Щойно розмовляв із класним керівником одного київського ліцею. А потім – ще з кількома. Уже з Київщини.
Коли вони в деталях розповіли, який обсяг роботи сьогодні ліг на плечі класних керівників, я не міг знайти пристойних слів, щоб висловити своє обурення байдужістю МОН до цієї проблеми.
Схоже, там досі вважають, що робота класного керівника під час війни майже нічим не відрізняється від тієї, якою вона була до війни.
А тим часом її обсяги зросли багатократно. На відміну від доплат за класне керівництво.
І це робота не лише впродовж навчального дня. Це ранні ранки, пізні вечори, вихідні. Постійні дзвінки, повідомлення, організаційні проблеми, пов’язані з повітряними тривогами, укриттями, відключеннями електроенергії, змінами розкладів. А організація харчування?
Фактично класний керівник став людиною, яка має бути на зв’язку з батьками та учнями майже цілодобово. Із власного смартфона. За доплату, розмір якої сьогодні виглядає просто знущанням.
Якби в МОН та всіляких офісах, що розплодилися навколо нього, справді думали про людей, то вже давно оббивали пороги уряду та Мінфіну, домагаючись суттєвого підвищення доплат за класне керівництво. Або запровадження додаткових штатних посад на кшталт куратора класу.
Сьогодні в школах можна побачити молодих, здорових чоловіків, які працюють асистентами вчителів, іноді супроводжуючи одного-двох учнів. І, як розповідають, для декого з них головною принадою такої роботи є можливість отримати бронювання від мобілізації.
Я зараз не про необхідність асистентів для дітей, які потребують підтримки. Вона безсумнівна.
Я про інше.
Чому держава знаходить можливості утримувати окремі штатні посади для виконання одних функцій, але не може організувати належну підтримку класним керівникам, які буквально захлинаються від додаткової роботи?
Невже не можна передбачити в школах посади кураторів класів, які взяли б на себе значну частину організаційних обов’язків?
Але МОН не до того.
Там пишуть 80-сторінкові методичні рекомендації про військово-патріотичне виховання та вигадують нові моделі подолання освітніх втрат.
А класні керівники нехай працюють. Удень і вночі. У будні й вихідні.
Бо навіщо платити за роботу, яку вони все одно виконають?
Виконають. Бо вони – вчителі.
А вчителям у нашій державі, схоже, ніхто й нічим не зобов’язаний.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
