«Енеїда» Іван Котляревський (скорочено) 

Читати онлайн скорочено поему Івана Котляревського «Енеїда»

«Енеїда» Іван Котляревський (скорочено) 

Частина перша

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав. 

Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насажавши повні,
І куди очі почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка, –
Енея не любила – страх;
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
К чортам і щоб і дух не пах. 

Еней був тяжко не по серцю
Юноні – все її гнівив;
Здававсь гірчійший їй від перцю,
Ні в чім Юнони не просив;
Но гірш за те їй не любився,
Що, бачиш, в Трої народився
І мамою Венеру звав (…)

Юнона звернулася до бога вітрів Еола й попросила здійняти на морі бурю, щоб троянці потопились. Але Енею допоміг бог моря Нептун, і страшний шторм стих.Троянці любили поїсти і випити, а після цього і поспати. За штормом спостерігала Венера і вирішила піти до Зевса на поклон із проханням захистити Енея. Зевс сказав, що її тривога марна, бо він давно вирішив його долю: він прибуде в Рим, збудує сильне царство «не малий буде він панок. На панщину весь світ погонить, Багацько хлопців там наплодить І всім їм буде ватажок».

Тим часом троянці, які пливли морем, пристали до берега біля міста Карфагена, де жила цариця Дідона. Вона влаштувала троянцям грандіозний бенкет з музикою. Дідона закохалася в Енея й робила все, щоб він забув про своє лихо. «Були троянці п'яні, ситі, Кругом обуті і обшиті, Хоть голі прибрели, як пень». Зевс послав до Енея бога торгівлі Меркурія, щоб той розлучив парубка з Дідоною. Еней підкорився волі Зевса. А цариця не змогла його забути й дуже страждала від кохання до нього. Одного разу вночі, коли місто спало, Дідона на своєму городі підпалила сухий очерет, розвела великий вогонь і сама себе спалила.

Частина друга

Еней, отримавши звістку про смерть Дідони, дуже тужив, однак потім мовив:

Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство
І щоб друга вдова найшлась.

Знову знялась на морі буря, й керманич Палінур сказав, що треба пристати до берега, щоб відремонтувати кораблі. Троянці побачили острів й пристали до його берега. Ацест – правитель цієї землі, що звалася Сицилією, радо прийняв троянців. День, коли Еней приїхав до Ацеста, був днем смерті Анхіза – його батька. Тож Еней справив по Анхізу, який "згорів" від горілки, поминки.

На другий день троянці знову пили, влаштовували ігрища та бійки. Поки народ гуляв, а боги дивились на це, Юнона пішла до Ірисі – посередниці між богами і людьми, й наказала їй спустится в Сицилію, перетворитися на місцеву жінку та підмовити інших жінок підпалити троянські кораблі, щоб досадити чоловікам-гультяям. Втрутились боги, напустили дощ, тому не всі кораблі згоріли. А Еней став думати, чи лишитися на Сицилії, чи пливти до Риму. Заснув і побачив у сні батька. Той сказав синові, що його послали боги: “Щоб ти нітрохи не журивсь, Пошлють тобі щасливу долю, Щоб учинив ти божу волю І швидше в Рим переселивсь”. А ще батько попросив сина прийти до нього в пекло, щоб обмізкувати з ним якусь справу. Прокинувшись, Еней велів троянцям збиратися в дорогу. А Нептун пообіцяв Венері, що Еней на морі буде в безпеці.

Частина третя

Подорож морем тривала. Вітри підганяли човни так, що гребці і весла поскладали, почали співати пісень "козацьких, гарних запорозьких": Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ...»… Аж ось стало видно Кумську землю (Південну Італію). Зійшли троянці на берег та швидко побраталися з місцевими жителями. Знову вечорниці пиятика, ігрища…

Лише Еней журиться, сняться йому батько та Плутон – бог підземного царства. От і пішов він шукати дорогу до пекла. Побачив у лісі хатку на курячій ніжці. Вийшла з неї пророчиця Сивилла – "бабище старая: Крива, горбатая, сухая Запліснявіла, вся в шрамах, Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса... ". Вона сказала, що давно чекає Енея і відведе його до пекла. Вирушили у путь. Дійшовши до якоїсь гори, знайшли в ній нору – вулицю у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд: чума, війна, холод, голод та інші мирськії лиха. В черзі стояли злі свекрухи, мачухи, неправедні судді й ісправники, волоцюги, п'яниці, розпутниці та інші злидні. Аж ось річка Стікс із переправою до пекла, та пес, що мав три голови. Сивилла кинула собаці хліб, і поки той його ловив – вони обоє й проскочили…

(…) Тепер Еней убрався в пекло,
Прийшов зовсім на инчий світ;
Там все поблідло і поблекло,
Нема ні місяця, ні звізд,
Там тілько тумани великі,
Там чутні жалобниї крики,
Там мука грішним не мала.
Еней з Сивиллою гляділи,
Якії муки тут терпіли,
Якая кара всім була. 

Смола там в пеклі клекотіла
І грілася все в казанах,
Живиця, сірка, нефть кипіла;
Палав огонь, великий страх!
В смолі сій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли.
Хто, як, за віщо заслужив.
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати.,
Яких було багацько див! 

Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав. 

Огненним пруттям оддирали
Кругом на спину і живіт,
Себе що сами убивали,
Яким остив наш білий світ.
Гарячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умирать.
Робили розниї їм муки,
Товкли у мужчирях їм руки,
Не важились щоб убивать. 

Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород;
Які ж ізроду не .женились,
Та по чужим куткам живились,
Такі повішані на крюк,
Зачеплені за теє тіло,
На світі що грішило сміло
І не боялося сих мук. 

Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякиї були цехмистри,
І ратмани, і бургомистри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі (…) 

Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах,
І тілько знай що їх хвалили,
Кипіли в нефті в казанах;
Що через їх синки в ледащо
Пустилися, пішли в нінащо,
А послі чубили батьків,
І всею силою бажали,
Батьки щоб швидче умирали,
Щоб їм принятись до замків (…) 

Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам,
І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Тут всякії були пронози,
Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинькарі.
І ті, що фиги-миги возять,
Що в боклагах гарячий носять,
Там всі пеклися крамарі (…) 

Гай! гай! та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш;
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки,
Їм зв’язані були і руки,
Мов у татар терпіли плін.
От так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться,
Який же втерпить його хрін! 

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.

(…)

А далі вперлися в будинки
Підземного сього царя,
Ні гич, ні гариля пилинки,
Було все чисто, як зоря;
Цвяховані були там стіни
І вікна всі з морської піни;
Шумиха, оливо, свинець,
Блищали міді там і криці,
Всі убрані були світлиці;
По правді, панський був дворець. 

Еней з ягою розглядали
Всі дива там, які були,
Роти свої пороззявляли
І очі на лоби п’яли;
Проміж собою все зглядались –
Всьому дивились, осміхались,
Еней то цмокав, то свистав.
От тут-то душі ликовали,
Що праведно в миру живали,
Еней і сих тут навіщав. 

Сиділи, руки поскладавши,
Для них все празники були;
Люльки курили, полягавши,
Або горілочку пили,
Не тютюнкову і не пінну,
Но третьопробну, перегінну,
Настояную на бодян;
Під челюстями запікану,
І з ганусом, і до калгану,
В ній був і перець, і шапран. 

І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики, стовпці,
Варенички пшеничні, білі,
Пухкі з кав’яром буханці;
Часник, рогіз, паслін, кислиці,
Козельці, терн, глід, полуниці,
Крутиї яйця з сирівцем;
І дуже вкусную яєшню,
Якусь німецьку, не тутешню,
А запивали все пивцем. 

Велике тут було роздолля
Тому, хто праведно живе,
Так, як велике безголов’я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому яку охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися,
Кричи, мовчи, співай, крутися;
Рубайсь – так і дадуть палаш. 

Ні чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий боже, щоб ні догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб’язно;
Тут всякий гласно женихався.
Ревнивих ябед не боявся,
Було вобще все за одно. 

Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно,
На великодних як святках;
Коли кому що захотілось,
То тут як з неба і вродилось,
От так-то добрі тут жили.
Еней, се зрівши, дивовався
І тут яги своєй спитався,
Які се праведні були? 

"Не думай, щоб були чиновні,
– Сивилла сей дала одвіт, –
Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт;
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В карамзинах або сап’янах;
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не рицарі, не розбишаки;
Не ті се, що кричать: "І паки",
Не ті, що в золотих шапках. 

Се бідні нищі навіжені
Що дурнями зчисляли їх
Старці хромі сліпорождені
З яких був людський глум і сміх
Се що з порожніми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах,
Се ті, що біг дасть получали,
Се ті, яких випроважали
В потилюцю і по плечах. 

Се вдови бідні, безпомощні,
Яким приюту не було;
Се діви чесні, непорочні
Яким спідниці не дуло;
Се що без родичів остались…
І сиротами називались,
А послі вбгались і в оклад;
Се що проценту не лупили,
Що людям помагать любили,
Хто чим багат, то тим і рад. 

Тут также старшина правдива,
Бувають всякії пани;
Но тілько трохи сього дива,
Не квапляться на се вони!
Бувають військові, значкові,
І сотники, і бунчукові,
Які правдиву жизнь вели;
Тут люде всякого завіту,
По білому єсть кілько світу,
Которі праведно жили". (…).

Еней запитує у Сівілли про батька, чому його ніде немає. Та відповіла, що Анхіз за велінням Венери "де схоче – буде там і жить". Коли ж батько знайшовся, то він привів Енея до ворожки й та сповістила його долю – рід Енея розплодиться, буде великим та завзятим; всім світом буде управляти. Попрощавшись з батьком, Еней разом з Сівілою повертається до троянців. 

Частина четверта

Троянці припливли до острова цариці Цирцеї, яка була "дуже злая до людей". Вона своїми чарами перетворювала їх на тварин. Побачивши біду неминучу, троянці проспівали молебень богу вітрів Еолу, і той відвернув човни від клятого острова.

А згодом вони припливли до латинської землі, якою правив цар Латин. Він був скупим, мав дружину Амату та дочку Лавинію. До дівчини залицялося багато женихів, бо вона була "дородна, росла і красива, Приступна, добра, не спесива, Гнучка, юрлива, молода". А найбільше Лавинії та Аматі подобався сусідній цар Турн. Він був: "Товстий, високий, кучерявий, Обточений, як огірок; І війська мав свого чимало, І грошиків таки бряжчало, Куди не кинь, був Турн царьок". Троянці почали знайомитися з латинцями, вивчати їхню мову, послали до Латина послів з дарами. Лавинії – килим-самольот, Аматі – скатертину-самобранку, чоботи-скороходи – Латину. Тому подарунки сподобались і він навіть вирішив зробити Енея своїм зятем.

Юнона не хотіла, щоб Еней жив мирно та спокійно. Змовившись з фурією Тезіфоною, вона вирішила знедолити троянців й перетворити весілля на похорон. "Сама троянців всіх поїм, Амату з Турном я з'єднаю, І сим Енея укараю, Латину ж в тім'я дур пушу; Побачать то боги і люди, Що з сватання добра не буде, Всіх, всіх в шматочки потрошу". Тезіфона напустила сон на Турна – йому приснилося, нібито Лавінія його зрадила. Турн розлютився, оголосив Латину війну, а Енею надіслав листа, викликаючи його на поєдинок "сам на сам". Підбурені Аматою та Турном латинці кричали на вулицях: "Війна! Війна! против троянців, Ми всіх Енеєвих поганців Поб'єм – іскореним їх род". Латин не хотів воювати, а Амата підбурювала жінок бунтувати, бажала розпочати війну, щоб "Енеєві дочки не дать". Енейове військо теж готувалось до війни. 

Частина п’ята

Еней приходить на берег річки Тібр, де його зморює сон. Йому сниться старий дід, який підказує, як перемогти Турна: "З аркадянами побратайся, Вони латинцям вороги. Троянців з ними як з'єднаєш, Тогді і Турна осідлаєш, Все військо виб'єш до ночі".

Еней поплив до аркадського царя Евандра. А Венера тим часом попросила коваля Вулкана зробити для Енея зброю. Евандр теж вважав латинян своїми ворогами, і разом з Енеєм посилає на війну свого сина Палланта. Звертаючись до воїнів, він каже: "А ви, аркадці,– ви не труси, Давайте всім і в ніс, і в уси, Паллант мій ваш єсть атаман. За його бийтесь, умирайте, Енеєвих врагів карайте, Еней мій сват – а ваш гетьман". Еней повертається з аркадським військом у свій табір, а вночі йому сниться матір, яка принесла ту зброю, що викував Вулкан. "До зброї що не доторкнеться, Все зараз лайнеться і гнеться, її і куля не бере".

Тут знову вмішалася Юнона і послала до Турна Ірисю, щоб та попередила його про Енеїв похід. Побачивши, що Турн, згорьований від любові до Лавінії, нічого не робить, лише горілку смокче, Ірися висміяла його. Турн зібрав "і кінних, і піших" і повів їх на кріпость троянців, але не зміг її взяти.Тоді він наказав спалити флот троянців. Дим піднявся догори і дійшов до богів. Зевс обернув кораблі троянців в сирен, рутульці злякалися і втекли. Вночі всі спочивали.

У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
Хоть молоді були, та гожі
І кріпкі, храбрі, як харциз.
В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая – бусурманська,
Та в службі вірні козаки.
Для бою їх спіткав прасунок.
Пішли к Енею на вербунок;
Були ж обидва земляки. 

"А що, як викравшись помалу,
Забратися в рутульський стан? –
Шептав Низ в ухо Евріалу. –
То каші наварили б там;
Тепер вони сплять з перепою,
Не дриґне ні один ногою,
Хоть всім їм горла переріж.
Я думаю туди пуститься,
Перед Енеєм заслужиться
І сотню посадить на ніж". 

"Як? сам? мене оставиш? –
Спитався Низа Евріал. –
Ні! перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний,
Мовляв (нехай покой му вічний);
Умри на полі як герой". 

"Пожди і пальцем в лоб торкнися, –
Товарищеві Низ сказав, –
Не все вперед – назад дивися
Ти з лицарства глузд потеряв.
У тебе мати єсть старая,
Без сил і в бідности слабая,
То і повинен жить для ней,
Одна оставшись без приюту,
Яку потерпить муку люту,
Таскавшись між чужих людей! 

От я, так чисто сиротина,
Росту, як при шляху горох;
Без нені, без отця дитина,
Еней – отець, а неня – бог.
Іду хоть за чужу отчизну,
Не жаль нікому, хоть ізслизну,
А пам’ять вічну заслужу.
Тебе ж до жизни рідна в’яже,
Уб’ють тебе, вона в гріб ляже;
Живи для неї, я прошу". 

"Розумно, Низ, ти розсуждаєш,
А о повинности мовчиш,
Которую сам добре знаєш,
Мені ж зовсім другу твердиш.
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать". 

"Іноси!" – Низ сказав, обнявшись
Со Евріалом-земляком,
І, за руки любенько взявшись,
До ратуші пішли тишком.
Іул сидів тут з старшиною,
Змовлялись, завтра як до бою
Достанеться їм приступать.
Як ось ввійшли два парубійки,
У брам змінившися од стійки,
І Низ громаді став казать: 

"Був на часах я з Евріалом,
Ми пильновали супостат,
Вони тепер всі сплять повалом,
Уже огні їх не горять.
Дорожку знаю я окромну,
В нічну добу, в годину сонну,
Прокрастись можна поуз стан
І донести пану Енею,
Як Турн злий з челяддю своєю
На нас налазить, мов шайтан. 

Коли зволяєтесь – веліте
Нам з Евріалом попитать,
Чкурнем і поки сонце зійде,
Енея мусим повидать".
"Яка ж одвага в смутне врем’я!
Так не пропало наше плем’я?" –
Троянці всі тут заревли;
Одважних стали обнімати,
Їм дяковать і ціловати,
І красовулю піднесли.

(…)

Сей Евріал був молоденький,
Так годів з дев’ятнадцять мав,
Де усу буть, пушок м’якенький
Біленьку шкуру пробивав;
Та був одвага і завзятий,
Силач, козак лицарковатий,
Но пред Іулом прослезивсь.
Бо з матір’ю він розставався,
Ішов на смерть і не прощався;
Козак природі покоривсь. 

"Іул Енеєвич, не дайте
Паньматці вмерти од нужди,
Їй будьте сином, помагайте
І заступайте від вражди,
Од бід, напраснини, нападку;
Ви сами мали паніматку,
То в серці маєте і жаль;
Я вам старую поручаю,
За вас охотно умираю", –
Так мовив чулий Евріал. 

"Не бійся, добрий Евріале, –
Іул йому сей дав одвіт, –
Ти служиш нам не за пропале,
На смерть несеш за нас живіт.
Твоїм буть братом не стижуся
І неню заступать кленуся,
Тебе собою заплачу:
Пайок, одежу і кватиру,
Пшона, муки, яєць і сиру
По смерть в довольстві назначу". 

І так, одважна наша пара
Пустилася в рутульський стан.
На те і місяць вкрила хмара,
І поле вкрив густий туман.
Було се саме опівночі;
Рутульці спали скілько мочі,
Сивуха сну їм піддала;
Роздігшися, порозкладались,
В безпечности не сподівались
Ні од кого ніяка зла. 

І часовиї, на мушкетах
Поклавшись, спали на заказ;
Хропли всі п’яні на пікетах,
Тут їх застав послідній час!
Переднюю побивши стражу,
Полізли в стан варити кашу;
Низ тут товаришу сказав:
"Приляж к землі ти для підслуху,
А я задам рутульцям духу,
Гляди, щоб нас хто не спіткав".

(…)

Сказавши, першому Раменту
Головку буйную одтяв,
Ну дав зробить і тестаменту,
К чортам його навік послав.
Сей на руках знав ворожити,
Кому знав скілько віку жити,
Та не собі він був пророк.
Другим ми часто пророкуєм,
Як знахурі, чуже толкуєм,
Собі ж шукаєм циганок. 

А послі Ремових він воїв
По одному всіх подушив
І блюдолизів, ложкомоїв
Впрах, вдребезги перемізжив.
Намацавши ж самого Рема,
Потиснув, мов Хому Я рема,
Що й очі вискочили преч;
Вхвативсь за бороду кудлату
І злому Трої супостату
Макітру одділив од плеч.(…) 

І Евріал, як Низ возився,
То не гулявши простояв;
Він также к сонним докосився,
Врагів на той світ одправляв.
Колов і різав без розбору,
І як ніхто не мав з ним спору,
То поравсь, мов в кошарі вовк;
І виборних, і підпомощних,
І простих, і старших вельможних,
Хто ні попавсь, того і товк. (…) 

Так наші смілиї вояки
Тут мовча проливали кров;
Од ней краснілися, мов раки,
За честь і к князю за любов.
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат,
Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,
Там лицар – всякий парубійка,
Козак там чортові не брат. (…) 

Уже із лагеря щасливо
Убрались наші смільчаки;
Раділо серце не трусливо,
Жвяхтіли мокрі личаки,
Із хмари місяць показався,
І од землі туман піднявся,
Все віщовало добрий путь.
Як ось Волсент гульк із долини
З полком латинської дружини.
Біда! як нашим увильнуть? 

Дали якраз до лісу тягу,
Бистріше бігли од хортів;
Спасались бідні на одвагу
Від супостатів, ворогів.
Так пара горличок невинних
Летять спастись в лісах обширних
Од злого кібчика когтей.
На зло, назначено судьбою,
Слідитиме скрізь за тобою,
Не утечеш за сто морей. 

Латинці до лісу слідили
Одважних наших розбишак
І часовими окружили,
Що з лісу не шмигнеш ніяк;
А часть, розсипавшись по лісу,
Піймали одного зарізу,
То Евріала-молодця.
Тогді Низ на вербу збирався,
Як Евріал врагам попався,
Мов між вовків плоха вівця. 

Низ – глядь, і бачить Евріала,
Що тішаться ним вороги;
Важка печаль на серце пала,
Кричить к Зевесу: "Помоги!"
Коп’є булатне направляє,
В латинців просто посилає,
Сульмону серце пробива;
Як сніп, на землю повалився,
Не вспів і охнуть, а скривився,
В послідній раз Сульмон зіва. 

Вслід за коп’єм стрілу пускає
І просто Тагові в висок;
Душа із тіла вилітає,
На жовтий пада труп пісок.
Волсент утратив воїв пару,
Кленеть невидимую кару
І в ярости, як віл, реве:
"За кров Сульмонову і Тага
Умреш, проклята упиряга,
За ними вслід пошлю тебе". 

І замахнувсь на Евріала,
Щоб знять головку палашем;
Тут храбрість Низова пропала,
І серце стало кулішем.
Біжить, летить, кричить щосили:
"Пеккатум робиш, фратер милий,
Невинному морс задаєш:
Я стультус, лятро, розбишака,
Неквіссімус і гайдамака;
Постій! невинную кров ллєш". 

Но замахнувшись, не вдержався,
Волсент головку одчесав:
Головка, мов кавун качався,
Язик невнятно белькотав.
Уста коральні посиніли,
Рум’яні щоки поблідніли,
І білий цвіт в лиці пожовк;
Закрилися і ясні очі,
Покрились тьмою вічной ночі,
Навіки милий глас умовк. 

Уздрівши Низ труп Евріала,
Од ярости осатанів;
Всіх злостей випустивши жала,
К Волсенту просто полетів,
Як блискавка проходить тучу,
Він так пробіг врагів між кучу
І до Волсента докосивсь:
Схватив його за чуб рукою,
Меч в серце засадив другою,
Волсент і духу тут пустивсь. 

Як іскра, порох запаливши,
Сама з ним вкупі пропада;
Так Низ, Волсентія убивши,
І сам лишився живота;
Бо всі на його і напали,
На смерть звертіли і зім’яли
І голову зняли з плечей.
Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славниї услуги
На вічность пам’яти своєй. (…) 

На перву рутулян попитку
Троянці так дали в одвіт,
Що Турн собі розчухав литку,
Од стиду скорчило живіт.
Звелів з досади, гніву, злости,
На глум підняти мертві кости,
На щогли голови наткнуть
Нещасних Низа з Евріалом
Перед самим троянським валом,
Щоб сим врагів своїх кольнуть. 

Троянці зараз одгадали,
Чиї то голови стримлять;
Од жалю сльози попускали,
Таких лишившись паруб’ят.
Об мертвих вість скрізь пронеслася,
Вся рать троянська потряслася,
І душі смутку продались.
Як мати вість таку почула,
То тілько вічно не заснула,
Бо зуби у неї стялись. 

А одійшовши, в груди билась,
Волосся рвала з голови,
Ревла, щипалася, дрочилась,
Мов ум змішався у вдови:
Побігла з криком вокруг вала
І голову коли пізнала
Свого синочка Евруся,
То на валу і розпласталась,
Кричала, гедзилась, качалась,
Кувікала, мов порося.

Троянці, вражені горем матері й долею своїх побратимів, "…як чорти, озлились, Рутульців били наповал. Тріщали кості, ребра, боки, Летіли зуби, пухли щоки, З носів і уст юшила кров". Битва була жорстока. Біля воріт брами стояли два брати –Битіас і Пандар. Всіх рутульців, які заходили в місто, вони вбивали, але сили були нерівні, і брати загинули. Рутульці вдерлися в кріпость, тому троянці хотіли її залишити. Але Серест – начальник артилерії, присоромив їх: "Куди? Вам сорому немає! Хто чув? Троянець утікає! Чого наш славний рід доживсь! А князь наш бідний що помислить? Адже ж за воїнів нас числить, За внуків славнійших дідів!" Троянці навалились на Турна, і той відступив до річки Тібр, стрибнув у воду і "пустився вплав". 

Частина шоста 

Зевс гнівається на богів, що пересварилися між собою із-за троянців. Своєю владою він забороняє їм вмішуватися до людей, сказавши: "...тих богів лишу чинів, Які тепер в війну вплетуться… Поступки ваші всі не божі; Ви на сутяжників похожі. І раді мордовать людей; Я вас із неба поспихаю і до того вас укараю, Що пасти будете свиней". Венера докоряє Зевсові, що той не допомагає Енею здолати Турна, хоч сам наказав її сину оселитися біля Тібра. У розмову втрутилась Юнона – вона звинувачує у всьому Венеру і лає її різними словами.

А на землі Турн знову повів своїх воїнів на кріпость. Битва тривала цілий день – "насилу розвела їх ніч". Еней не спав, дивлячись у воду, побачив «видиво» – дівчину-мавку. Вона розповіла йому, що якби не допомога Зевса, його флот би згорів. Еней кинувся до свого війська разом з Паллантом. Той загинув у поєдинку з Турном.

Еней хоче помститися за славного лицаря, з новим завзяттям він кидається у бій і скоро з'єднується з комендантом фортеці Іулом. Той розповідає, що коїлось у місті, поки Енея там не було. Юнона тим часом любощами упросила Зевса, свого чоловіка, залишити Турна живим.  До Енея прийшли посли рутульців й почали просити його віддати на поховання тіла загиблих. Еней відповів, що не держить на них зла, його ворог – лише Турн. Тому він хоче зустрітись з ним на поєдинку, а рутульці та латиняни хай складуть мирну угоду. Ця пропозиція сподобалась і рутульцям, і царю Латину: "Сим сватовством нам мир даруєш І царства рани урятуєш; Дочці ж з Енеєм буде рай. А Турнові сказав: Еней тебе лиш визиває, А нас, латинців, не займає, Іди з троянцем потягайсь. Коли ти храбрий не словами, Так докажи нам те ділами – Побить Енея постарайсь".

Турн погодився на поєдинок, а Юнона знову вирішила йому допомогти й посилає до нього мавку Ютурну, сестру Турна. Вона робить так, що знову зав'язався бій. "Кричать, стріляють, б'ють, рубають, Лежать, втікають, доганяють, Все вмиг зробилось кулішем ". Еней намагається спинити колотнечу, але й його самого поранено стрілою в стегно. За допомогою Венери лікар Япід швидко поставив парубка на ноги. Хмара стріл полетіла на місто, і воно почало горіти. Амата, закохана в Турна, подумала, що він загинув, і повісилась з горя. Взнавши про те, Латин "ледве устояв на ногах", Лавинія одяглася в чорне і перед дзеркалом "кривитись жалібно училась і мило хлипати в сльозах", а Турн виходить на поєдинок. Еней вибиває з рук Турна меча. "Біжить пан Турн і репетує, І просить у своїх меча; Ніхто сердеги не рятує Од рук троянська силача!". Тоді Юнона знову рукою Ютурни дає Турну меч. Зевс гнівається на дружину: "Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олімпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які кажу пекти я вам." Боги "Ютурну в воду одіслали", щоб вона більше не допомагала брату, а Еней списом штрикнув Турна.

Турн тяжку боль одоліває,
К Енею руки простягає
І мову слезную рече:
"Не жизни хочу я подарка;
Твоя, Анхизович, припарка
За Стикс мене поволоче. 

Но єсть у мене батько рідний,
Старий і дуже ветхих сил;
Без мене він хоть буде бідний,
Та світ мені сей став не мил;
Тебе о тім я умоляю,
Прошу, як козака, благаю,
Коли мені смерть задаси,
Одправ до батька труп дублений;
Ти будеш за сіє спасений,
На викуп же, що хоч, проси". 

Еней од речі сей змя’гчився
І меч пінятий опустив;
Трохи-трохи не прослезився
І Турна ряст топтать пустив.
Аж зирк– Палантова лядунка
І золота на ній карунка
У Турна висить на плечі.
Енея очі запалали,
Уста од гніву задрижали,
Ввесь зашарівсь, мов жар в печі. 

І вмиг, вхопивши за чуприну,
Шкереберть Турна повернув,
Насів коліном злу личину
І басом громовим гукнув:
"Так ти троянцям нам для сміха
Глумиш з Паллантова доспіха
І думку маєш буть живим?
Паллант тебе тут убиває,
Тебе він в пеклі дожидає,
Іди к чортам дядькам своїм". 

3 сим словом меч свій устромляє
В роззявлений рутульця рот
І тричі в рані повертає,
Щоб більше не було хлопот.
Душа рутульська полетіла
До пекла, хоть і не хотіла,
К пану Плутону на бенькет.
Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.

Короткий довідник до твору

  • Еней – один з героїв античного міфу про Трою. Син Анхіза, царя міста Дардана в Малій Азії, і богині Венери. Після зруйнування греками Трої поклав початок Римській державі.
  • Троя – стародавнє місто-держава в Малій Азії XII ст. до н. е.
  • Гиря, гирявий – коротко острижений, взагалі: негарний, непоказний.
  • Ланець – гультяй, розбишака.
  • Юнона – в римській міфології дружина Зевса, покровителька жінок і шлюбів.
  • Венера – в римській міфології богиня краси і кохання, дочка Зевса. Вона захопилася троянцем Анхізом і народила від нього сина Енея.
  • Сивилла – пророчиця.
  • Розниї – різні.
  • Давати хльору – бити, шмагати.
  • Мацапура – неохайна або незграбна людина.
  • Гич – вигук радості.
  • І паки – уживається для збільшення експресивності висловлення.
  • Харциз – розбишака.
  • Вербунок – завербуватися.
  • Сердюки – вояки найманих піхотних частин, що утримувалися. гетьманами Війська Запорозького.
  • Іслизнути – щезнути.
  • Красовуля – 125 грамів вина.
  • Макітра – тут означає – голова.
  • Личаки – плетене з лози взуття.
  • Лядунка – ладанка.
  • Жметь – тисне.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
29.04.2021