Українське суспільство майже щоденно дізнається про новітні освітні ініціативи, які деякі публічні особи на донорських конференціях гучно називають реформами.
Кількість освітніх реформ – захмарна.
Новий перелік предметів НМТ. Нові правила акредитації. Нові освітні стандарти. Освітні гранти. Освітні кредити. Освітні ваучери. Візія майбутнього розвитку освіти і науки України. 1700 освітніх експертів і освітніх експерток, які «записалися на платформі». Національна програма розвитку освіти. Оновлені механізми розподілу державного замовлення. Корпоратизація і приватизація. Формула фінансування університетів. Новий механізм апробації навчальної літератури. Новий перелік спеціальностей. Нові моделі ЄДКІ. Новий механізм надання академічної відпустки.
Науковий цирк. Індикативна собівартість. Примусове відпрацювання. Об’єднання університетів. Роз’єднання університетів. Закриття філій. Закриття коледжів. Зменшення навчального навантаження. Скасування заочної освіти. Альтернативні послуги у сфері дошкільної освіти. Скорочення науково-педагогічних працівників. Урегулювання годин, витрачених на наукову роботу. Експеримент про наглядові ради закладів вищої освіти. Новий порядок призначення ректорів. І багато-багато іншого.
Майже кожна «епохальна реформа» супроводжується міцною рекламно-інформаційною кампанією. Окрім оголошень, розміщених на сайті профільного міністерства, можна побачити купу інших активностей: постіки в соціальних мережах, яскраві відосики, сюжети на рейтингових каналах, різнокольорова інфографіка, файні чат-боти, донорські конференції, розлогі інтерв’ю на сайтах певного штибу.
У пересічного читача може скластися враження, що ось тільки зараз нарешті почалася активна робота в царині формування освітньої політики. А все, що робилося раніше – то було мляве і сіре.
Автор цих рядків пропонує керуватися не лише емоціями, а ще й здоровим глуздом. Так, це важко. Але можливо.
Перше, що кидається в очі – активність громадського обговорення тих або інших освітніх ініціатив є, на мій погляд, удаваною. Чому? Тому що громадське обговорення не обмежується одним лише розміщенням оголошення на сайті. Зверніть увагу: звіти про результати такого обговорення з якогось дива не оприлюднюються.
До речі, складання звіту – це не чиясь забаганка. Орган державної влади зобов’язаний складати та оприлюднювати звіт про результати громадського обговорення, це передбачено Порядком проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 (з подальшими змінами).
Приписами пункту 20 цього Порядку передбачено, що за результатами публічного громадського обговорення, електронних консультацій з громадськістю органи виконавчої влади готують звіт, в якому зазначається:
- найменування органу виконавчої влади, який проводив обговорення;
- зміст питання або назва проекту акта, що виносилися на обговорення;
- інформація про осіб, що взяли участь в обговоренні;
- інформація про пропозиції, що надійшли до органу виконавчої влади за результатами обговорення, із зазначенням автора кожної пропозиції;
- інформація про врахування пропозицій та зауважень громадськості з обов’язковим обґрунтуванням прийнятого рішення та причин неврахування пропозицій та зауважень;
- інформація про рішення, прийняті за результатами обговорення.
У пункті 21 Порядку встановлено, що звіт про результати публічного громадського обговорення та електронних консультацій з громадськістю орган виконавчої влади в обов’язковому порядку доводить до відома громадськості шляхом оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті, урядовому веб-сайті «Громадянське суспільство і влада» (у разі проведення електронних консультацій з громадськістю на зазначеному веб-сайті) та в інший прийнятний спосіб не пізніше ніж через два тижні після прийняття рішень за результатами обговорення.
Широкій громадськості про результати громадського обговорення освітніх ініціатив нічого не відомо. Які пропозиції надійшли? Які з них враховані? Які відхилені? Якщо відхилені – то чому? Чи опрацьовано всі пропозиції? Яка кінцева редакція документу? Чомусь на ці питання публічних відповідей немає.
Допоки публічних відповідей немає – можна вважати, що громадське обговорення не завершено.
А відтак справедливо ставити питання: якщо обговорення в повному обсязі не відбулося – то чи є реформа справедливою, виваженою і завершеною?
Мені дуже подобається словосполучення «доказова медицина». Йдеться про модель, за якої рішення про стратегії і тактики лікування ґрунтуються не лише на основі чиїхось спогадів, а й на основі багато разів перевірених наукових і статистичних даних, отриманих у належний спосіб. Застосовуються не ті традиції і підходи, про які написано в застарілих підручниках, а ті, які довели свою об’єктивну результативність незалежно від суб’єктивних чинників. Ключова цінність: лікування має бути гарантовано ефективним.
Щиро переконаний, що державне управління також має бути доказовим. При розроблені проектів державних рішень органи влади мають брати до уваги належні і допустимі докази (зокрема, статистичні дані), а не тільки гасла і забаганки.
Наприклад, посадовець каже: «У нас забагато викладачів». Можливо, це правда. А можливо, брехня. Але в будь-якому випадку бажано цю тезу підкріпити доказами і розрахунками.
Скільки у нас усього викладачів? Яка динаміка викладачів? У яких галузях дефіцит, а в яких профіцит? Яка ситуація в регіональному розрізі? Скільки викладачів припадає на одного студента? Чи відповідає структурний склад спеціалізації викладачів напрямам державного замовлення?
Звісно, на ці запитання відповіді немає.
Натомість є лише чиясь суб’єктивна думка, яку ми з якогось дива маємо приймати за голос правди і добра.
Дивно, але часто-густо бездоказовість гасел, які ми чуємо від «освітніх реформаторів», вже багатьох не дивує. Таке враження, що «освітні реформатори» і «освітні практики» живуть у паралельних світах…
Одначе, ми можемо хоча б намагатися щось змінити.
Розумні люди запропонували багато показників, що дозволяють оцінити якість, результативність та ефективність державного управління (у тому числі у сфері освіти).
Застосуємо простий, але доволі змістовний показник – кількість нормативних актів, схвалених (прийнятих) у сфері освіти у певному періоді. На підставі цього показника за допомогою методу порівнянь можна попередньо судити про загальний тренд освітнього управління.
Методологія доволі проста. За допомогою пошукового модуля на сайті можна легко дізнатися про кількість нормативно-правових актів, у назві яких є слово «освіта» або його похідні, ухвалених протягом певного періоду.
Оберемо, для прикладу, вересень – у цьому місяці ми святкуємо День знань.
Заповнюємо пошукову форму: у графу «слова» вставляємо буквосполучення «освіт» (це дасть змогу знайти акти, в назві яких присутні слова «освіти», «освіту», «освітнього» тощо), і почергово задаємо параметри: вересень 2023, вересень 2022, вересень 2021, вересень 2020.
Збір даних забирає одну хвилину.
Результати:
- вересень 2023 р. – 14 документів;
- вересень 2022 р. – 22 документи;
- вересень 2021 р. – 18 документів;
- вересень 2020 р. – 16 документів.
Отримані результати можна інтерпретувати так: кількість зареєстрованих у вересні 2023 року документів, які видавали органи державної влади, що формують державну освітню політику, є нижчою порівняно з аналогічними місяцями 2022, 2021 та 2020 років. Це може вказувати на можливе зниження у 2023 році управлінської активності у сфері освіти.
Ці результати можна трактувати і значно ширше. Галаслива рекламно-інформаційна кампанія, яка супроводжує так звані «освітні ініціативи», не відображається у абсолютному показнику ухвалених нормативно-правових актів. Іншими словами, реформ насправді небагато, натомість багато піару.
Заради справедливості, для чистоти експерименту, можемо в якості об’єкту аналізу взяти інший місяць. Приміром – жовтень.
Результати:
- жовтень 2023 р. – 9 документів;
- жовтень 2022 р. – 15 документів;
- жовтень 2021 р. – 18 документів;
- жовтень 2020 р. – 13 документів.
І знову: кількість зареєстрованих у жовтні 2023 року документів з питань освітньої політики є значно меншою, аніж у аналогічних місяцях попередніх (2022, 2021 та 2020) років.
Висновок: є підстави зробити сміливе припущення, що результативність державного управління у сфері освіти у 2023 році є значно нижчою, аніж у 2022, 2021 та 2020 роках.
Ще один висновок: галаслива рекламно-інформаційна кампанія, якою нині супроводжуються майже всі освітні ініціативи, не кореспондує із реальними показниками результативності освітнього управління.
І останній висновок: державне управління у сфері освіти має бути доказовим, а тому не слід довіряти фейкам і гаслам, натомість слід довіряти умовиводам, які ґрунтуються на належних і допустимих фактах і даних.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021 – 2023), доктор економічних наук, професор.
