Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Економіка українських земель у другій половині XVII - XVIII ст. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Економіка українських земель у другій половині XVII - XVIII ст. Реферат

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648-1667 p.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодали-католики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників.

Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою "дідичних панів", не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква - 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького - складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.

За 1648-1654 p. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: "... шляхта... чтоб при своих шляхетських вольностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти - звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін.

Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 p. і залишили їм право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто "виконав присягу вірності" Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства, перебувало монастирське землеволодіння.

Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельницького (1648-1657 p.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654-1657 p. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 - на угіддя, 8 - на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.

У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення козацької власності на землю. Це було юридичне затверджено під час Переяславської ради 1654 p.

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними - до 80%) вважали себе козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність.

Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648-1657 p. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої вартості (млини, будинки).

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція.

Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам'янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя - м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння - Чигиринське староство.

За Московсько-переяславським договором 1654 p. лише гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова старшина "для прокормленія" отримувала млини. Поступово право надання земель у власність поширилося і на неї.

Взагалі в роки Хмельниччини (1648-1657 p.) старшина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. У Московській державі існували феодально-кріпосницькі порядки ("Соборне Уложення" 1649 p.), і всі звернення української старшини знаходили підтримку.

Першими отримали царські грамоти посли Війська Запорозького до Москви в 1654 p. - переяславський полковник П. Тетеря на місто Смілу і геніальний суддя С. Богданович-Зарудний на місто Старий Мліїв з селами і всіма угіддями". Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отримав грамоти на міста Остер і Ромни з селами, 5 містечок і З села з усіма доходами і угіддями.

Родина Золотаренків випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто Борзну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами. Право власності на землю ще не означало його фактичної реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати примуси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, селяни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю, що призводило до загострення соціальних суперечностей.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо військова служба здійснювалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань, намагався зупинити процес покозачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня 1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Проте в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розмежування козаків і покозачених селян. Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як рівноправні із спадковими козаками.

Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в "Березневих статтях" так: "Кто пашеной крестьянин, тот будет должность бьілую его царскому величеству отдавать, как й прежде всего".

Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках, перебували "під правлінням сотенним, в ведомстве полковом й в диспозиции гетьманской".

За переписом 1666 p., який проводився царським урядом з метою запровадження нової системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському полках вільні військові села становили більше половини загальної кількості населених пунктів. Селяни вважали землю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно користувалися результатами праці. Селянські наділи значно зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу норму, що становила до 1648 p. четвертину лану.

Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і адміністративного апарату. Обов'язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у формі "звиклеє послушенство". Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до обов'язкових робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заставили селян "роботизну віддавати". Б. Хмельницький прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначалися характер і тривалість робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.

В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Інші вчені вважають, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, права на користування землею та угіддями свідчили лише про значний крок до селянської власності. Продовжувало існувати громадське (спільне) і сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні володіння дістали міста і міщани.

Після смерті Б. Хмельницького в Українській державі посилилася тенденція зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися.

Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Визвольної війни посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.

Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах - будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького ґрунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними виробниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в "Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.

Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються в історико-економічній літературі по різному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке на той час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодальна земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське селянство перейшло в категорію феодальне залежних селян. Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користувалися нею, добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом збирання державних податків.

Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почалася в умовах, коли на території, на якій утворилася козацька держава, почався процес генези індустріального суспільства, більшість населення була особисто вільною і не було кріпосного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних відносинах, знищено феодальну власність, крім монастирської та незначної частини шляхетської, права на які практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему.

Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Козацтво і селянство вступали в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого перетворення козацько-селянських маєтків на господарства фермерського типу. Проте в складі феодально-кріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.

Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави.

Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей, в адміністративно-територіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський).

Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський).

На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автономію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

Було ліквідовано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утворено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. - Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі виникла Новоросійська губернія (1764 p.).

У 1775 p. Запорозьку Січ остаточно було зруйновано. Внаслідок російсько-турецьких війн (1768-1774 p., 1789-1791 p.) Південне Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської держави. На українських землях запанували загальноросійські порядки.

Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобережна Україна і Волинь.

XVI-XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямовувався з Правобережної та Західної України на Лівобережну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у 70-90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреччиною, а також у 60 - на початку 70-х років XVIII ст.

На територію Лівобережної і Слобідської України спрямовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також білоруси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві, Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спостерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися повільно. Цей процес активізувався в 40-50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихійний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою,

Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII - XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства.

Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на нагромадженні земельних володінь і організації господарства. Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало.

Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст. становила майже 0,5% загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. - до 1%. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини становила майже 21 тис. осіб.

Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.

Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини.

Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662- 1722 р.), Сенату, Малоросійської першої (1722-1727 p.) і другої (1764-1786 p.) колегій набули першорядного значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація.

Старшинське володіння землею існувало у двох формах:

  • приватно спадковій,
  • тимчасово-умовній.

Спадкове ("зупольне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від службового становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних актах. Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських та гетьманських надань на "ринг", "до ласки військової", "на підпертя дому". Строк, на який воно давалося, визначався формулюваннями "до ласки нашої рейментарської і військової" або "до смерті". Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.

Джерелами зростання старшинського землеволодіння були:

  • займанщина вільних земель;
  • придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель;
  • гетьманські надання і пожалування царського уряду "за службу великому государю" з фонду вільних військових маєтностей.

Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII - на початку XVIII ст. свідчать дані "Генерального слідства про маєтності", проведеного в 1729-1730 p. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів.

У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.

Протягом другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними "Генерального слідства про маєтності", в 1729-1730 p. у 9 полках (крім Стародубського) монастирям належало 305 маєтків i 11 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20% загальної кількості подвір'їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства.

Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-продажу власником цих земель було "цехове товариство від старшого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земельних наділів купцям були нечастими.

Один з перших універсалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими жалуваними грамотами.

Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейованим станом Лівобережної та Слобідської України. Чисельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Мазепи - по З0 тис. Після Мазепи пункт "чисельність козаків" у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня) Лівобережної України було 55 240 козаків. У 1735 p. під час російсько-турецької війни головнокомандувач російської армії фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до Катерини II при вступі на престол старшина вказувала, що знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у війську.

У Слобідській Україні в 1700 p. в п'ятьох полках було 3500 козаків, у 1723 p. в чотирьох полках, крім Острозького, - 75 898 козаків. Козаки зберігали земельні наділи, що мали до Визвольної війни, вони купували, освоювали шляхом займанщини нові землі. Цим правом користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Так, у 1659 p. новоприбулим надавалося: отаманові - 15 десятин землі, осавулам - 13,5, простим козакам - 12. Чугуївські козаки отримали по З0 десятин землі, крім цього ліси і сіножаті.

До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при виникненні земельних суперечок. У Слобожанщині займане право було скасоване рішенням князя Шаховського, затверджене царським указом (1735 p.). Козацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів. Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях протягом року.

Після Визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Козацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.

Одночасно старшина змушувала козаків безплатно працювати в своїх маєтках:

  • орати землю,
  • косити траву,
  • заготовляти сіно і дрова,
  • доглядати за худобою,
  • брати участь у будівельних роботах,
  • забороняла їм торгувати горілкою,
  • замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу,
  • записувала в посполиті.

Козаки давали старшині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво, спочатку натурою, з кінця XVII ст. - грішми.

Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про проведення в 1753 p. ревізії в Лівобережній Україні, козацько-селянське населення за майновою ознакою поділялося на:

  • можноґрунтових і знатного промислу, які мали не менш як 50 десятин землі, хутори з сіножатями та луками, кінські, овечі заводи, пасіки або товару на суму до 1 000 крб.;
  • середньоґрунтових і середнього промислу, які мали не менш як 20 десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в крамницях;
  • малоґрунтових і малого промислу, які не мали до 20 десятин землі, а доходу з промислів і торгівлі — 200 крб.;
  • ніщетних, які мали від 2 до 4 десятин землі;
  • крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір'ях з городів або у безподвірних хатах без городів, займалися заробітками.

Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було закріплено універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтверджено спеціальним розпорядженням "Правління гетьманського уряду", який затвердив царський указ (1735 p.).

Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків "без всякой подмоги" і виборних "с подмогой", яких частково або повністю мали забезпечувати підпомічники. До виборних без підмоги належали козаки, що мали орне поле, сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або "знатні" та "середні" промисли. Виборними з підмогою вважалися козаки, що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей посіву (2,5 десятини). До підпомічників належали ті козаки, які не мали ґрунтів, промислів, а мали лише свої хати, а також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за свій кошт іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.

Господарське становище козаків погіршувалось у зв'язку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони від татар. У статтях гетьманів І. Скоропадського (1722 p.), Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням прав і привілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів російської армії в дворах простих козаків, виконання ними гужового примусу. Козаки брали участь у так званих командираціях - будівництві та ремонті каналів, фортець.

На будівництві Ладозького каналу працювало 20 тис. козаків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в спорудженні Української оборонної лінії (1731-1733 p.) брало участь 25 тис. лівобережних козаків, слобожани давали по одному козаку з 10 дворів. Тяжкою була служба на цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив у 1751 p. звільнити лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13 тис. козаків були у від'їзді у зв'язку з військовою службою, в 1778 p. - 10 тис. Це призводило до запустіння господарств, в яких козаки жили та утримували сім'ї. Вони були змушені залишати військову службу, виходити з козацького стану (виписники), займатися промислами, торгівлею, йти на заробітки.

Необхідність збереження козаків як дарової військової та робочої сили змушувала уряд обмежити скуповування земель у козаків. "Решительньїе пунктьі" (1728 p.) гетьмана Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і селян успадковані та куплені землі. Царські укази 1739-1741 p. забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків. У 30-х роках XVIII ст. було заборонено скуповувати землі козаків у Слобожанщині. Проте на практиці нічого не змінилося.

В 1754, 1760, 1761 p. гетьман К. Розумовський видав спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося залишити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в 1764 p. спеціальною грамотою наказати гетьманові Розумовському оформити купчі документи на всі придбані у козаків землі. В середині 60-х років видавалися розпорядження для покарання покупців козацьких земель "отнятиєм ґрунта, лишениєм денег, за оний заплачений". Землі козакам поверталися безплатно.

Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забороняв переводити козаків у посполиті. Указ 1735 p. наказував Генеральній військовій канцелярії визволити "закріпачених козаків" (козак, що був посполитим 15 років, міг ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував насильства та зловживання старшини щодо козаків.

У 1783 p. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у категорію державних селян: козаки зберегли особисту свободу та право на володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувались у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх господарств.


30.09.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!