І. Лікарчук: «порохова діжка» шкільних автобусів

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.

Кілька днів тому мав довгу розмову з директором хорошої середньої школи (вибачте – тепер академічного ліцею) про долю та перспективи закладу. Давно знаю цього директора. Чи не з тих років, коли він починав працювати під моїм началом у невеликій сільській школі…

Потім допомагав йому порадами та якимись практичними справами зробити із звичайної школи райцентру щось набагато краще. Багато разів розповідав студентам про досвід його роботи, особливо про самостійну фінансово-господарську діяльність та її результати…

Спілкуючись, ми обговорили чимало проблем. Зокрема про автономію школи районного розуміння: місцева влада все-таки забрала у школи власну бухгалтерію (що і не дивно, бо цей заклад має найбільший освітянський бюджет. Ну як цей чинник могло проігнорувати місцеве тимчасове начальство).

І про те, що місцевий відділ освіти більше слідкує за тим, що керівники закладів і вчителі роблять поза школою, а не в освітньому процесі (бо в ньому потрібно розбиратися). І про так звану «оптимізацію мережі», метою якої насправді стала економія коштів.

І про рівень підготовки молодих педагогів, котрі приходять до закладу й страшенно бояться учнів та не вміють, заповнюючи якісь звіти, правильно порахувати проценти (дарма, що мають диплом учителя математики і навіть надають репетиторські послуги)…

Але особливий біль директора – шкільні автобуси. Їх у закладі – три. Із водіями, яких доводиться брати за принципом «абихто», через низьку зарплату. Про щоденне переживання за «випуск» водіїв на лінію та технічний стан автобусів (директор не є медиком чи інженером-автомобілістом). Про запчастини та ремонти, гаражі…

Між іншим, проїжджаючи селами, не один і не два рази бачив ті автобуси, що стоять у приватних дворах. Лише не знаю, чиї то двори – директорські чи водійські…

А про санітарно-гігієнічні умови у салонах тих автобусів – то окрема тема: розпечені влітку і задубілі – взимку…

Слухаючи про ці шкільноавтобусні жахи від директора, спочатку думав, що це якісь проблеми містечкового характеру. Бо пам’ятаю, коли лише починали цю епопею з шкільними автобусами, то починали й створювати відповідні служби при відділах освіти…

Але швидко зрозумів, що це проблема далеко не містечкового характеру. Зрозумів тоді, коли прочитав коментар до одного з моїх постів дуже досвідченого керівника відділу освіти, доктора педагогічних наук (дисертації з проблем управління освітньою системою регіону), відомого освітнього діяча Івана Григоровича Осадчого. Наводжу його коментар без купюр: «Про шкільні автобуси.

Хто в темі – той в шоці!

Як їх ремонтувати, якщо їх близько десятка, і вони «у віці»? Зробити це швидко не вдається, адже необхідно проводити тендери. Як отримати дефектний акт на ремонт будь-якого вузла, у тому числі і двигуна, не «розібравши» його, і скільки буде коштувати ремонт насправді?

Як експлуатувати шкільні автобуси без гаражного господарства?

Яка насправді ціна якісного перевезення школярів?

Від попередників отримали один такий «висяк», – треба робити ремонт двигуна, а як це зробити, якщо вартість ремонту точно більша за 50 тисяч грн, а скільки насправді, – не знає ніхто, тому ніхто й не береться! Тепер вже й ми відбуксирували на техстанцію один шкільний автобус і також двигун, і також незрозуміло, що, скільки і як?»

Прочитав цей коментар, зателефонував кільком директорам шкіл – у всіх одне й те саме: відчуття сидіння на пороховій діжці з цими шкільними автобусами. Бо, не дай Бог, щось станеться з ним на трасі. А у «салоні» – кілька десятків учнів, які волею чиновників перетворилися в своєрідних заручників. І нікого те не хвилює. Бо є цап-відбувайло – директор… Чи хвилювання у начальників місцевого рівня почнеться тоді, коли щось таки трапиться. А до того, як у приказці: «Поки грім не гряне, Іван не перехреститься».

P.S. Маю пропозицію. Рішенням Уряду (не нижче) автобуси шкіл передати на баланс місцевих відділів освіти. Тим же рішенням зобов’язати керівників відділів щодня особисто випускати автобуси на лінію, поклавши на них відповідальність за таку дію; методистів – перевіряти психофізичний стан водія, спеціалістів відділу – займатися ремонтами і запчастинами.

А справа директора школи – зустріти і провести автобус з дітьми, поставивши відмітку в шляховому листі: рейс успішно виконано…

У такому випадку хоч якась користь від тих відділів освіти буде. А якщо самі не хочуть того робити, то мають вимагати створення транспортних служб при відділах освіти, котрі й будуть займатися автобусними справами. Або це має зробити Уряд.

Не можна гратися в цапів-відбувайлів, коли мова йде про життя та безпеку дітей. То погані ігри.

Оригінал