Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург.
Морське
Уявимо українську освітню систему у вигляді величезного корабля. Великий лайнер. Яскраво розфарбований та освітлений.
Єдиний його недолік – величезна пробоїна нижче ватерлінії. Вона не настільки велика, щоб корабель затонув миттєво, але, тим не менше, процес іде, і кожної миті момент загибелі стає все ближчим і ближчим.
Звичайно, потрібно рятувати корабель. Всім разом рятувати. Ось тут і виникає проблема.
Прибігають люди з нижньої палуби в каюти, що розташовані на верхніх палубах. Мокрі і з проханням по допомогу. Бо всі ж на одному кораблі, і потонемо разом. І що ж вони у відповідь чують?
Далеко не питання про те, чим допомогти. Зовсім ні. У відповідь чується приблизно таке: «Не треба узагальнювати! Десь, може, хтось і тоне, а у нас в каюті щойно ремонт зробили. У нас сухо і затишно. Так що не треба робити узагальнюючі висновки на підставі відомостей про окремі частини корабля!»
Ті, що з напівзатонулих палуб, спочатку навіть мову втрачають. Потім намагаються пояснити, що корабель – він один для всіх. І якщо потонемо - так всі разом. Але всі спроби пояснень різко перекриваються криком: « Припиніть узагальнювати! Персонально ми не тонемо! І взагалі! У вас диплом моряка є? Немає?! Так про що ви маєте право говорити? Яке право ви маєте від когось щось вимагати?»
А пробоїна стає все більшою і більшою. І корабель невпинно наближається до моменту остаточного зникнення серед морських хвиль. І мені здається, що навіть коли корабель остаточно затоне, над вже порожнім морем буде лунати: «Не треба узагальнювати…»
Поки ще є час. Бодай зрозуміти, що ми всі на одному кораблі. І нові шпалери в вашій каюті та повна відсутність морської води не знищують факт того, що корабель все одно тоне…
