Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Російський філософ Микола Бердяєв
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Російський філософ Микола Бердяєв

Становлення М.Бердяєва як мислителя. Ідейне переосмислення М.Бердяєва. Наближення до богословства. Емігрантський період життя М.Бердяєва. Погляд М.Бердяєва на культуру

Микола Бердяєв народився 6 березня 1874 р. Родина хоча й була московського походження, але належала до аристократії південно-західного краю із сильними тоді в Києві західними впливами. Прадід мав чин генерал-аншефа, був генерал-губернатором Новоросії та вів особисте листування з імператором Павлом I. Дід, за переказами, молодим поручиком-кавалергардом відзначився в бою з Наполеоном при Кульмі 1814 р.: коли всі командири, включно з генералом, загинули, узяв командування частиною на себе, відчайдушно атакував французів, після чого ті злякалися й програли бій. Згодом той самий дід, уже отаман Війська Донського, не побоявся обстоювати козацькі вільності перед самим Миколою I.

Батько Бердяєва, у молодості кавалергард, воював під час Турецької війни. Вийшовши у відставку, був предводителем дворянства, мировим суддею, головою Південно-Західного земельного банку. Проте в грошових справах умінням не вирізнявся й «мав тенденцію до розорення», як згодом і його син-філософ.

Батькова мати — уроджена Бахметьєва. Бабуся матері — княгиня Кудашева, уроджена князівна Баратова... Ці «російські пани», судячи з прізвищ, явно мали татарське коріння, зокрема й Бердяєви.

Був у родині й «західний тренд». Мати Бердяєва, уроджена князівна Кудашева, по матері була французькою графинею Шуазьоль, писала листи тільки французькою, так і не навчилася писати російською грамотно і, хоч була православною з народження, все життя молилася за французьким католицьким молитовником. У домі говорили французькою мовою. Бердяєв, що з дитинства їздив у Європу, досконало володів ще й німецькою. Було й польсько-литовське коріння: кузина матері — графиня Браницька, уроджена князівна Сапега, її чоловік — двоюрідний дядько матері Бердяєва.

Це вищий феодально-аристократичний світ. Браницька була «власницею міста Біла Церква», мала палаци у Варшаві, Парижі, Ніцці й Римі. Через Браницьких Бердяєв доводився далеким родичем царській сім’ї: дочка Катерини II й Потьомкіна була видана заміж за гетьмана Малоросії (так у Бердяєва!) Браницького. Така генеалогія не дозволяє вважати Бердяєва росіянином у повному сенсі!

На схилі життя у Франції Бердяєв ностальгічно називає Київ одним із найгарніших міст Європи, згадуючи Лавру й церкви Печерська, особняки й сади Липок, Хрещатик, Софію, єврейський Поділ, Дніпро, Царський сад і цвинтар біля Аскольдової могили, де поховано предків філософа...

З дитинства Бердяєв був зарахований у пажі й відданий у кадетський корпус. Успішністю не вирізнявся: математика й диктанти давалися важко, а за закон Божий одного разу одержав «одиницю» за 12-бальною системою. Його осяяло прагнення стати філософом, і в 14 років він уже читав Гегеля й Канта! Замість Петербурзького пажеського корпусу 1894 р. вступив на природничий факультет Київського університету ім. Св.Володимира, а через рік перейшов на юридичний.

Київ тоді був центром соціал-демократії, а російські інтелігенти захопилися марксизмом, зокрема й студент Бердяєв, одержимий пошуком свободи й сенсу життя. На відміну від багатьох «марксистів», Бердяєв глибоко розумів Маркса та його джерела. Матеріалізм Фейєрбаха — це не примітив Бюхнера й Молешотта, якого саркастично описав І.Тургенєв в «Отцах и детях»; у Фейєрбаха є релігійна першооснова навіть при поверхневому матеріалізмі. Гегеля також можна розуміти революційно й консервативно: він бачив утілення свого Абсолютного Духу в прусській державі, де Гегель був офіційним філософом; він же через діалектику породив революційну динаміку, тобто Маркса.

У Маркса є екзальтація волі Шопенгауера. У Маркса дуже багато від духівників «похмурого німецького генія» Фіхте й Шеллінга, з їхньою свободою людини в ім’я вищого призначення. За Бердяєвим, марксизм — це не так економічний матеріалізм і класова боротьба, як віра в те, що людина зможе стати незалежною від економіки, віра в подолання людиною соціальної рутини в ім’я вищого покликання. Цього ніколи не розуміли ні «комуністи», ні буржуазні тлумачі Маркса. «Аксакал російського марксизму» Г.Плеханов під час особистої зустрічі назвав філософування Бердяєва несумісним із марксизмом. Навіть відійшовши від марксизму, Бердяєв симпатизував Марксу, але не «марксистам».

Бердяєва вважали ідейним лідером київського марксистського осередку, він вів гурток самоосвіти, возив через кордон прокламації. 1898 р. його заарештували, ненадовго помістили в Лук’янівську в’язницю. Тут стався анекдот: під час арешту та обшуку жандарми ходили по будинку навшпиньках, аби не розбудити батька Бердяєва, що був на «ти» з генерал-губернатором і мав зв’язки при царському дворі. З університету Бердяєв «вилетів із тріском», диплом «на право мати право» він так і не одержав (утім, на його тлі нинішня публіка, спрагла звань і ступенів, видається розумово відсталою). Антисоціальний Бердяєв усе життя нехтував тим, що називають «посісти становище в суспільстві».

Політику, соціум, державу, мораль, революції та контрреволюції він справедливо зараховував до інтересів середньої, ординарної масової людини. Суспільство, цивілізація лежать у злі. Закон побудований на неправді. Це закон не Божий, але кесаря світу цього. І радикальна революція, і ліберальна юриспруденція безпорадні при тотальній моральній потворності, яка нині постає в Україні у вигляді різних лукавих «рехворм». Але слід не тікати від світу, що лежить у злі, а переломити, змінити його радикальною революцією в масовій психології, інакше соціальні революції неминучі.

Ідейне переосмислення М.Бердяєва. Наближення до богословства

1900 року Бердяєв потрапляє на заслання у Вологду. У Вологді він живе серед засланих марксистського й народницького зразка й відкриває для себе таке явище як «тоталітаризм революційної інтелігенції». Е.Фромм згодом назве це авторитарним типом соціального характеру й різновидом людської деструктивності.

Починається розрив із радикал-революціонерами. Називаючи себе «аристократом, який визнав правду соціалізму», він справедливо вважав критику лібералами комунізму лицемірством: тоталітарний «комунізм» був наслідком неправди буржуазного світу, та й «науковий комунізм» народився не в Росії чи Китаї, а в Європі. Буржуазний Захід «побудував соціалізм», який, попри все нинішнє благополуччя, далекий від комунізму в вищому розумінні. Цікаво, що це відбулося і за Марксом, і за Леніним: класові бої, світові війни, фашизм, підвищення добробуту за рахунок третіх країн...

Бердяєв робить цікаве відкриття. Росія породила не тільки народництво й «комуно-ортодоксію», яка перекрутила як ідеал комунізму, так і Маркса. Федір Достоєвський зумів стати вищим над чварами соціалізму й буржуа. Він зневажав як буржуа за міщанство, так і революціонерів за побудоване на безбожництві заперечення свободи духу. Він передбачав, що капіталізм і соціалізм принципово мало різняться, чого досі не розуміє ліберал-консервативна політологія, яку бездумно запозичили в Заходу замість псевдомарксистської політграмоти.

Тепер на «буржуазному» Заході ринку, особистої ініціативи, свободи не так і багато, зате багато благополучного ліберал-соціалізму, що не вдалося соціалізму тоталітарному. Корпоративна й державна бюрократія відчужують індивіда від власності і держави. Реалізувати себе можна лише будучи гвинтиком системи. Силовий примус замінили економічним і психологічним маніпулюванням, часто індивід не усвідомлює несвободу в реалізації вищого сенсу. Виникає явище втечі від свободи, відповідальності, порожнечі й нікчемності, коли авторитарно-угодовський характер жене індивіда до лав — партії, класу, нації, соціального інституту, фірми, корпорації... Так думки Достоєвського висловив більш сучасно й науково його послідовник Е.Фромм.

А Бердяєв, як і Достоєвський, використовує старомодніший, але емоційно глибокий текст. Достоєвський — революціонер духу, соціаліст із Богом і в Христі. Свобода без Бога переходить у свавілля, безглуздий бунт і рабство. Свобода — благо, але за умови творчої реалізації, інакше ірраціональність набирає авторитарно-руйнівного характеру. Достоєвський у Легенді про Великого Інквізитора застерігає: свобода для людини нестерпна, вона шукає, кому б її віддати. Усі три спокуси, відкинуті Христом у пустелі, приймаються і соціалізмом, і ліберал-консерватизмом: спокуса соціального дива, спокуса царства світу цього і, головне, спокуса перетворення каміння на хліби земні.

Великий Інквізитор каже: «Удосталь свободи і хліба земного... разом немислимі... ніколи не зуміють розділитися між собою... Усі будуть щасливі... Ми змусимо їх працювати, однак у вільні... години ми влаштуємо їхнє життя, як дитячу гру, з дитячими піснями, хором, танцями... Ми дозволимо їм гріх, вони слабкі й безсилі... Ми дамо їм щастя слабосилих істот, якими їх і створено». Тоталітарному соціалізму це не вдалося, а західному ліберал-соціалізму (welfare state) поки що вдається, на заздрість іншим; замість танців і хорового співу нині в моді комп’ютерна гра, «Play Boy», багато-багато пива тощо (див. телевізор). Аристократичну релігію хліба небесного, свободу духу слабка людина віддає за хліби земні. (Тут Достоєвський «перегнув палицю», а Бердяєв його поправляє — хліб земний повинен бути для всіх!) Не схотівши вільно з’єднатись у Христі, люди примусово з’єднуються в антихристі — тоталітарному соціалізмі чи буржуазному міщанстві.

Поворот Бердяєва до християнства збігся з «російським ренесансом», який був продовженням європейської кризи раціоналістичного світобачення. У Петербурзі до кола спілкування Бердяєва входять Д.Мережковський, В.Розанов, В’яч.Іванов, О.Блок, А.Бєлий, Л.Шестов, М.Лоський... Інтелігентська тусовка видає часописи й дебатує на релігійно-філософські теми. Але яка вражаюча відмінність від нашого нинішнього «бомонду» з його махровим міщанським марнославством, недавно серед нашої хуторянської «еліти» навіть «шевальє» об’явилися!

1905 року Бердяєв зустрічає Лідію Юдіфівну Рапп, із якою прожив у шлюбі понад 40 років. У літературно-філософській інтелігенції він теж розчарувався, справедливо вважаючи її відірваною від соціальних процесів (марксистська закваска!). Йде революція 1905 р., і Бердяєв віщує, що майбутня революція буде не ліберально-кадетською, а тоталітарно-комуністичною.

За К.Юнгом, релігійність людини біологічно зумовлена наявністю афективно-навантажених міфотворних ділянок психіки. Це форма прояву закладеної в людині загальної енергії космосу; її пригнічення або перекручування призводить до руйнування психіки та світу навколо неї, що й спостерігається нині. Юнг навіть говорив про Бога в несвідомому. Бердяєв, в інших термінах, говорить те саме: людина — релігійна тварина, що відринула Бога Істинного, а створила ідолів хибних, до яких Бердяєв справедливо зараховує державу, демократію, суспільство, гуманізм. Християнство свого завдання не виконало — воно часто служило кесарю світу цього, а не Богу.

Гуманізм вирішив, що він релігія, а пересічну людину й суспільство проголосив вищим началом. Так виникли соціалізм і ліберал-консерватизм — ідеали мирського багатства та благополучного життя, тоді як від людини вимагається величезне напруження сил для пошуку вищого смислу. В цьому головний порок демократії, яка, попри певну правду, ставить істину та свободу в залежність від плебейської думки більшості, а духовне зростання особистості й суспільства підміняє пристосовництвом. Тому тоталітарний соціалізм зазнав краху, а західний ліберал-соціалізм дедалі більше вироджується в споживання, гедонізм і морально-психологічну потворність. Демократія — взагалі ілюзія. Авторитарно-угодовська психологія суспільства неминуче призводить до появи якоїсь, як нині модно говорити, «еліти». Але найчастіше це не аристократія, а охлократія, що нині в нас і спостерігається. Бердяєв бореться за аристократизм, але дуже своєрідний. У нього аристократизм — це найжорстокіша аскеза, найвище напруження творчих сил, щоб осягнути Граничну Істину. Сумнівно, щоб більшість аристократів по крові й тих, хто «косить» під аристократа, із цим погодилися!

Свобода в Бердяєва з банальної етичної проблеми виростає до категорії космічної. Бердяєв говорить про несотворену, споконвічну свободу, що існувала до того, як Бог створив буття. Вона ірраціональна, породжена небуттям. Вона предвічна, як і сам Бог. Вона непідвладна Богу. Жоден «богослов у законі» цього не прийме. Але це дуже співзвучно сучасним думкам про те, що Всесвіт є взаємодією та взаємоперетворенням Космосу й Хаосу (І.Пригожин), а вічну чвару між матеріалізмом та ідеалізмом, схоже, уже можна здати в архів.

Наявністю первинної свободи, що породжує зло, Бердяєв хоче розв’язати характерну російську проблему теодицеї — виправдання благого й доброго Бога-творця за те, що створений ним світ повен Зла. Це схоже на зороастризм (маніхейство), створення якого приписують легендарному пророку Заратустрі. У маніхействі буття вважається боротьбою бога добра Ормузда й бога зла Арімана. Це, у свою чергу, співзвучне діалектиці Гегеля—Маркса з її єдністю і боротьбою протилежностей. Маніхейство дуже вплинуло на іудаїзм і християнство — хоча вони й визнають єдиного Бога, але Старий Заповіт чітко не говорить: споконвічно існував Диявол чи був створений Богом і потім відпав від нього. Через Слово Бог створив не лише світ, а й людину.

За Бердяєвим, крім Божого Смислу, в людині є і зла первинна свобода. Те саме, але в інших термінах, подає цілком матеріалістична глибинна психологія. За Юнгом, у людині є низинне біопсихосоціальне начало (Тінь); Фромм говорив про ірраціональну деструктивність такого самого походження; обидва вони говорять і про ірраціональний порив до творіння, творчості.

Сенс творчості в Бердяєва тісно пов’язаний із його розумінням релігії. Людина створена Богом, але впала у гріх і відпала від Смислу Божого. Метою християнства офіційна релігія вбачає спокутування гріху та спасіння, а Бог вважається верховною силою, вищою владою, що карає грішників і посилає благодать тому, хто став на шлях спасіння. Бердяєв вважає це пережитком старозавітної, іудаїстичної передісторії релігії Христа. Відчуття гріховності пригнічує й ослаблює людину, це те саме, що Батько у Фрейда й Авторитарна Совість у Фромма. У Бердяєва Бог — це свобода для творчості. Бог створив Всесвіт і людину й вимагає зустрічного акту творіння, спрямованого людиною до Бога, щоб людина могла стати нарівні із Богом, стати Боголюдиною, втілити відомий вислів «ви станете як боги». Найвище призначення людини — це активне пізнання Закону Божого через пізнання Всесвіту, створеного Промислом Божим, і розумне перетворення Космосу як акт творчості, спрямований до Бога.

Стосовно розхожого штампу про Бердяєва як про християнського філософа можна сказати ось що. Духівництво й церкву як соціальний інститут Бердяєв справедливо звинувачував у перекрученні Смислу Божого, а «побутове християнство» взагалі зневажав. Навіть Святе Письмо він вважав слабким відбитком Слова Божого, вираженим недосконалою мовою людини. Тут є частка істини: ірраціональне за своєю суттю одкровення про Бога та Промисел Його абсолютно адекватно раціоналізувати неможливо. Але в середньовіччі такий «християнин», як Бердяєв, горів би на вогнищі як єретик, а згодом якийсь «священний синод» відлучив би його від церкви й піддав анафемі.

Революцію 1917 р. Бердяєв сприйняв спокійно, справедливо вважаючи, що як Росія, так і весь світ ідуть «не туди». Він давно вважав, що у відповідь на накопичене у світі зло революція спробує здійснити правду, але це обернеться ще більшим злом. Спаду в Бердяєва не було, навпаки, було творче піднесення. 1918 року він створює Вільну Академію духовної культури, де веде лекції та семінари. На його релігійно-філософські диспути приходили робітники, буржуа, солдати, інтелігенти, навіть більшовицькі чекісти й комісари. У наш час тотальних «ученості» й «оступінення» такого потягу до духовної культури не спостерігається!

Владу більшовиків Бердяєв критикує, але йому виділяють академічний пайок і навіть обирають у 1920 р. професором Московського університету, де на лекціях він критикує марксизм. 1922 року його двічі заарештовує ЧК. Перший раз під час допиту, який вів сам Ф.Дзержинський, Бердяєв читає йому лекцію про власне розуміння марксизму. Під час другого арешту Бердяєва оповіщають, що його вирішено вислати разом з іншими філософами, вченими й письменниками.

Емігрантський період життя М.Бердяєва

26 вересня 1922 р. Бердяєв назавжди виїхав із Росії на так званому «філософському пароплаві» з представниками російської інтелігенції — курсом на Німеччину. Вже потім стало зрозуміло, що всім їм просто поталанило, через 10 років їх знищили б.

До 1924 р. Бердяєв живе в Берліні, потім у Франції — у Парижі та Кламарі. Видає часопис і керує видавництвом, які публікували світоглядну літературу. Це дозволяло жити хоч і небагато, але гідно.

За кордоном мислитель здобуває світову популярність, але різко розходиться з російською «білою» еміграцією. Хоча Бердяєв був запеклим противником більшовизму, ще різкіше він ставився до будь-яких планів повалення більшовиків шляхом інтервенції. Він вірив тільки у внутрішнє подолання більшовизму. Тут він майже вгадав, але крах СРСР виявився не подоланням, а деградацією та розпадом, і під цими уламками ми «борсаємося» вже понад 10 років. У Франції за Бердяєвим навіть закріпилася репутація не комуніста, а «комюнізан» (communisant), що з французької можна перекласти як «комунізнутий».

Почалася Друга світова війна. Емігрантів, які співпрацювали з гітлерівцями, Бердяєв зневажав. Гестапо на нього «позирало косо», але чіпати світову знаменитість не наважувалося. Стався конфуз: коли якась швейцарська газета помилково повідомила про арешт Бердяєва, до його садиби в Кламарі прибули два переляканих чини з гестапо — виявляється, хтось із гітлерівських бонз захоплювався творчістю філософа!

У працях Бердяєва багато сторінок присвячено «російській ідеї». За Бердяєвим, «російська душа» (у термінах К.Юнга — психотип) — суперечлива єдність природного екстатичного діонісизму й несамовитої православної аскези, що з застереженнями стосується й українців. «Російська ідея» (за Бердяєвим) полягає у прагненні до Абсолюту й Нескінченності, у пошуку справедливого Царства Нетутешнього й загального братства з Богом й у Христі. Російські революцію та комунізм Бердяєв вважав перекрученням цієї ідеї, у чому, за Бердяєвим, винне соціальне зло або, за Фроммом, ірраціонально-деструктивний соціальний характер. Марксизм цьому лише надав поверхнево-раціональних рис, та й сам він мав значний релігійний заряд. Царство Абсолютної правди виродилося в тоталітаризм, загальне братство — у шовінізм, спроба об’єднати східну й західну духовні традиції — інколи у безглузде протистояння Сходу й Заходу тощо.

За Бердяєвим, тоталітарний комунізм є наслідком того, що християнство своєї місії не виконало; а, перекрутивши «російську ідею», своєї історичної місії не виконала Росія. І справді: налякати весь світ, пролити стільки крові й заморити голодом стільки мільйонів, перемогти в такій страшній війні й невдовзі після неї прорватися в Космос — і такий безславний кінець, шкурництво й деградація! Бердяєв ще 1937 року писав, що Росія до революції була країною не дуже буржуазною, але буржуазність настане після комунізму (!), коли релігійну енергію буде безславно витрачено, почнеться шкурництво... Ось воно й почалося!

Філософія історії Бердяєва продовжує російську традицію, яка не вважала історію прогресом в ім’я верховного блага, прогресом узагалі, вказуючи на регресивні тенденції. І слов’янофіли, і західники порушували питання про відмінність між культурою й цивілізацією, за яку платиться висока ціна у вигляді масової деградації. Вони звинувачували Європу в міщанстві, говорили про «занепад Європи» та «кінець історії», яку вважали не єдиним лінійним процесом, а сумою від перетинання циклів зародження, розквіту й занепаду цивілізацій. І хоча поширена помилкова думка, що вперше ці погляди висловив О.Шпенглер (1880—1936), про це заговорили вже у 1840-х роках Герцен і Бєлінський, потім на повний голос заявив Достоєвський, а найбільш системно виклав М.Данилевський (1822—1885), коли Шпенглер ще не народився. До речі, під час особистої зустрічі Шпенглер здався Бердяєву самовдоволеним буржуа.

У Бердяєва посилюються мотиви есхатології й апокаліптики — сенс історії він вбачає у закінченні історії. Аби це зрозуміти, треба поглянути на один маловідомий момент його творчості.

Бердяєв протиставляє космічне й соціологічне світовідчуття. Людство породжене Космосом і є грою космічних сил та законів. (Чим не матеріалістичне тлумачення Бога і Закону Його?) Людина, як неспроможна осягнути Простір, штучно замикається у своєму обмеженому соціальному світі, рятуючись від Нескінченності. Розхожі соціологічні погляди практично ігнорують космічний сенс буття й майбутнього. Усі соціальні вчення зосереджені на створенні «благополучного людського мурашника». Але організація ситого, самовдоволеного соціального світу в принципі неможлива через закладений у людину потенціал ірраціональної енергії Космосу.

Якщо цю енергію не спрямовано на нескінченне творче пізнання й перетворення нескінченного Всесвіту, то вона обертається різноманітними формами ірраціональної деструктивності. Із поглибленням і ускладненням організації суспільства людство дедалі більше втягується в «героїчну» боротьбу з соціальними проблемами, створеними ним самим. У термінах К.Юнга — це патологічне поглиблення інтроверсії в себе за рахунок екстраверсії в Космос. У термінах християнства — це відпадання людини від Промислу Божого й поклоніння не Богу, а ідолу. Бердяєв бачив кінець історії в переході до космічного світовідчуття, для якого буде чужим прагнення до міщанського добробуту, але якому будуть властиві приборкання низького начала й гедонізму, аристократична самодисципліна, навіть аскеза, найвище напруження фізичних і духовних сил, ризик на межі виживання в нескінченній гонитві за Космосом, що нескінченно розширюється. Невже помилявся?!

Він сподівався, що після Другої світової війни в Росії почнеться оновлення, і навіть думав про повернення. Але, переживши страшну війну, Росія не змінилася. Псевдокомунізм упав лише через 45 років, та якби Бердяєв побачив, що виникло на його місці, він жахнувся б!..

Микола Олександрович Бердяєв помер 1948 р. у Франції, у своєму кабінеті, раптово, за роботою. Він так і не побачив Батьківщину.

Погляд М.Бердяєва на культуру

На думку М.Бердяєва у суспільно-духовному житті примат належить культурі. Не в політиці і не в економіці, а в культурі здійснюються мета суспільства. І високим якісним рівнем культури виміряється цінність і якість громадськості. На думку Бердяєва від демократизації культура всюди знижується у своїй якості й у своїй цінності. Вона робиться більш дешевою, більш доступною, більш широко розлитою, більш корисною і комфортабельною, але і більш плоскою, зниженою у своїй якості, некрасивою, позбавленою стилю.

М.Бердяєв зазначав, що культура переходить у цивілізацію. Демократизація неминуче веде до цивілізації. Вищі підйоми культури належать минулому, а не буржуазно-демократичному століттю, що найбільше зацікавлений зрівняльним процесом. У цьому плебейському столітті натури творчі і витончено культурні почувають себе більш самотніми і невизнаними, ніж в усі попередні століття. Ніколи ще не було такого гострого конфлікту між обраною меншістю і більшістю, між вершинами культури і середнім її рівнем, як у наше буржуазно-демократичне століття. Тому що в колишні століття конфлікт цей послаблявся більш органічним складом культури.

Але в культурі, що загубила «органічність», яка відступила від ієрархічної своєї будови, у культурі по своїй будові «критичній» цей конфлікт стає нестерпно болісним. Він викликає невимовний сум кращих людей нашої епохи. Людям демократичного духу незнайомі цей сум і незрозуміло це лиховісне почуття самітності в сучасній культурі. Для більшості культура — лише засіб вашої політики й економіки, лише знаряддя благоденства, лише культура для народу. М.Бердяєв звертався до радянських керманичів так: “Ви не в силах перебороти свого споконвічного утилітаризму. І скільки б ви ні пробували прикрашати себе культурою, занадто видно і ясно, що ніяких цінностей культури для вас не існує. Вам потрібна цивілізація, як знаряддя вашого земного царства, але культура вам не потрібна”.

М.Бердяєв зазначав, що культура і цивілізація — не те саме. Культура народилася з культу. Джерела її — сакральні. Навколо храму зачалась вона й в органічний свій період була зв'язана з життям релігійним. Так було у великих древніх культурах, у культурі грецькій, у культурі середньовічній, у культурі раннього Відродження.

Культура — шляхетного походження. Їй передався ієрархічний характер культу. Культура має релігійні основи. Це потрібно вважати встановленим і із самої позитивно-наукової точки зору.

Культура — символічна по своїй природі. Символізм свій вона одержала від культової символіки. У культурі не реалістично, а символічно виражене духовне життя. Усі досягнення культури по природі своїй символічні. У ній дані не останні досягнення буття, а лише символічні його знаки. Така ж і природа культу, що є прообраз здійснених божественних таємниць. Цивілізація не має такого шляхетного походження. Цивілізація завжди має вид parvenue (вискочка (фр.). У ній немає зв'язку із символікою культу. Її походження мирське. Вона народилася в боротьбі людини з природою, поза храмами і культом. Культура завжди йде зверху вниз, шлях її аристократичний. Цивілізація йде знизу нагору, шлях її буржуазний і демократичний. Культура є явище глибоко індивідуальне і неповторне. Цивілізація ж є явище загальне і всюди повторюване. Перехід від варварства до цивілізації має загальні ознаки у всіх народів, і ознаки по перевазі матеріальні, як, наприклад, використання заліза і т.п. Культура ж древніх народів на самих початкових ступенях своїх дуже своєрідна і неповторно індивідуальна, як культура Єгипту, Вавілону, Греції і т.п. Культура має душу. Цивілізація ж має лише методи і знаряддя.

Шляхетність усякої справжньої культури визначається тим, що культура є культом предків, шанування могил і пам'ятників, зв'язок синів з батьками. Культура заснована на священному переказі. І чим древніша культура, тим вона значніша і прекрасніша. Культура завжди пишається стародавністю свого походження, нерозривним зв'язком з великим минулим. І на культурі ґрунтується особливого роду благодать священства. Культура, подібно церкви, найбільше дорожить своєю наступністю.

У культурі немає хамізму, немає зневажливого відношення до могил батьків. Занадто нова, недавня культура, що не має переказів, соромиться цього свого положення. Цього не можна сказати про цивілізацію. Цивілізація дорожить своїм недавнім походженням, вона не шукає древніх і глибоких джерел. Вона пишається винаходом сьогоднішнього. У неї немає предків. Вона не любить могил. Цивілізація завжди має такий вид, точно вона виникла сьогодні чи вчора. Усе в ній нове, усе пристосоване до зручностей сьогоднішнього дня. У культурі відбувається велика боротьба вічності з часом, великий супротив руйнівної влади часу. Культура бореться зі смертю, хоча неспроможна перемогти її реально. Їй дороге увічнення, безперервність, наступність, міцність культурних створінь і пам'ятників. Культура, у якій є релігійна глибина, завжди прагне до воскресіння.

У цьому відношенні найбільшим зразком культури релігійної є культура Древнього Єгипту. Вона вся була заснована на спразі вічності, спразі воскресіння, уся була боротьбою зі смертю. І єгипетські піраміди пережили довгі тисячоріччя і збереглися до наших днів. Сучасна цивілізація не будує вже пірамід і не дорожить тим, щоб пам'ятники її мали тисячолітню міцність. Усі швидкоплинно в сучасній цивілізації. Цивілізація, на відміну від культури, не бореться зі смертю, не хоче вічності. Вона не тільки мириться зі смертоносною владою часу, але і на цій смертоносності тимчасового потоку засновує усі свої успіхи і завоювання. Цивілізація дуже приємно і весело влаштовується на цвинтарях, забувши про небіжчиків. Цивілізація футуристична. У цивілізації є хамізм зарозумілого parvenu. Цей хамізм повідомляється і культурі, що хоче бути остаточно безрелігійної.

У культурі діють два початки — консервативне, звернене до минулого і підтримуюче з ним спадкоємний зв'язок, і творче, звернене до майбутнього і створююче нові цінності. Але в культурі не може діяти початок революційний, руйнівний. Революційний початок власне кажучи ворожий культурі, антикультурний. Культура немислима без ієрархічної наступності, без якісної нерівності. Революційний ж початок ворожий будь-якому ієрархізму і спрямований на руйнування якостей. Дух революційний хоче озброїти себе цивілізацією, привласнити собі її утилітарні завоювання, але культури він не хоче, культура йому не потрібна.

І не випадково революціонери, на думку М.Бердяєва, так люблять говорити про буржуазність культури, про неправду, у якій народилися всі культури, і з таким пафосом декламують проти занадто дорогої ціни культури, проти нерівності і жертви, якими вона купується. Ніхто з них внутрішньо не дорожить культурою, не любить її інтимно, не почуває її своєю власною цінністю, своїм власним багатством. Культура діялася людьми далекого для революціонерів духу. Ніщо у великих пам'ятниках культури не викликає у них священного трепету. Вони з легкістю готові зруйнувати всі пам'ятники великих культур, усі творчі їхні цінності в ім'я утилітарних цілей, в ім'я блага народних мас. Пора остаточно викрити двозначне відношення до культури.

Нової культури революціонери не можуть створити, тому що взагалі не можна створити нової культури, яка не має ніякого спадкоємного зв'язку з минулою культурою, яка не має ніякого переказу, яка не поважає предків. Ідея такої нової революційної культури є contradictio in adjecto (протиріччя в термінах (лат.). To нове, що дехто хоче створити, не може вже іменуватися культурою. Багато говорять про революційну пролетарську культуру, яа несе у світ пролетарський клас-месія. Але дотепер немає ні найменших ознак виникнення пролетарської культури, немає навіть натяків на можливість такої культури. Оскільки пролетаріат прилучається до культури, він цілком запозичає її в буржуазії. Навіть соціалізм він одержав від «буржуазії».

Культура розкривається зверху вниз. «Пролетарська» настроєність і «пролетарська» свідомість власне кажучи ворожі культурі. Войовничо усвідомлювати себе «пролетарем» — значить заперечувати всякий переказ і усяку святиню, усякий зв'язок з минулим і всякою наступністю, значить не мати предків, не знати свого походження. У такому щиросердечному стані не можна любити культури і діяти культуру, не можна дорожити ніякими цінностями як своїми власними. Робітник може брати участь у житті культури, якщо він не буде усвідомлювати себе «пролетарем».

Соціалізм не несе із собою у світ ніякого нового типу культури. І коли фахівці говорять про якусь нову духовну культуру, завжди почувається неправда їхніх слів. Соціалісти навіть самі почувають незручність при розмові на цю тему. І ті соціалісти, що щиро хотіли б нової культури, не розуміють, що вони безнадійно почали шлях свій не з того кінця. На цих шляхах не діється культура. Не можна робити культуру додатком до якоїсь істотної, основної справи, чимось начебто недільної розваги. Культуру можна діяти лише тоді, коли вона сама вважається істотною, основною справою. Соціалісти хочуть направити волю і свідомість людини винятково на матеріальну, економічну сторону життя.

А потім роблять вид, що вони не проти культури, що вони жадають нової культури. Але з якого джерела відбудеться ця нова культура після того, як у душі людської висохнуть усі творчі джерела і дух буде погашений і задавлений соціальною матерією? Уже демократія понизила якісний рівень культури і вміла лише розподіляти, а не діяти культурні цінності. Соціалізм же понизив цей рівень ще більш. Розділ і розподіл культури не веде до того, що більша кількість людей починає жити справжніми інтересами культури. Навпаки, цей розділ і розподіл ще більш зменшує кількість людей, що віддають життя свою вищій культурі. І не дивуйтеся цьому.

Розділ і розподіл ви робите не в ім'я самої культури, не по творчому духовному мотиві і пориву, а винятково з інтересів економічних і політичних, з розумінь утилітарних, в ім'я земних благ. Але вище духовне життя не додається тим, що цілком направили свою енергію на інтереси життя матеріальної. Ви, що учите про культуру, як надбудові над матеріальним, економічним життям суспільства, можете лише руйнувати культуру. Ваше відношення до культури не може бути до глибини серйозним. Демократизація і соціалізація людських суспільств витісняє вищий культурний шар. Але без існування такого шару і без поваги до нього культура неможлива. Це потрібно усвідомити і зробити звідси всі невідворотні висновки.

Демократичним шляхом не можуть створюватися «науки» і «мистецтва», не діється філософія і поезія, не з'являються пророки й апостоли. Закриття аристократичних джерел культури є вичерпанням всяких джерел. Прийдеться духовно існувати мертвим капіталом минулого, заперечуючи і ненавидячи це минуле. І самі джерела культури в минулому усе більш і більш губляться, відрив від них усе більш і більш поглиблюється. Уся європейська культура великого стилю зв'язана з переказами античності. Дійсна культура і є антична греко-римська культура, і ніякої іншої культури в Європі не існує.

Епоха Відродження в Італії тому і була глибоко культурною епохою, на відміну від епохи реформації і революції, що вона не тільки не зробила революційного розриву в переказах культури, але відродила переказу античної культури і на них спорудила свій небувалий творчий підйом. Духовний тип Відродження є культурний і творчий тип. Духовний тип реформації означає руйнування церковних і культурних переказів, початок революційне, а не творче. Антична культура ввійшла в християнську церкву, і церква була охоронницею переказів культури в епоху варварства і пітьми. Східна церква одержала переказ античної культури через Візантію.

Західна церква одержала переказ античної культури через Рим. Культ церковний насичений культурою, і від нього і довкола нього діялася і нова культура старої Європи. Європейська культура є насамперед і найбільше культура латинська і католицька. У ній є нерозривний зв'язок з античністю. По ній можна вивчати природу культури. Якщо ми, росіяни, не остаточно варвари і скіфи, то тому лише, що через православну церкву, через Візантію одержали зв'язок з переказами античної, грецької культури. Усі революції спрямовані проти церкви і хочуть порвати зв'язок з переказами античної культури, у церкву що ввійшли. І тому вони представляють варварське повстання проти культури. Боротьба проти шляхетної культури, проти культурної символіки почалася ще з іконоборства, з боротьби проти культу. Це — духовне джерело культуроборства.

Використана література

1. Бердяєв Н. Філософія творчості культури і мистецтва. М., 1994. С.

2. Бердяєв Н. А. Філософія вільного духу. – М., 1996.

3. Мамонтов С.П. Основи культурології. – М., 1994.

4. Філософська енциклопедія. – М., 2000.


11.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!