Ідея твору: засудження аморальності, розбещеності, підступності та жорстокості панів – москалів-спокусників, протест проти пересудів недобрих людей, існуючого соціального ладу.
Тема – народне життя: трагічна доля жінки-покритки та дітей-безбатченків в умовах тогочасного суспільства.
Головні персонажі:
- Катерина – сільська дівчина (має «чорні брови», «карі оченята» та «біле личко») яка довірливо й щиро полюбила москаля й стала покриткою.
- Мати та батько Катерини.
- Москаль Іван – офіцер, який занапастив Катерину.
- Івась – син Катерини та Івана (має «панське личко, чорні брови…»).
Епізодичні персонажі:
- чумаки;
- москалі;
- карбівничий (лісник);
- старий кобзар.
Поетичні та символічні образи:
- Образ автора-оповідача, який в своїх ліричних відступах засуджує жорстокість людей й висловлює своє співчуття знедоленим й обманутим дівчатам та дітям-безбатченкам.
- Шлях (наскрізний образ в поемі) – символ вибору, безповоротної дороги життя, часто трагічної.
- Доля Катерини – доля занапащеної України.
- Вишневий садочок – символ України.
- Тополя – символ самотності, беззахисності жінки.
- Завірюха – символ жорстокості, зла.
Стислий переказ
Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года
І
Поема починається словами перестороги автора-оповідача:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить, жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине...
Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля (офіцера царської армії), «як знало серденько», зустрічалася з ним у вишневому садочку.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Катерина, засліплена любов'ю, на це не зважала. Аж ось москалі покинули село, вирушили в похід, Дівчина переживає розлуку з коханим Іваном. Щирі почуття, довіра до коханого дають їй силу сподіватись на щастя з любим й терпіти образи від людей.
За милого, як співати,
Любо й потужити.
Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцяв вернутися.
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять говорять
Дівчина тяжко переживає розлуку, ховаючись від осуду людей, лише вночі виходить по воду до криниці, а через півроку народжує сина. Односельці вже неприховано насміхаються з покритки, глузують над батьками Катерини. Нікому захистити обмануту молоду матір та її дитину, «бо вернулись москалики іншими шляхами».
II
За столом сидять зажурені батьки Катерини. Мати гірко докоряє дочці:
Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Тужить мати, бо любить свою єдину дитину, але не може піти проти народних звичаїв та моралі.
Іди ж, шукай
У Москві свекрухи.
Не слухала моїх речей,
То її послухай…
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?..
Ледве-ледве
Поблагословила:
"Бог з тобою!" – та, як мертва,
На діл повалилась...
Катерина просить зажуреного батька простити її, але той спромігся лише на такі слова:
Нехай тебе бог прощає
Та добрії люде;
Молись богу та йди собі –
Мені легше буде.
Катерина бере на згадку з-під вишні грудку рідної землі та йде з малим Івасем з дому.
В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати...
III
Катерина в «латаній свитині» з немовлям на руках йде шляхом на Московщину, розпитує дорогу до неї . «Було й таке, що під тином з сином ночувала...».Коли зустріла чумаків, соромливо попросила у них милостиню. Та не для себе, для сина, щоб купити йому медяника. Настала зима, а Катерина все ще в дорозі. Одного разу зустріла москалів, почала розпитувати про свого Івана, але вони тільки сміються-глузують:
Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!
Попід лісом Катря побачила хатинку лісника, попросилася на нічліг, її прийняли.
IV
Свище завірюха. Лісник вийшов оглядати свою дільницю, а коли повернувся, сказав, що дорогою йдуть москалі. Катерина почула, і, як навіжена, боса, невдягнена побігла з хати до них. У старшому офіцері впізнала коханого Івана, кинулася до нього, а той робить вигляд, що не впізнає свою Катрусю, сердито каже:
Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!
Вона благає Івана не цуратися її, готова стати його наймичкою, згодна навіть на те, щоб він «з іншою кохався», тільки б він не кидав сина. Побігла в хату за Івасем, винесла несповиту дитину – аж Івана нема, заховався, втік.
«Сина, сина
Батько одцурався!»
Підла зрада Івана, який колись присягався їй у коханні та вірності, затьмарила розум Катерини. Вона дитину
на шлях положила. –
«Оставайся шукать батька,
А я вже шукала».
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче бідне... А москалям
Байдуже; минули.
Безумна Катерина вкоротила собі життя, втопилась в ополонці, а хлопчика забрали лісничі, почувши дитячий плач.
V
До Києва йде сліпий кобзар, якого веде маленький хлопчик-поводир. Вони зупиняються на перепочинок.
Хто йде, їде – не минає:
Хто бублик, хто гроші;
Хто старому, а дівчата
Шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві –
І босе, і голе.
«Дала, – кажуть, – бровенята,
Та не дала долі!»
Їхала тим шляхом карета, а в ній пан зі своєю сім’єю. Пані приглянувся гарний на обличчя хлопчик, покликала Івася й дала йому грошик.
А пан глянув... одвернувся…
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята…
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Карета рушила, а жебраки помолилися й собі пішли далі.
1838
Жуковський Василь Андрійович – відомий російський поет, брав безпосередню участь у викупі Тараса Шевченка з кріпацтва.
Цитати з твору:
- «Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями»
- «Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє)»
- «Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!»
- «Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?»
- «Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати».
- «А без долі біле личко –
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі».
- «Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того в'яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить...»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
