У засобах масової інформації та соціальних мережах нерідко можна прочитати критичні і навіть зневажливі зауваження до поняття «освітня послуга». Мовляв, учитель – це носій знань і традицій, сенс його служіння – не роздавати послуги, а сіяти «розумне, добре, вічне»...
Ось, приміром, цитата з матеріалу Олександра Козлова з промовистою назвою «Я хочу скористатися запрошенням міністра освіти до діалогу»: «Насамперед, нам потрібно негайно зупинити руйнівну за своєю суттю парадигму «освіта як послуга». Коли з учителя зробили «безправного сервісного працівника», а з учня та батьків – «клієнтів, які завжди праві», школа втратила свою виховну й академічну вісь. Навчання – це не замовлення кави в кав'ярні, це важка праця обох сторін. Поверніть вчителю законне право вимагати дисципліни, виконання обов'язків та поваги до свого авторитету, бо без цього будь-які методики перетворюються на формальне перебування дітей у приміщенні»
Дописів на цю тему – доволі багато. А відтак, на мою думку, проблема заслуговує на те, щоб її «проговорити».
Для початку – давайте почитаємо законодавчі акти.
У підпункті 18 пункту 1 статті 1 Закону України «Про освіту» вказано: «освітня послуга – комплекс визначених законодавством, освітньою програмою та/або договором дій суб’єкта освітньої діяльності, що мають визначену вартість та спрямовані на досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання».
Поняття «освітня послуга» та його похідні наведено не лише у базовому, а також у деяких «галузевих» законах.
Приписом пункту 1 статті 1 Закону України «Про дошкільну освіту» визначено: «освітня послуга – комплекс дій суб’єкта освітньої діяльності, визначених законодавством, освітньою програмою, засновником та/або суб’єктом освітньої діяльності, що передбачають єдність процесів розвитку, навчання, виховання та догляду за дитиною, спрямовані на забезпечення здобуття дошкільної освіти та досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання, забезпечення безпеки та здоров’я дитини, належного перебування дитини за місцем здобуття освіти».
Виходячи із змісту абзацу третього пункту 2 статті 59 Закону України «Про повну загальну середню освіту», серед джерел фінансування закладів загальної середньої освіти згадані доходи від надання платних освітніх та інших послуг.
Відповідно до підпункту 7 пункту 1 статті 34 Закону України «Про професійну освіту», заклад професійної освіти має право надавати освітні та інші послуги відповідно до законодавства.
Положенням підпункту 8 пункту 2 статті 32 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що заклади вищої освіти мають рівні права, що становлять зміст їх автономії та самоврядування, у тому числі мають право надавати додаткові освітні та інші послуги відповідно до законодавства.
Отже, оскільки поняття «освітня послуга» наведене у текстах законів, воно є правовим. А значить, має певний правовий зміст.
Водночас, поняття «освітня послуга» вживається переважно тоді, коли слід підкреслити економічний аспект освітньої діяльності.
Уже давно ніхто не заперечує, що освіта є одним із найрозвинутіших соціальних інститутів, способом пізнання навколишнього світу, універсальним механізмом передачі знань та засобом виховання особистості. Але також ніхто не може заперечити, що освітня діяльність, як і будь-яка інша розумова діяльність у суспільстві, має економічний аспект, а її провадження породжує певні економічні наслідки.
У сфері «освіта» (як і в будь-якому іншому виді економічної діяльності) проявляються різні економічні ефекти: виробляється додана вартість, найняті працівники отримують за свою роботу зарплату, юридичні особи (установи) платять податки, інвестори отримують прибутки (або збитки), основні фонди піддаються амортизації тощо. Отже, формальні інституції освітньої системи (дитячі садки, школи, коледжі, університети) функціонують в економічному просторі. З цим сперечатися неможливо.
До речі, коли хто не знає – з точки зору управління національним господарством, видами економічної діяльності вважаються не тільки промисловість і сільське господарство, а ще й так звана «невиробнича сфера» – тобто спорт, культура, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, державне управління, діяльність громадських та благодійних організацій та багато інших галузей. З погляду теорії макроекономіки, таке розуміння національного господарства виправдане: будь-яка людська діяльність, що веде до отримання доданої вартості, є за змістом економічною, а отже – вона може піддаватися економічному регулюванню.
Тож зовсім не дивно, що сучасні економісти сприймають освіту не просто як сферу, де хтось навчає, а хтось навчається, а передусім як вид економічної діяльності, простіше кажучи – як галузь економіки, у якій виробляються певні специфічні послуги (які є економічним продуктом або економічним благом).
Але ми маємо чітко розуміти – що саме (який продукт) виробляють освітні інституції?
З точки зору економічної теорії, результатом діяльності є економічні блага – товари, послуги, роботи. Послуга – це економічне благо, яке має нематеріальну природу. Послугу не можна «виробити про запас», складувати, транспортувати тощо. Послугу можна спожити лише під час її надання (виробництва).
Найголовніша особливість: результат та якість послуги залежить і від її надавача (виробника), і від її споживача (отримувача), точніше – від взаємодії та сумлінних зусиль кожного з учасників. Приміром, якщо Ви хочете носити гарну зачіску – треба виконувати вимоги перукаря і певний час не мотати головою. Якщо Ви хочете одужання – треба сумлінно виконувати поради лікаря і вчасно приймати ліки. Якщо Ви хочете вивчити іноземну мову – треба робити певні інтелектуальні зусилля та виконувати домашні завдання.
У слові «послуга» нічого образливого немає і не може бути. Як не може буде образливою будь-яка чесна праця, у тому числі у сфері виробництва та надання освітніх послуг.
Лікарі вже давно не ображаються на поняття «медична послуга». Залізничники вже давно не ображаються на поняття «транспортна послуга». Офіціанти вже давно не ображаються на поняття «послуги громадського харчування». Перукарі вже давно не ображаються на поняття «перукарська послуга». Майстри жеків вже давно не ображаються на поняття «комунальна послуга».
І тільки деякі так звані «освітні експерти» і «освітні експертки» вперто і наполегливо продовжують непримиримі дискусії про неможливість і навіть шкідливість застосування поняття «освітня послуга».
Застосування поняття «освітня послуга» зовсім не означає, що ми хочемо зробити з вчителя «безправного сервісного працівника». Також це зовсім не означає, що учні та батьки – «клієнти, які завжди праві».
Кожен з нас знає, що споживачу може бути відмовлено у наданні послуги в певних визначених законодавством випадках. Не будемо перевантажувати матеріал відповідними цитатами із законів. Образно кажучи, у реальному житті клієнт правий далеко не завжди...
У будь-якого споживача (у тому числі у учнів, слухачів, студентів, аспірантів) є і певні права, і певні обов’язки. Водночас, вони мають право на отримання якісної освітньої послуги. Хіба ні?
Застосування поняття «освітня послуга» зовсім не означає, що вчитель не має вимагати дисципліни або не вправі розраховувати на повагу до свого авторитету. Це також не означає, що діти автоматично мають перестати вчити таблицю множення напам’ять.
Будь-яка якісна послуга – освітня, медична, транспортна, перукарська – це завжди результат осмисленої взаємодії двох сторін – і надавача, і споживача...
Для того, аби видужати, пацієнт має виконувати поради лікарів. Для того, аби отримати гарну зачіску, клієнт має сидіти рівненько і виконувати вказівки перукаря. Для того, аби вивчити іноземну мову, здобувач освіти має відвідувати заняття, активно запам’ятовувати матеріал і виконувати всі домашні завдання.
Ми маємо включити здоровий глузд – це гарний спосіб знаходити правильні рішення.
Поняття «освітня послуга» запроваджено для того, аби застосувати до освітньої діяльності увесь спектр економічних моделей, включаючи визначення розміру належного відшкодування.
Якщо заклади освіти не надаватимуть жодної послуги – тоді який саме економічний продукт мають оплачувати платники податків?
Окрім того, застосування поняття «освітня послуга» дає нам можливість планувати результат діяльності освітньої системи (у тому числі економічний).
У поняття «послуга», таким чином, ніхто не вкладав і не вкладає жодного зневажливого або принизливого змісту.
На мою думку, серйозні дослідники вже давно мають обговорювати інші, більш важливі, проблеми. Не секрет, що у практиці державного економічного регулювання розвитку освітньої системи виникає чимало труднощів. Приміром: за якою ціною бюджет має оплачувати державне замовлення на підготовку кваліфікованих кадрів? Адже у різних закладах освітні програми різні, одні насичені теоретичними знаннями, інші передбачають поглиблене опанування спеціальних дисциплін, а треті роблять ставку на дуальну освіту.
Ще одна проблема: якщо у різних закладах фактична ціна буде різною (це природньо), тоді з точки зору теорії бюджету вигідніше усе замовлення розмістити у тому закладі, який запропонує найменшу ціну. Але на практиці це неможливо, оскільки призведе до непоправних деформацій ринку праці.
Яким чином гармонізувати суспільний інтерес, освітні потреби здобувачів, ефекти ринку праці та бюджетні обмеження – це ще одна проблема.
Утім, сказане зовсім не означає, що держава, фінансуючи освітню діяльність, не повинна планувати результат. Гроші платників податків мають завжди виділятися на досягнення конкретного результату – чи то буде будівництво дитячого садочку, чи то закупівля новеньких парт, чи то ремонт студентського гуртожитку.
Абсолютно всі кошти, які виділяються з державного та місцевого бюджетів на реалізацію будь-яких програм і проєктів, повинні витрачатися ефективно, у суворій відповідності до закону. Підкреслюю: будь-яких програм і проєктів, у тому числі під час фінансування освітніх послуг.
Економіка освіти – це наука та галузь знань, у якій є свої закони, закономірності, категорії.
Але серйозні дослідники, у тому числі вчені-економісти, ніколи не пропонували розуміти роль освіти лише з позицій голого економізму.
Буде правильно, якщо до дослідження цих проблем підходити комплексно, системно, без примітивних маніпуляцій, натомість озброївшись усім арсеналом сучасних методів пізнання суспільних явищ і процесів.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор.
