«Поїв? – тоді подумаю».
Сьогодні в укритті випадково почула телефонну розмову семикласника з мамою.
– Мамо, забери мене з укриття.
– А ти вже поїв?
– Ні, ще не їв.
– Ну, поїси – потім подумаю.
І я усміхнулася.
Бо ще зовсім недавно ми сперечалися про шкільне харчування, рахували грами, дивилися технологічні карти, переживали через запізнення сніданків і обідів, фотографували тарілки, пояснювали, доводили, виправляли.
А тут – одна проста мамина фраза.
Без анкет. Без звітів. Без відсотків задоволеності.
«Ти вже поїв?»
Виявляється, для батьків це справді важливо. Дитина в школі має не лише вивчити алгебру, написати диктант чи пересидіти тривогу в укритті. Вона має ще й нормально поїсти.
Можливо, мама була на роботі й знала, що вдома обід сам себе не приготує. Можливо, просто хотіла, щоб син не ходив голодний. А можливо, вже звикла до того, що в школі його нагодують, і сприймає це як щось цілком природне.
І знаєте, саме останнє мені подобається найбільше.
Бо довіра іноді звучить не як урочисте: «Ми задоволені організацією харчування».
Вона звучить значно простіше:
– Мамо, забери мене.
– Поїв?
– Ні.
– От поїси – тоді й подумаю.
І якось після цього всі наші переживання навколо шкільних сніданків та обідів уже здаються зовсім не марними.
Автор: Ольга Тимошенко, директор Ліцею № 309, м. Київ.
