Сергій Захарін: і знову про «модернізацію» мережі

Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021 – 2023), доктор економічних наук, професор.

На сайті Міністерства освіти і науки України за посиланням з’явилося повідомлення: «МОН пропонує до громадського обговорення проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо створення передумов для модернізації мережі закладів вищої освіти)».

Як зрозуміло вже з заголовку, міністерство розробило текст проєкту законодавчого акту, у якому пропонуються нові підходи до модернізації (тобто осучаснення) мережі закладів вищої освіти. Відповідно, цей текст запропоновано на розсуд громадськості – для обговорення, а точніше – для внесення пропозицій і зауважень. Кінцевий строк подачі пропозицій – 2 жовтня цього року.

У соціальних мережах та на сайтах окремих громадських організацій ця новина викликала бурхливу реакцію. Одні дописувачі запевняють, що спільнота нарешті дочекалася справжньої епохальної реформи. Інші стверджують, що «освіта гине». Треті переконані, що зараз розпочнеться «серйозна колотнеча», і головне для ректорів – виторгувати собі і оточенню найкращі умови.

Можемо навести купу аргументів як на підтримку внесених новацій, так і проти них. Якщо казати абстрактно, то наявну мережу закладів вищої освіти справді не можна вважати раціональною. Про це говориться не перший рік. Усі серйозні «гравці» розуміли, що рано чи пізно розпочнеться «модернізація».

Найбільший резонанс викликає пропозиція доповнити Закон України «Про вищу освіту» наступною сентенцією: «Територіально відокремлені структурні підрозділи закладів вищої освіти усіх форм власності не здійснюють освітньої діяльності у сфері вищої або фахової передвищої освіти».

Іншими словами, сформульовано ідею, аби територіально відокремлені підрозділи (філії) припинили своє функціонування як суб’єкти ринку освітніх послуг.

Держава (в особі певного органу) вирішила не вживати заходів для наведення порядку (приміром, через проведення перевірок і позбавлення негідників ліцензій), а просто застосувати «просте рішення» – прибрати такі структури з освітньої мапи країни.

Логіка начебто зрозуміла: територіально відокремлені підрозділи часто-густо лише імітують провадження освітнього процесу (а інколи зовсім його не проводять), а також не здійснюють жодної притомної наукової або інноваційної діяльності.

Але «часто-густо» – не означає «всі». Якщо значна частина філій допускає порушення, то інша частина (хай навіть дуже незначна) працює доброчесно.

Виходить, що ті філії, які організували освітній процес якісно, постраждають через те, що хтось працює неякісно.

Деякі дописувачі соціальних мереж вважають, що має місце «типова радянщина» в найгіршому розумінні цього слова. Порушують одні – покарані усі.

Треба врахувати й інший аспект. Є приватні заклади вищої освіти, які у формування мережі філій вклали величезні інвестиції. Зараз ініціатор тексту законопроєкту пропонує фактично ліквідувати ці філії, і таким чином вкладені інвестиції будуть викинуті на вітер.

Припускаю, що приватні інвестори можуть обуритися, а деякі – навіть подати в суд. Риторика буде така: ми працювали доброчесно, забезпечували реалізацію конституційного права громадян на освіту, робили таким чином внесок у відновлення країни, до нас жодних зауважень не було, ліцензій нас не позбавляли, і раптом – втрутилися у наші бізнес-плани та імперативно вирішили закрити. Ну тоді повертайте нам вкладені гроші!

Також доволі жваву дискусію викликає ідея авторів оприлюдненого тексту про доцільність припинення функціонування в структурі закладів вищої освіти коледжів. Як вбачається з пояснювальної записки, реформатори вважають, що коледжі «в системі вищої освіти не отримали значного поширення порівняно з закладами фахової передвищої освіти…», «…мають обмежені кадрові і матеріально-технічні ресурси для забезпечення високої якості вищої освіти».

Отже, вважає розробник, «університетські коледжі» мають або припинити свою діяльність, або стати самостійними юридичними особами (без патронату «материнського університету»).

Необхідно звернути увагу, що розмови про ліквідацію коледжів ведуться вже давно, оскільки в сучасних умовах вони, як дехто вважає, не дають «повноцінної достатньої освіти». Переважна більшість роботодавців бажають, аби їхні працівники мали або вищу освіту (у тому числі і в тих випадках, якщо вища освіта для відповідної посади не потрібна – приміром, менеджер з продажів, офіс-адміністратор тощо), або професійно-технічну освіту. Роботодавці майже не пропонують випускникам роботу, для виконання якої чітко потрібна фахова передвища освіта.

Але слід врахувати, що коледжі достатньо ефективно виконують свою функцію «ранньої професійної орієнтації». Випускники шкіл можуть на базовому рівні опанувати певну професію, і в подальшому визначитися – чи залишатися в певній професії, або змінити її. І якщо залишатися – то чи слід продовжувати навчання на вищих рівнях освіти.

Коледжі, які функціонують при університетах, виконують і іншу важливу функцію – поповнення студентського контингенту за рахунок «мотивованих випускників». Іншими словами, випускники коледжів орієнтувалися на подальший вступ до університету, тим самим поліпшуючи його показники.

Ініціатори проєкту планують також «модернізувати» не лише мережу, а і систему управління у сфері вищої освіти. У пояснювальній записці наголошується, що державні заклади вищої освіти знаходяться в підпорядкуванні не лише МОН (142 заклади), але також і інших відомств, серед них: Міністерство культури та інформаційної політики (13), Міністерство охорони здоров’я (12), Мінфін, Держстат, Національна академія педагогічних наук України.

Автори документу переконують: «укрупнення цих закладів має стати центральним пунктом модернізації мережі закладів вищої освіти... Перепоною на цьому шляху є подрібненість між сферами управління різних державних органів, що унеможливлює значну частину трансформацій... Найкращим рішенням видається консолідація управління цивільними закладами вищої освіти державної форми власності шляхом віднесення їх до сфери управління одного державного органу, що забезпечить єдність державного управління, необхідні умови маневрування їх функціями та власністю, уникнення спекулятивних управлінських дій у межах системи, а до цього делегувати цьому органу повноваження щодо внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій стосовно утворення, реорганізації та ліквідації закладів вищої освіти…»

Зрозуміти зміст проблеми пересічному читачу важко, але можемо припустити, що йдеться про певну централізацію управління системою вищої освіти.

Тобто, у якості перспективного інструменту модернізації мережі реформатори обрали… централізацію управлінських важелів.

З одного боку, логіка в цьому є: таким чином уможливлюється формування єдиного «освітнього простору» і імплементація єдиних стандартів розвитку закладів вищої освіти, а згодом – утворюються додаткові можливості для об’єднання (або приватизації) університетів.

З іншого боку – заклади, які знаходяться в підпорядкуванні відомств, мають більшу професійну спрямованість, а також як правило знаходяться в кращих економічних умовах (у першу чергу, завдяки кращому бюджетному фінансуванню). Не секрет, що в відомчих закладах рівень оплати праці трішки вищий, аніж в закладах системи МОН. Відтак, після переходу закладів до нового засновника ми будемо спостерігати масові звільнення і як наслідок – зниження університетського потенціалу.

Проєктом передбачено внесення змін до статті 12 Закону України «Про вищу освіту» щодо сфери управління галузевих державних органів. Пропонується виключити з числа органів, у сферу повноважень яких входить управління вищою освітою, Національну академії наук України та національні галузеві академії наук. Пропозиція досить несподівана, особливо якщо врахувати, що держава має сприяти розвиткові наукової діяльності в закладах вищої освіти (нещодавно про це чітко нагадав Президент України).

Підтримати чи не підтримати реформу?

На мій погляд, буде правильно, якщо свою позицію оприлюднять не лише «освітні експерти» і «освітні експертки», які раніше вчили нас лікувати ковід, а нині розмірковують про оборонну політику і темпи наступальних операцій. Своє потужне слово повинні сказати, у першу чергу, профільні неурядові організації, інтереси яких зачіпаються найбільше. Йдеться, передусім, про Спілку ректорів закладів вищої освіти України, Асоціацію приватних закладів освіти України, Асоціацію навчальних закладів освіти України приватної форми власності, Всеукраїнську асоціацію працівників закладів фахової передвищої освіти та ін.

На мій погляд, свою позицію має нарешті сформулювати і Громадська рада при МОН – ключовий дорадчий орган, який зобов’язаний консолідувати думку громадськості та формувати виважені узгоджені пропозиції до всіх (а не лише окремих) владних ініціатив.

Автор цих рядків звернув увагу на низку бюрократичних моментів. Так, у пояснювальній записці вказано, що «реалізація акта не потребує фінансування з державного чи місцевого бюджетів». Натомість насправді ця теза видається сумнівною, оскільки створення нових юридичних осіб, або їхня ліквідація чи перереєстрація, як правило, потребує додаткового фінансування.

Також розробник вважає, що проєкт не стосується прав та інтересів соціально-трудової сфери. Автор цих рядків має альтернативну точку зору. На мій погляд, у контексті оприлюднених новацій думку профспілок та роботодавців було б почути як мінімум цікаво. А точніше – ця думка має бути обов’язково врахована при ухваленні остаточних рішень. Адже йдеться про вивільнення працівників, а також про зміну деяких підходів до підготовки фахівців.

Далі в пояснювальній записці читаємо: «Не потребує отримання рекомендацій Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій». Теж дискусія, з огляду на те, що ініціатори пропонують виключити національні академії із переліку суб’єктів, які здійснюють управління у сфері вищої освіти, і таким чином дещо трансформувати вплив науки на вищу освіту.

Автори пояснювальної записки у одному абзаці зазначають: «Доцільно також зауважити, що функціонування ТВСП не є практикою ЄС, в освітній простір якого інтегрується Україна та планує стати повноправним членом європейського співтовариства». В іншому абзаці читаємо: «У проєкті акта відсутні положення, що стосуються зобов’язань України у сфері європейської інтеграції».

Тобто застосовано доволі розповсюджений прийом. Коли зручно – апелюється до незрозумілої «практики ЄС» (здається, цим словосполученням вже можна обґрунтувати все що завгодно). А от коли незручно – йдеться про відсутність відповідних зобов’язань України.

Автор цих рядків також звернув увагу на те, що в пояснювальній записці вживається багато слів та словосполучень так званого емоційного забарвлення, без необхідної в таких випадках деталізації: «підвищення якості роботи», «збільшення довіри», «не отримали значного поширення», «висока якість вищої освіти», «маневрування їх функціями», «уникнення спекулятивних управлінських дій», «виведення з ринку значної частини суб’єктів освітньої діяльності з суперечливою репутацією» тощо.

Конкретику – що саме розуміється під цими словами – кожен читач може нафантазувати самостійно. Інколи складається враження, що читаєш захоплюючий шпигунський роман, а не скупий бюрократичний документ.

Слід наголосити, що оприлюднений текст не є законопроєктом у буквальному значенні цього слова, оскільки ще не внесений парламенту на розгляд. Тобто, оприлюднення цих новел геть зовсім не означає, що вони будуть колись імплементовані «один до одного».

Нагадую, що нині своє слово має сказати громадськість. Позицію доцільно доводити не лише через соціальні мережі (розробник не зобов’язаний їх читати), а в першу чергу – шляхом направлення належним чином оформлених звернень на відповідні поштову та/або електронну адреси.

P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.