Колись я щиро вірила й була глибоко переконана, що головне завдання вчителя – вчити. Передавати знання, навчати дітей мислити, розвивати їхні здібності, підтримувати, надихати й допомагати ставати кращими.
Але, здається, за роки моєї роботи уявлення про професію вчителя кардинально змінилося. Тепер учитель – це і танцівник, і декламатор, і аніматор, і режисер, і сценарист, і фотограф, і оператор, і організатор, і годувальник, і ще десятки професій в одній людині. І, звісно, усе це потрібно встигати робити одночасно, бажано з усмішкою на обличчі.
Наскільки я пам'ятаю, в університеті мені ніхто навіть не натякнув, що, окрім викладання свого предмета, я повинна щодня контролювати питання харчування дітей, заповнювати відповідні таблиці й бути прив'язаною до телефону 24/7. Бо, не дай Боже, запізнишся або не подаси інформацію про харчування до 08:00 – і все, ти вже майже злочинець, який підвів усю систему.
Не пригадую також, щоб на університетських лекціях нам пояснювали, що під час власних уроків, за які вчитель отримує заробітну плату, він може бути зобов'язаний залишити дітей і піти на якийсь семінар чи тренінг. Причому не завжди зрозуміло, кому і навіщо це потрібно саме в цей момент. Виходить, навчальний процес може зачекати, адже десь потрібно поставити галочку про відвідування чергового заходу.
А ще ніхто не попереджав, що кожен твій крок, кожна дія, кожен захід мають бути задокументовані, сфотографовані та, бажано, зняті на відео. Провів чудовий захід, діти отримали позитивні емоції, усе вдалося, але ти не зробив фото? Що ж, вважай, що нічого не відбулося! Немає фотографії – немає роботи. Немає відеозвіту – немає результату.
Окрема історія – олімпіади. Здавалося б, це має бути можливість для дітей продемонструвати свої знання, здібності та старання. Місце, де перемагають найсильніші, а оцінюють передусім роботу, а не чиїсь домовленості. Але іноді складається враження, що потрібно не просто готувати учнів, а ще й боротися за справедливість, доводити очевидне та сваритися, бо хтось уже заздалегідь вирішив, кому дістанеться призове місце. І тоді виникає закономірне запитання: а навіщо взагалі всі ці змагання, якщо результат іноді залежить не від того, як написана робота, а від зовсім інших обставин?
І знаєте, що найбільше засмучує? Не сама кількість роботи. Учитель завжди працював багато, і ця професія ніколи не була легкою. Засмучує те, що безліч другорядних обов'язків поступово витісняють головне – навчання дітей. Замість того щоб готуватися до уроків, шукати цікаві методи пояснення матеріалу, працювати з дітьми та бачити їхній прогрес, учитель витрачає час на нескінченні звіти, таблиці, фотографії, повідомлення, заходи й формальності.
І складається враження, що сьогодні від учителя вимагають бути всюди, робити все й відповідати абсолютно за все. При цьому ніхто особливо не замислюється, скільки часу, сил та емоцій це забирає. А вчитель – теж людина. У нього є власне життя, сім'я, особистий час і, зрештою, право просто відпочити від роботи.
Тому пропоную трохи оновити навчальні програми педагогічних університетів і запровадити кілька надзвичайно важливих дисциплін:
1. «Заповнення табелів харчування: від А до Я».
2. «Учитель і телефон 24/7: як завжди бути на зв'язку та ніколи не мати особистого часу».
3. «Основи режисури, сценарної майстерності та організації масових заходів».
4. «Фото- та відеозвітність: як довести, що ти справді працював».
5. «Мистецтво відвідування семінарів і тренінгів замість власних уроків».
6. «Олімпіадна дипломатія: як відстоювати справедливість і не втратити нерви».
7. «Як стати своїм для адміністрації: практичний курс із виживання в освітній системі».
8. «Педагогічна багатозадачність: як одночасно навчати, годувати, розважати, фотографувати, звітувати й залишатися усміхненим».
А якщо серйозно, то я дуже хочу поставити просте запитання: коли в усьому цьому вчителю нарешті дозволять просто бути вчителем? Не організатором нескінченних заходів, не оператором із телефоном напоготові, не заповнювачем таблиць і не людиною, яка повинна миттєво реагувати на кожне повідомлення. А саме вчителем!
Настав час нарешті згадати, що якість освіти визначається не кількістю фотографій у звіті, не кількістю відвіданих тренінгів і не швидкістю заповнення таблиць. Вона визначається тим, чого насправді навчилися діти. І поки ми цього не зрозуміємо, учитель ризикує перетворитися на універсального працівника, який робить усе, окрім того, заради чого колись прийшов у професію.
Автор: Тетяна Вушак, учитель.
