Жодне насильство в освітньому закладі не може бути виправдане. Дії викладача, який підняв руку на студента, – це пряме порушення професійної етики, закону та елементарних норм моралі. Рішення про його звільнення є єдино можливим і абсолютно правильним кроком.
Однак у цій ситуації реакція міністра залишає суттєве відчуття недомовленості та двозначності.
Коли очільник МОН публічно відрапортував про звільнення, він обрав шлях найменшого опору та швидкого хайпу. Усі побачили швидку розправу, але ніхто не побачив системного підходу. Якщо посадовець заявляє, що захистити потрібно і учнів, і викладачів, то це мають бути не просто красиві гасла у соцмережах.
Покарання викладача вирішує наслідок, але повністю ігнорує причину. Чому виник цей конфлікт? Чи мала місце провокація, систематичний булінг чи хамство з боку студента?
Заплющувати очі на поведінку здобувача освіти – означає створювати небезпечний прецедент. Безкарність стимулює нові провокації, а педагог у цій системі залишається абсолютно беззахисним: без важелів впливу, без правового щита та з мінімальною зарплатою.
Замість демонстрації державної мудрості – де засуджується насильство як таке, але вимагається всебічне розслідування дій обох сторін – ми побачили публічну розправу над однією стороною.
Покарати викладача за рукоприкладство – правильно. Але вдавати, що студент у цій системі завжди безгрішна жертва, а викладач – єдине джерело проблем, – це шлях до повної руйнації дисципліни та поваги в освіті.
Правила та відповідальність мають бути однаковими для всіх. Якщо ми будуємо безпечний освітній простір, то правова оцінка та дисциплінарні наслідки мають стосуватися кожного учасника конфлікту – без винятків.
Автор: Олександр Козлов, освітній експерт.
