, а серце. Це свідома заміна, бо з безсмертним серцем Прометея ототожнюється незламний дух, душа нескорених горців, проти яких тодішній царський уряд Росії розв'язав кровопролитну війну. А якщо розглядати символіку поеми ширше – душа всіх поневолених народів. Звідси постає твердження поета:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля…
А неситий (так поет називає царя Миколу I)
Не скує душі живої
І слова живого.
Звернення до Бога
Ліричний герой поеми дорікає Богу за те, що у світі, який він створив, панує зло та несправедливість:
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
Запитує:
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити!
І, водночас, вірує в те, що божа правда прокинеться й восторжествує:
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
Наслідки загарбницької війни Росії на Кавказі
Загарбницька війна Росії на Кавказі призводить до жахливих наслідків. З великою гіркотою поет констатує:
… Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки – море розлилось,
Огненне море!
У цих злодіяннях поет звинувачує царат та його високі військові чини, що гонять на війну солдат, як псарі мисливських собак на полювання. Нищівним сарказмом проникнуті слова на їхню адресу:
Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
А от мужніх горян поет з повагою називає «великими лицарями» і, звертаючись до них, закликає:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Викриття облудності царської колоніальної політики
Російські можновладці та духовенство виправдовували війну на Кавказі благими намірами – бажанням принести «темним» горянам світло християнського віровчення, цінності цивілізації та просвіти. Поет кидає виклик цій брехливій ідеології. Він з гіркою іронією або вдаючись до гротеску, коментує всі похваляння колонізаторів, показуючи справжню сутність обіцяного благоденства.
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!..
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай,
І просто в Рай,..
Та й чи можна назвати благоденствієм суспільне життя кріпосницької Росії, у якій державні закони за підтримкою церковників дозволяють продавати або програвати в карти
Людей... не негрів... а таких,
Таки хрещених... но простих.
Обурення та гнів поета досягають апогею:
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Поет у відчаї запитує в Христа:
За кого ж Ти розіп’явся,
Христе, Сине Божий?..
Невже і за тих, хто «перед образом Твоїм» б'є
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,..
а потім приносять в дар церкві награбоване?
Цими словами поет викриває роль російської православної церкви у кривавій війні на Кавказі. А потім остаточно зриває облудну маску з «благ» та «просвіти» ненажерливих колонізаторів, коментуючи їхні чергові обіцянки горцям.
Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести
Кнути узловаті –
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії... бо вже взяли
І поле і море…
Звернення до друга – Якова де Бальмена
Завершується поема скорботною епітафією – зворушливими прощальними словами: «О друже мій добрий! друже незабутий!», зверненими до Якова де Бальмена. Його «загнали» на війну з кавказькими горцями, де
Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
Отже, в передчасній смерті свого щирого друга поет звинувачує не волелюбних горців, а самодержавство.
1845
Короткий довідник до твору
- Яків де Бальмен – російський військовий графського роду, художник-аматор, літератор, дружив з Т. Шевченком, зробив низку ілюстрацій до його рукописних творів. У 1845 р. загинув у сутичці з горцями на Кавказі. Образ Якова де Бальмена є своєрідним композиційним обрамленням поеми – з'являється у посвяті й заключній частині твору – зверненні-епітафії ліричного героя до свого друга.
- Епіграфом служить цитата з книги старозавітного пророка Ієремія. В темні дні, що передували загибелі Іудеї, у пророка не вистачає сліз, щоб оплакати тяжку долю народу Іудейського царства. І цей плач був співзвучний думкам, почуттям та поглядам поета на те, що відбувалося в часи Російського царизму в Україні і на Кавказі.
Рядки з поеми, що стали афоризмами:
- «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля».
- «Встане правда! встане воля!»
- «Борітеся – поборете!»
- «Кати знущаються над нами,
а правда наша п’яна спить!» - «Якби ви з нами подружились –
багато б дечому навчились». - «Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!» - «Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава». - «… Довелось запить
З московської чаші московську отруту».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
