Новий день – а отже, можливість працювати й своїми діями непомітно змінювати те, що вважаємо важливим...
Щойно натрапила на допис теперішнього міністра освіти, а там – справжній парад коментарів: одні щиро вітають, інші – уже констатують поразку (особисто для мене – одне й інше не є ок).
У підсумку усе це наштовхнуло на думку, що за останні шість років у нас змінилося шість міністрів. Без надмірних зусиль я згадаю хіба що останнього, інші ж виринають у пам'яті або через нездійснені обіцянки, або через високу наукову професійність – як-от Юрій Полюхович.
Були вони гарними чи поганими? Вони просто були.
Із позитиву – за умови твого бажання працювати, тобі хоча б не заважали.
Я вже давненько зрозуміла одну річ: навіть коли ідеальна людина очолює систему і пробує підпорядкувати її правильним векторам, система опирається, опирається через людей на місцях.
І навпаки: коли люди знизу намагаються її розхитати та змінити, залізобетонно опирається верхівка.
У нас досі немає балансу і спільного стратегічного бачення: що ми робимо, для чого і куди взагалі йдемо (немає ні суспільного договору, ні консенсусу навіть у розумінні, що таке перемога).
Саме тому великі зміни мають починатися як у кабінетах високопосадовців, так і на наших робочих місцях, бо має бути співпричетність, а не «всі покидьки, а ми святі».
Що кожен може зробити? Ти просто «лупаєш цю скалу», створюєш свій острівець здорового глузду і якісно робиш свою справу.
Системи змінюються довго, але наші щоденні мікрокроки–це те, що не дає їм зацементувати минуле.
Працюємо далі... Попри все і всупереч всьому.
Автор: Леся Хлипавка, учитель історії м. Черкаси, співавтор програм із історії.
