За чотири роки повномасштабної війни Україна втратила майже половину школярів, які перебували за кордоном і продовжували паралельно навчатися в українських закладах.
Звіт Рахункової палати викрив не просто суху статистику, а повний системний колапс і бездіяльність урядовців, які власноруч віддали майбутнє країни на відкуп європейській асиміляції. Голова Рахункової палати Ольга Піщанська оприлюднила приголомшливі дані спільного міжнародного аудиту: якщо у 2022 році дистанційним навчанням в українських школах було охоплено майже пів мільйона дітей за кордоном, то станом на вересень 2026 року їх залишилося лише 272 тисячі.
Чиновники Міністерства освіти і науки та урядовці цинічно називають це природною адаптацією дітей до освітніх систем країн перебування. Проте давайте називати речі своїми іменами: це не адаптація, це асиміляція та остаточний розрив зв'язку з Батьківщиною, спровокований чиновницькою байдужістю.
Доки чиновники МОН малювали красиві графіки та звітували про цифровізацію, Україна мовчки спостерігала, як сотні тисяч малих українців стають поляками, німцями, чехами та французами.
Найбільш нищівний висновок аудиторів полягає навіть не в цифрах, а в тому, що робило – а точніше, чого принципово не робило – Міністерство протягом 2022–2025 років.
Як з'ясувала Рахункова палата, за три з гаком роки війни МОН України не уклало жодної міжнародної угоди ні щодо організації викладання для українських дітей за кордоном, ні щодо автоматизованого обміну освітніми даними з європейськими країнами. Увесь цей час чиновники їздили у закордонні відрядження, підписували беззобов'язуючі меморандуми та проводили формальні заходи співробітництва, проте результати цієї діяльності навіть не відстежували.
Парадокс у тому, що на папері МОН нібито окреслило українознавчий компонент – мову, літературу та історію України, – знявши потребу вчити за кордоном усю українську програму. Проте на практиці цей крочок потонув у болоті бюрократії.
Замість зрозумілого механізму перезарахування оцінок держава видала стоси плутаних інструкцій, рекомендацій та нескінченних таблиць із порівняльними шкалами оцінювання, де звичайний учитель, директор чи виснажені батьки мають розгадувати кросворди відповідностей європейських предметів українським.
Замість чіткого законодавчого регулювання шкільні адміністрації опинилися в нормативній невизначеності, де кожен навчальний заклад тлумачить накази МОН на власний розсуд.
Замість єдиного прозорого алгоритму від батьків вимагають купу виписок, довідок, перекладів, проходження додаткових комісій та педагогічних рад. Якщо іноземна школа дає загальний підсумковий бал або предмети не збігаються ідеально назва в назву, українська школа опиняється у глухому куті і просто змушує дитину проходити річне оцінювання або підсумкові контрольні знову.
Двозначність у правилах трансформування оцінок створила ситуацію, коли дитині легше просто забрати документи з української школи, ніж проходити через пекельні кола бюрократичного оцінювання.
Окремий удар по цій системі завдає закладена державою економічна мотивація самих шкіл, яким просто невигідно утримувати таких учнів. Коли батьки, шукаючи порятунку від подвійного навантаження, намагаються перевести дитину на індивідуальні форми навчання – сімейну (домашню) чи екстернат, – вони зіштовхуються з прихованим спротивом шкільних адміністрацій.
Системна проблема полягає в тому, що діти на екстернаті чи сімейній формі не формують повноцінний контингент класів і не додають закладу коштів у рамках державної освітньої субвенції. Школа не отримує повноцінного фінансування на таких учнів, а години на їхнє консультування та перевірку робіт оплачуються вчителям за мізерними, зрізаними нормативами, або й взагалі вимагають від педагогів безоплатної роботи.
У результаті директори шкіл відверто не зацікавлені тримати в закладі учнів-індивідуалів із-за кордону, стимулюючи батьків забрати документи, щоб не множити паперову звітність за «нульові» гроші.
Ще один прояв шокуючого професійного недбальства – повна відсутність механізмів обліку. Українська держава через систему АІКОМ бачить лише тих дітей, які ще знаходять у собі сили тягнути навчання в українській школі.
А що з іншими? Скільки українських дітей за кордоном взагалі не навчаються ніде – невідомо. Де єдиний реєстр україномовних недільних шкіл, освітніх хабів та осередків за кордоном? Його просто не існує.
Міністерство освіти банально заплющило очі на сотні тисяч маленьких громадян, скинувши турботу про збереження національної ідентичності на плечі діаспори, волонтерів та виснажених батьків.
Звинувачувати в цьому провалі звичайного вчителя – верх цинізму. Учитель, який під час блекаутів і тривог перевіряє завдання та змушений без належної оплати розбиратися у бюрократичних дебрях оцінювання о 10-й вечора, є героєм, а не винуватцем.
Винуваті мають конкретні кабінети й посади. Це керівництво МОН, яке провалило міжнародну дипломатичну роботу, створило дискримінаційну фінансову модель для індивідуальних форм навчання та замість автоматичного прозорого перезарахування звело все до паперових бар'єрів.
Це і Кабінет Міністрів України, який сприймав освіту вимушених мігрантів як другорядну проблему, не розуміючи, що з втратою цих дітей Україна втрачає своє демографічне та економічне майбутнє.
Якщо уряд і МОН негайно не переглянуть свої підходи, не укладуть міжурядові угоди та не розчистять нормативні й фінансові нетрі, то вже за рік-два цифра у 272 тисячі скоротиться до нуля, і повертатися в Україну після війни буде просто нікому.
Автор: Олександр Козлов, освітній експерт.
