З неабиякою цікавістю працівники системи вищої освіти прочитали допис заступника міністра освіти і науки України Михайла Винницького «Модернізація мережі ЗВО: принципи та критерії для прийняття рішень».
Допис з’явився після низки гучних скандалів, пов’язаних з примусовим об’єднанням деяких закладів освіти.
А на мій погляд, мало б бути з точністю до навпаки. Спочатку – представлення бачення «модернізаційних перетворень», обговорення проблеми у різних колах професійної спільноти, оприлюднення чітких аргументів та розрахунків по кожному «об’єднанню», сумлінне виконання всіх процедур, у тому числі в частині громадського обговорення, і лише потім – у випадку відсутності засторог – ухвалення рішень та визначення найкращого шляху їх виконання.
Тема «модернізації» мережі закладів вищої освіти не нова. Вважається, що в Україні кількість університетів завелика, а тому їх слід скоротити (інколи кажуть: «оптимізувати»). Про це говорять і представники владних структур, і серйозні науковці, і іноземні експерти, і спікери міжнародних організацій.
Про згадану проблему автор цих рядків підготував кілька дописів, що оприлюднені на порталі ОСВІТА.UA: «Про “оптимізацію системи вищої освіти”», «"Оптимальна” мережа системи вищої освіти», «І знову про “модернізацію” мережі», «Про так звані “освітні ініціативи”», «Освітні ініціативи мають не посягати на автономію університетів».
Дуже коротко викладемо основні висновки цих публікацій.
Оптимізація (модернізація) – не синонім слів «скорочення» або «ліквідація», а процес пошуку оптимального стану (або способу) функціонування системи. Оптимальний стан системи вищої освіти – стан, при якому виконуються низка критеріїв оптимальності (які, цілком зрозуміло, відомі заздалегідь).
При формулюванні переліку критеріїв оптимальності функціонування системи вищої освіти слід враховувати усі суттєві ефекти, які генерує ця система. Якщо буде враховано лише кілька критеріїв (наприклад, кількість студентів в одному закладі або обсяг бюджетного фінансування), ми отримаємо хибну систему критеріїв, а отже, не зможемо правильно моделювати «оптимальну мережу».
Оптимізація (модернізація) має бути законною, тобто здійснюватися на основі суворого дотримання вимог законодавства. Процедури важливі. Якщо ігнорувати правила і процедури – будемо мати «оптимізацію в ручному режимі», тобто в інтересах купки ділків, але ніяк не суспільства в цілому.
Система вищої освіти має в достатній мірі виконувати поставлені перед нею демократичним суспільством функції та завдання, що реалізуються за мінімально достатніх державних видатків з урахуванням кращого світового досвіду. Водночас держава зобов’язана фінансувати систему вищої освіти в науково обґрунтованих обсягах.
«Модернізаційна реформа» має бути вкрай обережною і поступовою, з огляду на необхідність максимального збереження наявного продуктивного університетського потенціалу. Стратегічні орієнтири реформи мають бути обговорені публічно, причому на основі ефективних, а не удаваних, процедур.
Держава (в особі державних органів) має не лише «модернізувати» мережу, а також намагатися вирішити більш складні завдання, у тому числі створювати у виді економічної діяльності «Вища освіта» привабливий інвестиційний клімат і сподіватися на приплив широкого кола недержавних вкладень та інновацій.
При проєктуванні майбутньої мережі закладів вищої освіти, якщо ця робота буде будуватися не на забаганках та особистих уподобаннях, а на аргументах і доказах, доцільно врахувати наступні рекомендації:
- дієздатний університетський потенціал має повністю зберегтися та отримати імпульс для подальшого розвитку на проривних технологічних напрямах, де Україна має визнаний світовий пріоритет;
- виробники освітніх послуг (заклади вищої освіти) мають бути максимально наближені до потенційних та реальних споживачів (бажано, аби в кожній області функціонував як мінімум один «класичний» університет, що здійснює підготовку за широким спектром найбільш затребуваних спеціальностей);
- держава має підтримувати заклади вищої освіти, які є вкрай важливими для розвитку суспільства і громад, але відповідна діяльність не є конкурентоспроможною (йдеться, зокрема, про заклади педагогічної освіти);
- доцільно максимально зберегти університети, які здати здійснювати ефективний експорт освітніх послуг;
- доцільно зберегти заклади, які є «економічно достатніми», тобто здатні виконувати державне замовлення (у випадку його наявності), самостійно акумулювати ресурси, використовувати їх раціонально і за призначенням, підтримуючи при цьому належну якість освіти.
Об’єднання закладів – лише один з багатьох інструментів реформи. Іншими інструментами реалізації реформи можуть бути: корпоратизація (поступовий перехід закладу освіти в управління корпоративних структур, у тому числі міжнародних), приватизація (перехід власності закладу освіти до приватних осіб або приватних підприємств), створення добровільних університетських альянсів (об’єднання кількох університетів схожого профілю), перехід права власності до громади (контроль над університетом переходить від держави до органу місцевого самоврядування).
Слід посилити відповідальність за невиконання вимог освітнього законодавства. Принцип «порушують одні – відповідають усі» – неприпустимий. У той же час кількість вимог має бути мінімально достатньою і не створювати завелике адміністративне та фінансове навантаження.
До обговорення реформи мають бути залучені соціальні партнери (профспілки та роботодавці), а також провідні студентські організації.
Освітня громадськість має взяти на себе частину відповідальності за процес та результати «модернізації», виходячи з того, що коригування мережі – невідворотнє. Якщо громадськість буде і далі мовчати, намагаючись захистити корпоративні та особисті інтереси – будемо і далі спостерігати за численними «перегинами на місцях» та «запамороченнями від успіхів».
А тепер перейдемо до аналізу тексту допису заступника міністра.
Михайло Винницький багато в чому має рацію. У «нові часи» деякі заклади створено без належного науково-методичного, організаційного та економічного обґрунтування. Значна кількість українських університетів має невеличку чисельність студентів. З економічної точки зору, ринок послуг вищої освіти є перенасиченим, а отже – це є підґрунтям для нецивілізованої конкурентної боротьби. Як наслідок – страждає якість. Окрім того, держава змушена витрачати значні кошти на утримання неефективних закладів.
Натомість, на мій погляд, у тексті допису Михайла Винницького доволі багато сентенцій, які нічого не доводять і не спростовують.
Читаємо: «За останні 15 років середня кількість студентів на один заклад вищої освіти зменшилася з 6,5 тисячі до 3,5 тисячі. Це вказує на потребу в збалансуванні мережі закладів вищої освіти та змінах у структурі ринку праці, які, своєю чергою, дозволять оптимальніше використовувати державні кошти».
У цій тезі представлені не зовсім точні результати розрахунків. Незрозуміло – яка кількість закладів і яка кількість студентів бралися до уваги. Також нічого не сказано про реальні «зміни структури ринку праці». Про що йдеться? Як можна збалансувати мережу з тим, про що невідомо? Якщо зміни справді серйозні – про це має чітко сказати уповноважений державний орган (Міністерство економіки), але жодних аргументів від нього не представлено.
Далі: «У сучасних умовах Україні потрібні потужні центри розвитку людського капіталу та підготовки фахівців для різних галузей, зокрема постіндустріальних. На жаль, традиційне для української системи освіти існування самостійних галузевих закладів несумісне з такою потребою».
Що таке «центр розвитку людського капіталу»? Розумні люди з легкістю можуть трактувати це поняття як завгодно. Наступне питання: яким чином «галузеві заклади» (приміром, аграрні, технологічні, авіаційні, фармацевтичні, телекомунікаційні) заважають Україні або реформаторам створювати центри розвитку людського капіталу? Також кидається в очі маніпулятивне використання вербальної конструкції «існування чогось не сумісне з потребою». Якщо потреба об’єктивна – то вона наявна сама по собі.
Далі: «Мережа ЗВО переважно успадкована Україною від СРСР. На сайтах багатьох галузевих закладів у частині «історія університету» (або на подібній сторінці) ми частенько бачимо віхи становлення, які сягають, наприклад, 30-х років минулого століття, коли рішеннями рад народних комісарів створювалися спеціалізовані навчальні центри з метою «вирішити гостру кадрову проблему галузі, що стрімко розвивається»... Галузі розвивалися на всесоюзному рівні, тож якщо заклад готував студента в одному місті, то після випуску його можна було примусово відрядити в будь-яку частину великої імперії».
На мій погляд, якщо заклад створений в часи СРСР – це не є достатньою причиною для його ліквідації. Критерії оцінки роботи закладів мають бути зовсім інші. Очевидно, що про СРСР та імперію згадано лише для того, аби надати тексту додаткову емоційну забарвленість, але аж ніяк не для посилення фахової аргументації. Маю переконання, що кожне бездумне згадування про СРСР вказує виключно на слабкість наявного у «агентів змін» обґрунтування.
Далі: «Нині чи не більшість галузевих ЗВО втратили свою профільність».
По-перше, не наведено обґрунтування слова «більшість». Де цифри? По-друге, якщо заклад здійснює підготовку «непрофільних» фахівців, але робить це якісно і при цьому є самодостатнім – що ж тут поганого? По-третє, якщо є вимога забезпечити «повну профільність» – це можна вирішити шляхом коригування ліцензійної політики, а не ліквідації університетів.
Далі: «Не завжди освітні програми за цими непрофільними спеціальностями – якісні».
Ну так не треба видавати акредитацію неякісним програм. У чому проблема?
Далі: «Перетворення галузевого закладу на «широкопрофільний» університет є бажаним явищем, тільки якщо при цьому забезпечується належна якість».
Якщо об’єднати два «неякісні» заклади в один – «належної якості» не буде. Допускаю, що заступник міністра мав на увазі не це. Треба побільше чіткості.
Далі: «Якщо в нібито галузевому ЗВО частка освітніх програм, що не відповідають галузевому профілю, є значною, а його загальний контингент налічує близько 2,5–3 тисяч студентів, то для МОН це вже критичний показник. Такі заклади будуть поступово об’єднані з потужнішими університетами».
Щось я заплутався. В одному місці наведено натяк, що «галузеві» заклади не потрібні (бо вони або заважають створювати «потужні центри розвитку людського капіталу», або створені в часи СРСР). В іншому місці є натяк, що такі заклади все-таки потрібні, але якщо у них правильна частка освітніх програм. Окрім того, хотілося б знати – хто і як обґрунтував «критичний показник»? Яким документом він запроваджений або затверджений?
Далі: «…Усі надважливі напрями підготовки спеціалістів і сформовані дослідницькі напрями мають зберегтися. До того ж, в об’єднаному університеті вони отримають доступ до модернізованої лабораторної бази та матеріальних ресурсів».
Перелік надважливих напрямів не уточнюється. Є ризик, що перелік буде сформовано в ручному режимі. А от звідки брати «модернізовану лабораторну базу» та «матеріальні ресурси» – не зрозуміло. Скоріш за все, це просто чергове гасло.
Далі: «Завдяки фінансуванню в межах спеціальної програми Світового Банку українські університети, які пройшли об’єднання, матимуть змогу отримати кошти на придбання додаткового обладнання, а за рахунок покращених показників наукового потенціалу їхні позиції у світових рейтингах покращаться».
Зверніть увагу: згадано про «програму Світового Банку», але не вказано ані її назви, ані належного посилання на неї. Скоріш за все, йдеться про проект Світового банку «Удосконалення вищої освіти в Україні заради результатів». Правда полягає в тому, що цей проект націлений на всю систему вищої освіти, а не лише на «об’єднані університети».
Окрім того, слід звернути увагу на словосполучення «матимуть змогу». Тобто хтось матиме змогу, а хтось – не матиме. Якщо об’єднати два університети в один – це ще не означає, що «змога з’явиться» і Світовий банк автоматично почне його фінансувати.
Далі: «Від навчання у великому міжгалузевому закладі, безумовно, виграють студенти (а це – найперший пріоритет МОН), адже вони зможуть навчатися на потужніший матеріально-технічній базі й обирати серед більшої кількості викладачів і предметів».
Було б цікаво ознайомитися із репрезентативними опитуваннями студентів, які вступали до національних університетів, але будуть змушені отримати диплом закладу нижчого статусу. Але ми знаємо, що таких опитувань не проводилося. Отже, має місце чергова бездоказова теза. До того ж, у дописі не наведено відомостей, що заступник міністра має мандат виступати від імені студентства.
Далі: «Виграють найталановитіші викладачі, адже матимуть доступ до більших фінансових ресурсів для досліджень, участі у міжнародних програмах тощо».
Скорочення закладів ще не означає, що грошей в системі стане більше. До того ж, талановиті викладачі – де б вони не працювали – можуть і зараз подавати заявки на гранти, брати участь у міжнародних програмах, виступати на солідних конференціях, оприлюднювати наукові праці у престижних журналах.
Далі: «Виграє і держава, яка зменшить витрати на адміністративний персонал розпорошеної мережі».
Тут Михайло Винницький має рацію. Це єдиний здатний до обговорення критерій, про який згадано в дописі. Але якщо реформа ґрунтується лише на витратному критерії – то це не оптимізація, а просто бажання зекономити.
І наостанок – три невеличкі тези.
Перша. Модернізаційна реформа має в однаковій мірі стосуватися всіх. На жаль, маємо обґрунтовані сумніви в тому, що це начебто просте правило буде застосовуватися сумлінно. У мережі вже оприлюднений документ, з якого випливає, що одна сумнозвісна київська академія (відома виготовленням та розміщенням на фасаді банеру непристойного змісту) в результаті «об’єднання» отримає кілька додаткових земельних ділянок та будівель у центрі Києва. Пікантність ситуації додає те, що в сумнозвісній академії вчиться менше 5 тисяч студентів, і тому вона має, якщо озброїтися логікою реформаторів, бути приєднаною до більш потужного закладу. Додаткова пікантність полягає у тому, що заступник міністра працює в академії за сумісництвом...
Друга. «Модернізаційна реформа» має спиратися на міцне нормативно-правове підґрунтя. 23 лютого 2022 року, за день до повномасштабного вторгнення, Кабінет Міністрів України ухвалив розпорядження «Про схвалення Стратегії розвитку вищої освіти в Україні на 2022–2032 роки» № 286-р.
У документі, який станом на зараз є чинним, зафіксовано п’ять стратегічних цілей розвитку вищої освіти, серед яких про «модернізацію мережі» або «об’єднання» не згадується анічого. (До речі, проєкт документу розроблявся політичним керівництвом та апаратом МОН спокійно, без зайвої істерії, без гучних презентацій, без щотижневих «анонсів», без створення «платформи», без перфомансів і маніфестацій, без 1700 експертів, але він належно пройшов процедуру громадського обговорення, під час якої було опрацьовано та враховано понад півтисячі зауважень і пропозицій дійсно небайдужих експертів). Отже, можемо зробити сміливе припущення, що «модернізаційна реформа» є не елементом урядової стратегії, а забаганкою якихось міжнародних або корпоративних структур.
Третя. На моє переконання, перекручення і маніпуляції у вищій освіті будуть тривати, допоки мовчить громадськість. На жаль, немає жодних підстав вважати, що в системі вищої освіти нашої країни наявні ефективні громадські інституції. Зокрема, здається, що анабіоз Громадської ради при МОН вже стає приводом для анекдотів. А відтак, модернізаційна реформа буде проходити так, як вигідно її бенефіціарам, а не суспільству.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021 – 2023), доктор економічних наук, професор.
