Шановний пане Іване Юрійчуку, знаю Вас особисто як компетентну й високопрофесійну людину! Тому, відверто кажучи, Ваш підпис під цим документом викликав у мене неабияке здивування та занепокоєння!
Ви – новопризначений заступник міністра освіти і науки України. І, повірте, освітянська спільнота розраховувала й досі розраховує на адекватність, здоровий глузд і розуміння МОН того, чим насправді живуть українські заклади освіти.
Аж тут – лист МОН від 29.10.2026 № 1/23681-26 із методичними рекомендаціями щодо військово-патріотичного виховання. Додаток – на 80 (!) сторінках!
Вісімдесят, Карл! Вісімдесят!
Пане Іване, Ви серйозно?!
Невже Ви справді вважаєте, що керівники закладів освіти, педагогічні працівники, а тим паче учні, сидітимуть вечорами й натхненно читатимуть цей багатосторінковий шедевр методичної думки?
Чи, можливо, Ви розраховуєте, що директори роздрукують усі 80 сторінок, урочисто покладуть їх на стіл, проведуть нараду, складуть план заходів, призначать відповідальних, а потім ще й підготують звіт про те, як успішно виконали рекомендації, яких ніхто до кінця не дочитав?
Бо в нашій системі освіти вже давно сформувалася дивовижна традиція: документи пишуть не для того, щоб їх читали, а для того, щоб за ними звітували!
І цей черговий потік методичної свідомості, який за стилем і обсягом місцями нагадує нестримну творчість штучного інтелекту, – прекрасна ілюстрація того, наскільки далеко міністерські кабінети можуть перебувати від реального життя української школи.
При цьому я абсолютно переконаний: національно-патріотичне виховання – надзвичайно важлива справа! Особливо сьогодні, коли Україна виборює своє право на існування. Але патріотизм не вимірюється кількістю сторінок методичних рекомендацій! Його не виховаєш багатослів'ям, не сформуєш циркулярами й не перевіриш черговою папкою звітів.
Українські освітяни щодня працюють в умовах повітряних тривог, обстрілів, відключень електроенергії, кадрового дефіциту, психологічного виснаження та постійної невизначеності. І знаєте, чого їм точно зараз бракує? Звісно ж, ще 80 сторінок рекомендацій від МОН!
Шановний Іване Ярославовичу!
Перш ніж наступного разу ставити свій підпис під черговим багатосторінковим потоком методичного безумства, поставте собі хоча б три прості запитання:
– Хто це реально читатиме?
– Яку практичну користь це принесе вчителю й дитині?
– Наскільки цей документ полегшить, а не ускладнить роботу українських освітян?
І якщо на ці запитання немає переконливих відповідей, можливо, краще не підписувати?
Бо від нової команди Міністерства освіти і науки хочеться бачити нову якість управління, а не стару бюрократію в новій обкладинці!
І наостанок. Пане Іване, спробуйте особисто прочитати всі 80 сторінок. Від першої до останньої. Уважно... Без помічників... А потім чесно запитайте себе: що конкретно з цього документа завтра має зробити звичайний учитель у звичайній українській школі?
Освітянам потрібні не тонни текстів, а кілька сторінок здорового глузду!
Іноді найкраща допомога Міністерства українській школі – це просто не створювати їй зайвої роботи.
Отже, спочатку я подивився на цей документ із ракурсу кількості, але недостатньо – із ракурсу якості. Тож тепер саме про якість.
Якість методичного документа не можна оцінювати лише кількістю сторінок. Обсяг – не обов'язково показник бюрократії, як і лаконічність далеко не завжди гарантія якості.
Проте складається враження, що МОН останнім часом настільки захопилося рекомендувати рекомендації, що обсяг окремих документів уже перевищує сотню сторінок!
І тут у мене як управлінця виникає цілком прагматичне запитання: скільки часу має витратити керівник закладу освіти, щоб не просто прочитати ці рекомендації, а осмислити їх, критично проаналізувати, виокремити раціональні зерна й визначити механізми їх практичного впровадження?
Водночас рекомендації мають залишатися рекомендаціями, а ми, користуючись автономією закладів освіти, повинні мати можливість самостійно обирати ефективні інструменти та впроваджувати їх в управлінську й освітню діяльність.
Але є кілька суттєвих «але»!
Перше – про пріоритети та реалії.
Іноді хочеться запитати в очільників Міністерства, чи згадують вони, ухвалюючи управлінські рішення, про ієрархію потреб Абрахама Маслоу.
Адже коли не задоволені базові потреби, надзвичайно складно зосереджуватися на потребах вищого порядку. Коли директор щодня думає, як нагодувати дітей за відсутності електроенергії, де знайти кухаря на харчоблок, як організувати освітній процес під час повітряних тривог, ким замінити працівника в умовах кадрового дефіциту і як підтримати психологічно виснажений колектив, – скільки в нього залишається ресурсу для стратегічного осмислення чергових 80 сторінок?
Безумовно, патріотичне виховання не можна буквально прирівнювати до найвищого рівня піраміди Маслоу – самоактуалізації. Однак формування свідомої громадянської позиції, цінностей, відповідальності за майбутнє держави потребує і безпечного середовища, і внутрішнього ресурсу, і системної роботи.
І тут виникає парадокс: від школи вимагають мислити стратегічно, тоді як вона нерідко змушена щодня вирішувати елементарні питання виживання.
Друге про автономію та управлінську культуру.
Можливо, Міністерству варто навіть подякувати за те, що ці рекомендації надіслано супровідним листом, а не затверджено черговим наказом. Хоча й тут важливо розуміти: навіть затвердження рекомендацій наказом саме собою не перетворює кожну рекомендацію на обов'язкову вимогу.
Але проблема значно глибша.
На моє переконання, під час реформування освіти Міністерству забракло політичної сміливості переосмислити, трансформувати або суттєво скоротити надлишкові управлінські функції органів управління освітою на районному, міському та обласному рівнях.
Бо саме тут рекомендаційний документ нерідко проходить дивовижну управлінську трансформацію: спочатку його «беруть до відома», потім «доводять до виконання», далі «беруть на контроль», а зрештою вимагають інформацію про результати!
І ось він – геніальний парадокс нашої освітньої бюрократії: звіт про виконання того, чого ніхто не наказував виконувати!
У результаті автономія закладу освіти начебто є, але скористатися нею стає дедалі складніше.
Третє – власне про якість рекомендацій.
Найбільше запитань у мене викликає розділ, присвячений оцінюванню результатів патріотичного виховання.
Наприклад, пропонується раз на семестр оцінювати рівень сформованості оборонної свідомості учнів. Як саме? За допомогою анкетування та рефлексивних завдань.
Добре. А де відповідний інструментарій? Де приклади валідних анкет? Де критерії оцінювання? Як забезпечити об'єктивність результатів? І головне – який практичний ККД такого оцінювання?
Або інший показник – охоплення учнів виховними заходами. Невже відсоток присутніх дітей свідчить про ефективність виховного впливу? Адже можна охопити 100% учнів і не змінити нічого в їхніх цінностях, переконаннях чи поведінці.
І ще одне важливе запитання – про ресурси.
Чому за такими масштабними рекомендаціями не стоять відповідні фінансові механізми підтримки закладів освіти? Чому ми говоримо про зміст і результати, але майже не говоримо про матеріально-технічні умови їх забезпечення?
Цікаво, чи в кожному закладі освіти сьогодні є хоча б належно оформлені осередки державної символіки, сучасне обладнання та необхідні матеріали для змістовної роботи?
Бо якісні рекомендації без ресурсів для їх реалізації ризикують залишитися просто якісно написаними побажаннями.
І насамкінець – про відповідальність.
Переконаний, що переважна більшість керівників українських закладів освіти, які працюють в умовах війни, прекрасно усвідомлюють рівень відповідальності, яку взяли на себе. І не збираються від неї відмовлятися.
Навпаки! Ми хочемо не просто забезпечувати освітній процес, а навчати, виховувати, формувати покоління, здатне розбудовувати вільну, сильну й безпечну Україну.
Тому національно-патріотичне / військово-патріотичне виховання були й залишаються надзвичайно важливими складовими нашої роботи. І жодної дискусії щодо їхньої необхідності, на мою думку, бути не може. Дискутувати варто про підходи, інструменти, ефективність і реальну підтримку освітян.
І, мабуть, головний висновок: рекомендація – це право вибору, а не обов'язок виконання!
А справжня управлінська автономія починається там, де керівникові довіряють самостійно визначати, які інструменти потрібні його закладу, замість того щоб вимагати звіту про кожну рекомендовану дію.
Автор: Олексій Сіманько, директор гімназії, м. Кривий Ріг.
