Коли під час офіційного представлення з уст очільника Міністерства освіти і науки пролунала обіцянка по типу: «почути голос освітньої спільноти», у багатьох із нас виникло протиборство почуттів.
З одного боку – стриманий оптимізм, адже діалог між високими кабінетами й шкільними коридорами давно перетворився на МОНолог.
З іншого – прагматичний скептицизм директора з понад двадцятирічним досвідом керівництва закладом та фаховою історичною пам'яттю: ми надто часто бачили, як щирі декларації розчинялися у звітній бюрократії.
Сьогодні я хочу скористатися цим запрошенням до діалогу. Не для того, щоб виголосити черговий компліментарний реверанс, і не для того, щоб критикувати заради процесу.
Я звертаюся як представник тієї великої, але часто мовчазної спільноти педагогів, які щодня заходять у класи і на власних плечах тримають українську школу під час війни, тривог та системних викликів.
Наша позиція – це позиція консервативного новаторства. Ми не проти прогресу. Ми впроваджуємо цифрові платформи, вчимося працювати зі штучним інтелектом і шукаємо нові методики.
Але ми твердо переконані: жоден інструмент не працює, якщо зруйновано фундаментальне ядро – академічну дисциплінy, повагу до знань, статус учителя та цінність важкої інтелектуальної праці. Реформа не повинна бути деструкцією; вона має бути гармонізацією.
Пане міністре, якщо ви дійсно прагнете почути школу, то ось про що сьогодні розмовляють у вчительських і що пишуть у тисячах розпачливих коментарів на освітянських форумах.
Насамперед, нам потрібно негайно зупинити руйнівну за своєю суттю парадигму «освіта як послуга». Коли з учителя зробили «безправного сервісного працівника», а з учня та батьків – «клієнтів, які завжди праві», школа втратила свою виховну й академічну вісь.
Навчання – це не замовлення кави в кав'ярні, це важка праця обох сторін. Поверніть вчителю законне право вимагати дисципліни, виконання обов'язків та поваги до свого авторитету, бо без цього будь-які методики перетворюються на формальне перебування дітей у приміщенні.
Ми виснажені відвертою бюрократичною імітацією, яка підмінила собою суть реформи НУШ при транзиті в середню школу. Замість того щоб готуватися до глибокого уроку, вчитель змушений годинами вирішувати криптографічні задачі, розшифровуючи так зване «оцінювання за групами результатів». Цей штучний хаос із заповненням громіздких свідоцтв досягнень і матриць із десятками суб-індикаторів дуже часто не розуміють ані самі педагоги, ані діти, ані батьки. Це не оцінювання – це імітація контролю, яка знищує будь-яку прозору мотивацію до навчання.
Те саме стосується й нашої так званої «діджиталізації». Ми не консерватори-ретрогради, але коли цифрові інструменти, як-от численні моніторингові платформи, заморожують роботу закладу постійними збоями та вимагають щоденного дублювання даних, виникає питання: хто для кого існує?
Система має працювати на вчителя, а не вчитель на систему. Сьогодні ж і директор, і секретар, і педагог перетворилися на операторів із внесення даних, позбавлених головного – часу для живої роботи з дитиною або звичайного відпочинку, відпустки.
А що відбувається зі старшою школою та НМТ? Задекларована «профілізація» без належної лабораторної бази, без інфраструктури та кадрового ресурсу ризикує залишитися лише гучною вивіскою на папері. А сам національний мультипредметний тест у його нинішньому вигляді – коли діти в один день проходять тривалий марафон із кількох складних предметів під загрозою тривог та вимкнень світла – перетворився на лотерею та випробування нервової системи. Формат тестів на вгадування вбиває вміння аналітично мислити, висловлювати власну думку та будувати логічні судження. Ми вирощуємо покоління, яке натаскують на тести, але позбавляють глибокого предметоцентричного мислення.
Ми бачимо, як під час війни через перевантаженість програм вторинним фактажем діти втрачають базові знання, а МОН вдає, що все йде за планом.
Ми бачимо, як інклюзія відкривається на папері без реального забезпечення фахівцями, а нові вимоги до атестацій та сертифікацій перетворюються на майже каральні інструменти замість підтримки.
І все це – на тлі принизливої системи оплати праці, коли базова ставка дробиться на десяток дрібних надбавок, за кожну з яких педагог змушений збирати «стоси паперів».
Пане міністре, освітянська спільнота чекає від вас не нових красивих презентацій і не чергових абстрактних візій. Школі потрібна пауза від хаотичних експериментів, мудрий прагматизм і рішучі кроки:
- Поверніть просте, зрозуміле 12-бальне оцінювання, скасувавши бюрократичні матриці результатів.
- Радикально спростіть цифрову звітність, зробивши моніторингові платформи та супутні модулі помічниками, а не додатковим тягарем.
- Розділіть НМТ на окремі дні та поверніть у нього відкриті завдання, які перевіряють розум, а не лише везіння.
- Зупиніть паперову профілізацію, доки під неї не буде створено реальної інфраструктури.
- Проведіть реальне розвантаження навчальних програм, закріпивши пріоритет фундаментальних знань над кількістю вторинного матеріалу.
- Змініть державний риторичний вектор і законодавчо захистіть статус та авторитет педагога.
Справжній прогрес – це не сліпе нищення досвіду ради моди на нові терміни. Це поєднання вивірених часом академічних традицій, суворої дисципліни та поваги до знань із найсучаснішими інструментами XXI століття.
Якщо ви дійсно готові почути кожного освітянина – почуйте цей тривожний, але конструктивний голос практика. Дайте школі можливість працювати, вчителю – навчати, а дітям – здобувати справжні, а не імітовані знання.
Ми готові бути партнерами в реальних змінах, але більше не маємо права мовчки спостерігати за руйнуванням справи нашого життя.
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
