Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Організація та розвиток науково-мистецьких товариств
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Організація та розвиток науково-мистецьких товариств

Організація науково-мистецьких товариств. Тенденції розвитку української літератури XIX ст. Реформа освіти 1803—1804 рр. Реформа освіти у другій половині XIX ст. Недільні школи, клубні заклади та бібліотеки в Україні. Навчальні заклади для жінок

Із приходом на російський престол Олександра І (1801— 1825 рр.) який мав репутацію гуманного правителя, активізувалися чутки про "нову еру". Із прийняттям закону про вільних хліборобів з'явилася надія на скасування рабства. Але вона виявилася марною.

Для України період царювання Олександра І до певної міри став позитивним. Малоросійським генерал-губернатором було призначено гуманного, освіченого Олексія Куракіна, який шанував українські традиції і був популярним у громадян, з приводу чого І. Котляревський присвятив йому оду, написану українською мовою.

В Україні відкривається перший університет. Ця подія відбулася 1805 р. у Харкові. Ініціатором цієї акції був В. Каразін. Першим ректором став П. Гулак-Артемовський, який згуртував навколо себе провідних вчених та письменників як вітчизняних, так і зарубіжних. Серед інших був запрошений і працював відомий філософ Шат. Харків стає культурним і просвітницьким центром в Україні. Тут починають виходити часописи "Український вісник", "Український журнал". В. Каразін засновує філотехнічне товариство, яке пропагувало новітні технічні методи сільськогосподарського виробництва; серед його членів поволі наростали антикріпосницькі настрої.

На початок XIX ст. культурним осередком південного краю європейського космополітичного типу стала Одеса; тут працює театр, створюються музейні зібрання. Започатковують роботу культурницькі та мистецькі товариства.

Разом із соціальною активністю починає формуватись і культурний процес. Після Півдня він активізувався на Полтавщині. У самій Полтаві І. Котляревський пише свою славнозвісну поему "Енеїда", народну за змістом і мовою, створює театр, а для нього п'єси — "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник". Це поклало початок нового українського професійного театру.

З ініціативи і підтримки М. Рєпніна, освіченого і гуманного генерал-губернатора Малоросійського, молодий український архівіст Д. Бантиш-Каменський на основі архівних розвідок написав "Историю Малой России", яку видав за свої кошти 1822 р. У цей час істотно поширюється інтерес до української історії серед прогресивної громадськості. Над цією темою працюють О. Мартос, О. Шапонський, М. Антоновський, А. Чепа, В. Полетика, І. Квітка, М. Марків, М. Берлинський. Це стало початком наукових розвідок та досліджень української минувшини, її популяризації серед української громадськості.

Тенденції розвитку української літератури XIX ст.

Українська література цього періоду розвивалась у складних умовах протиборства різних суспільно-політичних та художніх тенденцій. Попри те, що українська територія була розірвана і народ України зазнав соціального та національного гноблення з боку царизму та австро-угорської монархії, поширювалися демократичні ідеї, прогресивні антикріпосницькі настрої, що сприяло визріванню нових тенденцій у літературі. Найважливішими були потяг до відбиття у літературних творах дійсності, поява елементів реалізму та народності, проникнення в літературу народної мови та народного образного світосприймання.

Першим твором нової української літератури стала "Енеіда" І. Котляревського, який поєднав традиції народної та літературної творчості. П'єсами "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник" письменник закріпив національні основи літературної мови, утвердив жанр побутової драми, ліричних віршів та пісень. Під впливом творчості І. Котляревського посилюється інтерес до народної творчості та побуту.

Ці питання порушуються в журналах "Український вісник", "Харьковский Демокрит", "Український журнал". З'являються перші збірки українських народних пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, В. Залесь-кого, І. Срезневського. Почали виходити альманахи та збірки творів письменників українською мовою. У літературу ввійшли талановиті автори — П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, у творах яких поєднуються елементи класицизму та сентименталізму, романтизму та просвітницького реалізму, різні течії, стилі та жанри.

У 20-ті роки романтизм (Л. Боровиковський, М. Костомаров, В. Забіла та ін.) приніс в українську літературу жанри балади, романсу, історичної поеми, драми, трагедії (А. Метлинський, О. Афанасьєв-Чужбинський).

У Західній Україні риси нової літератури активно формують члени "Руської трійці" М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Вони видавали альманах "Русалка Дністрова", який і за змістом (оспівування боротьби українського народу за визволення, поетизація народних героїв — Довбуша, Бойчука, Морозенка, гайдамаків), і за формою (жива народна мова, фонетичний правопис) був виявом протесту проти поневолення та роз'єднання українського народу. Тісні зв'язки члени "Руської трійці" підтримували з Наддніпрянською Україною, яку вони вважали центром тяжіння всіх українських земель.

Величезний вплив на розвиток української літератури справила творчість Т. Шевченка. Його "Кобзар" став епохальним явищем. Т. Шевченко підняв українську літературу на світовий рівень. Він порушує у своїх творах найгостріші питання суспільного життя, своєю поезією формує національну свідомість українців, закликає до співчуття та захисту всіх слов'ян і пригноблених народів Росії. Поет заклав основи політичної та філософської поезії, соціальної сатири, сформулював основні естетичні принципи реалізму, розширив верифікаційні засоби поезії. Його творчість вплинула на розвиток літератури та культури слов'янських народів.

Демократичний напрямок в українській літературі представляла ціла плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок ("Народні оповідання", "Інститутка", "Ледащиця", "Маруся", "Панська воля", "Кармелюк" та ін.) з великою любов'ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти поміщицького гніту. Український байкар Л. Глібов у алегоричній формі показав безправне становище селянства. Письменник А. Свидницький створив перший реалістичний соціально-побутовий роман "Люборацькі"; революціонер-демократ П. Грабовський — збірки "Пролісок", "З півночі"; поет-демократ С. Руданський — ліричні поезії, що зажили великої популярності: "Повій, вітре, на Вкраїну", "Ти не моя" та ін. Цікаві твори належать перу М. Чайки, Ганни Барвінок, П. Чубинського та ін.

Великий внесок у розвиток української літератури зробили письменники П. Куліш (роман "Чорна рада"), Б. Грінченко (збірки поезій "Пісні Василя Чайченка", "Під сільською стріхою", повісті "Сонячний промінь", "Під тихими вербами" та ін.), поети М. І_Цоголів (збірки "Ворскло", "Слобожанщина"), В. Самійленко (сатиричні вірші "Ельдорадо", "Патріот Іван" та ін.), О. Кониський, В. Кулик, П. Таволга-Мокрицький.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання створив І. Нечуй-Левицький. У високохудожній формі змальовано життя, побут та психологію різних верств населення України ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Запорожці", "Маруся Богуславка" та ін.). О. Ко-билянська та Панас Мирний у своїх творах дали енциклопедію українського життя та історію буржуазного суспільства.

Громадянські та демократичні позиції М. Коцюбинського ("П'яти -золотник", "По-людському", "Дорогою ціною", "Для загального добра" та ін.), Лесі Українки ("Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криця" та ін.) істотно вплинули на українську інтелігенцію.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози знаменує творчість І. Франка — письменника, вченого, громадсько-політичного діяча. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Каменярі", "Гімн", "Товаришам із тюрми"), змалював жорстоку експлуатацію робітників ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"). Під впливом І. Франка розвивалася творчість М. Павлика, С. Коваліва, Н. Кобринської, Т. Бордуляка та найближчих його послідовників — В. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини.

Реформа освіти 1803-1804 pp.

Унаслідок постійних переслідувань з боку польського уряду і католицької церкви в Західній Україні братські школи почали занепадати. У селах лише при окремих церквах існували школи грамоти. Діти дрібнопомісної шляхти, багатих міщан та вищого духовенства вчились у василіанських школах, створених уніатським орденом василіан у Львові, Бучачі, Теребовлі, Володимирі-Волинському та інших містах.

Освіта Лівобережної України розвивалася за законами Росії. Відповідно до "Статуту народних училищ" (1786) у повітових містах відкривалися малі народні училища з дворічним терміном навчання, у губернських центрах — головні народні училища з п'ятирічним терміном навчання. Поряд із ними в окремих селах існували і "дяківки".

На початку XIX ст. (1803—1804 pp.) царський уряд здійснив реформу шкільної освіти; було затверджено таку структуру: церковно-народне училище (школа); повітове училище; гімназія; університет.

Першими гімназіями були Новгород-Сіверська (1804), Харківська (1805), Київська (1809), Сімферопольська (1812). Згодом вони з'явились у Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Вінниці, Херсоні.

"Театр корифеїв"

Засновником українського професійного театру з повним правом вважається І. Котляревський. Він у 1810 р. разом з М. І. Цепкіним створив театральну трупу, для якої написав п'єси "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник". Вони ж зіграли ролі головних героїв: І. Котляревський — Возного, М. Щепкін — Виборного.

Продовжували свою діяльність вільні мандрівні трупи, на основі яких 1882 р. було сформовано майбутній "Театр корифеїв" — трупу М. Кропивницького. До неї ввійшли талановиті актори тодішнього театру — М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Карпенко, Л. Квітка та ін. У 1885 р. трупа вже налічувала близько 100 акторів і поділялася на дві: одна — під керівництвом М. Кропивницького, друга — М. Старицького.

Було засновано нову систему організації — товариство на паях, яке колегіальне вирішувало всі питання. Невдовзі починають діяти трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого та ін. На початку XX ст. в Україні налічувалося близько 300 театральних колективів.

Над формуванням репертуару працювали кращі драматурги України. Вони боролися проти русифікаторства, порушували соціальне значущі питання, формували шанобливе ставлення до української культури, торували нові шляхи розвитку сценічного мистецтва. Ставилися вже згадувані п'єси І. Котляревського; "Назар Стодоля" Т. Шевченка; понад 40 п'єс М. Кропивницького, серед яких "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "По ревізії", "Пошились у дурні" та ін.; інсценізовані обробки М. Старицького "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Циганка Аза", "Різдвяна ніч" та його соціально-побутові драми "Не судилося", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці"; глибоко психологічні п'єси І. Карпенка-Карого "Наймичка", "Безталанна", сатиричні комедії "Мартин Бо-руля", "Сто тисяч", "Хазяїн", історичні драми "Бондарівна", "Сава Чалий" та ін.; драматичні твори І. Нечуя-Левицького "Маруся Богуславка", Панаса Мирного "Лимерівна", Б. Грінченка "Степовий гість" та "Ясні зорі", І. Франка "Украдене щастя", "Учитель" та "Кам'яна душа".

Багато з цих п'єс не сходять зі сцени й сьогодні. Творчі досягнення корифеїв українського театру є провідними в сучасному театральному мистецтві.

Реформа освіти у другій половині XIX ст.

Розвиток шкільництва та народної освіти в Україні не відповідав суспільним реаліям після скасування кріпосного права. Прискорений розвиток капіталістичних відносин потребував кваліфікованих працівників. Станова школа поступово перетворюється на буржуазну. Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти. Усі типи початкових шкіл стали народними училищами, до них приймали дітей усіх станів. Вони працювали за єдиними планами та програмами: вчили закону Божого, читати, писати та чотирьох арифметичних дій. У двокласних початкових училищах з п'ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії, малювання.

З 1872 р. початкові повітові училища було переведено на шестирічний термін навчання; при цьому розширювалося коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. Велику роль у поширенні освіти відігравали земства, які відкривали та утримували початкові школи, організовували учительські курси. У Східній Україні в 1897 р. функціонувало близько 17 тисяч початкових шкіл усіх видів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. Письменне населення становило близько 24 /о.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії. За новим статутом існували повні (семикласні), що поділялися на класичні та реальні, і неповні (чотирикласні) — прогімназії. Класичні давали гуманітарну підготовку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук, їхні випускники могли продовжити освіту в технічних вузах. Наприкінці XIX ст. у Східній Україні було 129 гімназій та 19 реальних училищ.

Розвиток економіки стимулював появу професійної освіти: ремісничих, промислових, сільськогосподарських, комерційних училищ, учительських семінарій та курсів професійної підготовки. Поряд з університетами відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: технологічний та ветеринарний інститути в Харкові, політехнічний у Києві, Вище гірниче училище у Катеринославі та ін.

У Західній Україні церковні та інші початкові школи були реорганізовані в народні училища і передані у відання світських органів. Кількість їх невелика, тому в окремих районах до 76 /о населення залишалося неписьменним. Австро-угорський уряд обмежував право українців навчатися рідною мовою. Так, одна середня українська школа припадала на 820 тисяч осіб, а одна школа з польською мовою навчання — на ЗО тисяч учнів, не було жодного реального училища, середнього або вищого професійного навчального закладу з українською мовою викладання. У Львівському університеті навчання здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. У Закарпатті проводилася політика примусової мадяризації.

Недільні школи, клубні заклади та бібліотеки в Україні

Під впливом визвольних ідей, що поширювалися в Україні у другій половині XIX ст., революційно-демократична молодь активно пропагує свої погляди через освіту, організовує школи для селян, робітників і ремісників. Ці школи працювали в недільні та святкові дні, звідси їх назва. У Києві на Подолі 1859 р. відкрилася перша недільна школа. Протягом 1859—1862 pp. в Україні їх діяло понад 110.

Недільні школи підтримували передові діячі культури, створювали та видавали підручники для них. Так, Т. Шевченко підготував і видав "Букварь южнорусский", П. Куліш — "Граматику", О. Кониський — "Шотницю". Студенти та гімназисти старших класів ставали вчителями в цих школах. Разом із слухачами вони заснували спілку "Громада", членами якої були П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський та ін. Царським указом 1862 р. недільні школи були закриті, їх діяльність було відновлено тільки на початку XX ст.

За європейським зразком в Україні окремі громадські об'єднання дістали назву клубів. Перші з них були становими — дворянські, купецькі, офіцерські, ділових людей. Вступ був обмежений, а утримання здійснювалося на внески.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. поряд із становими створювалися народні клуби у Києві, Харкові, Одесі. При них діяли читальні, бібліотеки, лекційні та концертні зали, гуртки та курси. У 1893— 1896 pp. у Києві працював соціал-демократичний "Лук'янівський клуб", а упродовж революції 1905—1907 pp. у багатьох містах України з'явилися легальні робітничі клуби, які були центрами політичного об'єднання та самоосвіти пролетаріату (зокрема, клуб трудящих осіб у Києві). З наступом реакції їх було закрито. Легально продовжували існувати тільки народні доми та "Просвіта".

Починаючи з 1908 p. з ініціативи М. Лисенка у Києві засновано "Український клуб", що став культурно-просвітницьким центром демократичного спрямування. Але і його в 1912 р. було закрито. Усього в Україні в 1913 р. налічувалося 48 клубних закладів.

Важливу роль у збереженні та поширенні знань відігравали бібліотеки. Українці завжди шанували книгу, а в лиху годину берегли її як найцінніше майно. Першою відомою бібліотекою в Київській Русі була бібліотека Софійського собору, заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим.

З XI ст. починається створення одного з найбільших книгосховищ рукописних та друкованих творів — бібліотека Києво-Печерського монастиря. Цю справу продовжують й інші монастирі незважаючи на тенденційність підбору книжкових фондів. Такі бібліотеки сприяли розвитку вітчизняної освіти і культури.

П. Могила перед смертю в 1647 р. заповів Київській академії понад 2 тисячі книг зі своєї бібліотеки. Це стало доброю традицією. Ректори та вихованці Києво-Могилянської академії дарували їй книги. Тут зберігалися також рукописи, хроніки, літописи, спогади, щоденники, документація, передплатні видання. З їх фондів поповнювалися бібліотеки всієї України.

Велику роль у поширенні знань у XVI—XVII ст. відігравали бібліотеки Львівського, Київського, Чернігівського, Луцького, Острозького братств, а також університетські бібліотеки Львова (1661), Харкова (1805), Києва (1834), Одеси (1865), Чернівців (1875).

Під впливом ідей просвітництва та гуманізму в Україні започатковуються приватні книжкові зібрання. Найвідоміші з них — Ф. Прокоповича (3192 книги), Ф. Лопатинського (1416 книг), Г. Самойловича (1147 книг), а бібліотеку Г. Полетики сучасники називали "золотоносною Каліфорнією".

З допомогою прогресивної інтелігенції у XIX ст. було відкрито перші публічні бібліотеки в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Чернігові. У 60—70-х роках виникли народні бібліотеки на Херсонщині, Харківщині, а в Західній Україні — у Львові, Станіславі, Тернополі та ін. У другій половині XIX — на початку XX ст. створюються бібліотеки при просвітницьких товариствах, народних домах, марксистських гуртках (у Катеринославі, Луганську, Юзівці). Бібліотеки й читальні створювалися "Просвітами".

На початку XX ст. в Україні налічувалося 3153 бібліотеки з фондом близько 2 млн книг.

"Просвіти" та їх роль у культурному процесі

Бурхливий розвиток індустрії великих міст, використання найманої праці в різних галузях виробництва, встановлення ринкових відносин у другій половині XIX ст. зумовили потребу підвищення кваліфікації, загальнокультурного рівня робітників. Потяг народу до освіти і культури сприяв діяльності громадських організацій. Створюються Харківське та Київське товариства грамотності; при них відкриваються недільні школи, бібліотеки-читальні, де читаються лекції та провадяться інші просвітницькі заходи.

"Просвіта" як громадське товариство засноване 8 грудня 1868 р. у Львові. Першим його головою став А. Вахнянин. Головним завданням товариства було поширення освіти серед народу та сприяння формуванню національної свідомості. У містах і містечках Галичини діяли його філії. На східноукраїнських землях "Просвіти" з'явилися під час революції 1905—1907 pp. — у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Житомирі. Дев'ять "Просвіт" мали ЗО філій, їх діяльність була пов'язана з революційною та національно-визвольною боротьбою, і на відміну від галичанських, які були централізовані, кожна з них працювала автономно.

"Просвіти" видавали книги для народу, здійснювали театральні постановки, створювали народні хори, вели боротьбу за право викладання у школах українською мовою. Столипінським циркуляром 1910 р. східноукраїнські "Просвіти" були закриті.

У роботі "Просвіт" брали участь прогресивні діячі української культури — М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, Г. Хоткевич, Леся Українка, М. Коцюбинський та багато інших.

Розвиток музичного мистецтва наприкінці XIX — на початку XX ст.

В українській культурі цього періоду яскраво виявилися найкращі риси — ідейність, народність, реалізм, її провідниками були діячі українського театру М. Кропивницький, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, композитори М. Лисенко, М. Леонтович, С. Людкевич, Я. Степовий та ін. Український театр перетворився на справжню громадську трибуну в боротьбі за утвердження демократичної української культури. Поразка революції 1905—1907 pp., реакція з боку царизму загострили ідеологічну боротьбу в культурницьких і просвітницьких угрупованнях. Частина творчої інтелігенції була розгублена цими подіями; на творчості окремих композиторів позначився вплив модернізму (Б. Яновський, Л. Лі-совський та ін.).

Активізується діяльність гуртків і товариств, хорового руху, відкриваються народні будинки (Київ, Одеса), у Києві — Літературно-артистичне товариство, хор товариства любителів музики. Подібні мистецькі об'єднання виникають в Одесі, Полтаві, Житомирі, Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї, Стриї, Тернополі та ін.

У пропаганді української музики велику роль відіграли видатні українські виконавці, зокрема оперні співаки І. Алчевський, Є. Гушалевич, С. Крушельницька, О. Мишута, М. Менцінський та ін.

Продовжує розвиватися домашнє музикування, що охоплює широкі верстви населення. Товариствами друкуються збірки та окремі твори. Працюють музичні школи, бази, приватні музичні курси. Особливе місце серед цих закладів належало Музично-драматичній школі ім. М. Лисенка, на основі якої було відкрито Вищий музично-драматичний інститут ім М. Лисенка у Києві (1918) та школу-інститут ім. М. Лисенка у Львові.

Вплив народної пісні на розвиток свідомості дедалі зростає, актуально звучать старовинні пісні про народні повстання і перемоги над загарбниками, з'являються твори про сучасні події, думи на історичну тематику, революційні, ліричні, пролетарські пісні (зокрема, популярні "Сльозами злита Україна", "Не пора, не пора"); поширюються обробки старих народних героїчних або жартівливих та сатиричних пісень. Згадаймо хоча б "Туман яром котиться" або "Гей, не дивуйте, добрії люди", "Реве та стогне люд голодний", "Засвистали арештанти" та ін. Було видано чимало збірок революційних пісень.

Отже, українська музика в цей період розвивалася в тісному зв'язку з життям народу, його боротьбою за соціальне й національне визволення. Своїм корінням вона сягала невичерпних джерел народної творчості.

Становлення української професійної художньої школи

Київська художня школа започаткувалася при лаврських іконописних майстернях, де працювали художники високого професійного рівня. Прізвищ багатьох із них не збереглось, з усієї когорти історія залишила одне — Алімпій. У "Києво-Печерському патерику" говориться, що він "добре ізвик хитрості іконей, ікони писать хитр бе зело". Йому приписуються початки художньої школи.

З XVIII ст. у Лаврі постійно працює художня школа. Навчання художників-іконописців ведеться за найкращими європейськими методиками, тобто малювання з оригіналів — кужбушків, а також з натури. Ця школа орієнтувалася на релігійний живопис.

В Україні починає формуватися професійна мистецька освіта. Для навчання світському образотворчому мистецтву в Києві засновуються тимчасові класи живопису, малювання та креслення, які утримувалися на благодійні внески. На базі Товариств заохочення красних мистецтв створюються школи, що пізніше теж були реорганізовані в художні училища. Перше з них було організоване в Одесі в 1889 р. і підпорядковувалося Петербурзькій Академії мистецтв. В Одеському художньому училищі працювали К. Костанді, П. Волокидін, Т. Фраєрман та ін. На базі Київської рисувальної школи М. Мурашка в 1901 р. було відкрито художнє училище, яке переходить у відання Петербурзької Академії мистецтв. Організаторами та першими викладачами були перший ректор училища академік Петербурзької Академії мистецтв В. Ніколаєв, художники В. Менк, X. Платонов, М. Пимоненко, В. Орловський, І. Селезньов та ін.

В училищі працювали відділи живопису та архітектури, їх викладачами були Ф. Кричевський, О. Мурашко, М. Бойчук, М. Козик та ін. Вихованці училища стали провідними художниками України та Європи і зробили гідний внесок у розвиток образотворчого мистецтва. Це О. Архипенко, М. Донцов, І. Кавалерідзе, А. Петрицький, І. Падалка, В. Седляр та багато інших.

У Харкові працювала приватна школа М. Раєвської-Іванової, де початкову художню освіту здобуло багато молоді. Напередодні 1917 р. на базі цієї школи відкрилося художньо-промислове училище, що працювало за програмою, розробленою в Петербурзькій Академії мистецтв.

У зв'язку з розвитком народних промислів постала потреба у підготовці професійних майстрів декоративно-прикладного мистецтва. У цьому важливу роль відіграла Миргородська художньо-промислова школа ім. М. Гоголя. Вона була обладнана з урахуванням найвищих вимог того часу; тут було створено музей та велику бібліотеку. Роботи кращих учнів завжди були бажаними і популярними на різноманітних виставках як в Україні, так і поза її межами. Одним із провідних фахових викладачів у школі був відомий український художник О. Сластіон. Училища підготували міцне підґрунтя для становлення української національної художньої школи.

Образотворче мистецтво початку XX ст.

На початку XX ст. продовжує розвиватись образотворче мистецтво. Особливий вплив мало Товариство пересувних художніх виставок, які своїм творчим кредо ставили правдиво показувати життя і побут різних верств трудового люду. Серед членів Товариства було багато відомих українських митців, які поділяли їх творчу платформу: М. Кузнецов, І. Похитонов, К. Костанді, О. Мурашко, Й. Нілус, Т. Дворников, С. Світославський, О. Розмаріцин, дійсні члени та члени-експоненти П. Мартинович, П. Левченко, С. Кишинівський, С. Костенко, С. Колесников та ін.

Українська тематика була популярною у творчості російських художників, вихідців з України, на них істотно вплинув творчий доробок Т. Шевченка як художника і поета.

Українське мистецтво представляли провідні митці реалістичного демократичного напрямку М. Пимоненко, О. Світославський, С. Васильківський, В. Костанді, П. Левченко, О. Сластіон, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.

Визначний майстер побутового жанру М. Пимоненко звертається до тем і сюжетів із життя і побуту українського народу та висвітлення соціальних проблем того часу. Особливої популярності набули його твори "Весілля в Київській губернії", "Ярмарок", "Додому", "Гопак", "Збирання сіна" та тематичні картини соціального змісту "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "На Далекій Схід" та ін.

Під впливом відомого художника академічного спрямування академіка В. Орловського, який присвятив багато творів Україні, — "Сінокіс", "Жнива", "Перепочинок чумаків" та інші — розвивалася творчість

С. Світославського, І. Похітонова, С. Васильківського та П. Левченка. Заслуговують на увагу наукові розвідки і збирацька діяльність С. Васильківського. Він був залюблений у декоративно-прикладне мистецтво Слобожанщини. Разом із М. Самокишем підготував і видав альбоми "Український орнамент" та "З української старовини". В останньому оспівується героїка українського народу доби козаччини.

Початок сторіччя став періодом формування мистецтвознавчої науки, поштовх їй дали мистецько-критичні статті М. Мурашка та його книга "Спогади старого вчителя". Помітну роль відіграли мистецькі виступи в пресі Є. Кузьміна. У зв'язку з реставраційними роботами в Кирилівській церкві, пам'ятці XII ст., та розписами Володимирського собору професор А. Прахов проводить велику дослідницьку роботу. О. Овицький 1914 р. пише і видає першу монографію про Тараса Шевченка-художника. М. Біляшівський, М. Макаренко, Д. Яворниць-кий присвячують свої наукові роботи проблемам розвитку народного мистецтва. Починаючи з 1907 р. у Києві побачили світ мистецтвознавчі видання "В мире искусства" (1907—1910), "Искусство и печатное дело" (1909-1910), "Искусство" (1911-1912), "Искусство Южной России" (1912—1914), а в Галичині виходили журнали "Часопис", "Будучність", які редагував І. Труш, а з 1905 р. під спільною редакцією С. Людке-вича та І. Труша виходив "Артистичний вісник".

Завдяки діяльності Товариства в Україні пожвавлюється виставочна робота, щороку влаштовується до 10—15 вернісажів, які об'єднують місцевих художників. Окрім морального задоволення митці одержували і матеріальне; велика частина експонованих творів продавалася, щоправда, це було як позитивним, так і негативним явищем — тематику почав диктувати споживач, і художники працювали на догоду невибагливим смакам.

Наприкінці першого десятиріччя XX ст. в українське мистецтво входять модерні течії європейського мистецтва — модерн, еклектика, декоративізм, а також формальні спрямування — експресіонізм, кубізм, абстракціонізм та конструктивізм. Проте якщо в стилі модерн реалістичні форми були домінуючими, то в модерністських напрямках іде деградування форми, а відповідно й змісту.

Революційна хвиля 1905—1907 pp. зумовила розвиток графічного мистецтва, зокрема сатири. Так, українські митці забезпечували сатиричними малютками як російські, так і українські видання. Варто відзначити малюнки М. Фармаковського, Й. Нілуса, В. Заузе, М. Соломонова, М. Липського та ін.

Особливо великий внесок зробив раціональний Г. Нарбут, який сформувався під впливом творчості І. Білібіна та художників "Мира искусств". Червоною ниткою через його творчий шлях пройшла українська тематика, узагальнена і трансформована через кращі досягнення української геральдики та книжкового мистецтва. Повернувшись в Україну після 1917 p., він стає засновником, першим ректором і професором Української Академії мистецтв — першої вищої художньої школи України.

Прогресивним явищем у художньому житті України були спроби створити монументи національним героям, діячам культури і мистецтв.

Велику активність в організації і спорудженні пам'ятника Т. Шевченкові в Києві виявили прогресивні діячі І. Рєпін, Д. Яворницький, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, М. Лисенко, В. Леонтович та ін. На конкурс було представлено 64 проекти, проте незважаючи на високо-змістовні і високохудожні роботи М. Гаврилка, Ф. Балавенського, М. Паращука питання встановлення пам'ятника Кобзареві "узгоджувалося" до 1910 р. і залишилося відкритим аж до радянського часу.

Навчальні заклади для жінок

Жінки в Україні одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах (училищах). У жіночих гімназіях, які з'явились у 60-х роках XIX ст., було 7 основних класів та 8-й — педагогічний. Більшість гімназій були приватними. Наприкінці 50-х років XIX ст. існувало 5 державних середніх навчальних закладів для жінок.

Професійну освіту жінки могли дістати лише в учительських семінаріях.

Поряд з привілейованими чоловічими навчальними закладами відкриваються жіночі — інститути шляхетних дівчат — у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1835), Києві (1838). У 90-х роках XIX ст. в Україні діяло 77 жіночих гімназій та 5 інститутів шляхетних дівчат.

Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси в Києві (1878—1889, з 1905), Одесі (з 1906), Харкові (1913).

Музейна справа в Україні

Зібрання книг, ікон, художніх виробів, історичних цінностей були популярні в Київській Русі. Найбільші колекції належали князю, Десятинній церкві, Софійському собору, Києво-Печерському монастиреві та ін. За свідченням сучасників, у бібліотеці-книго-сховищі Ярослава Мудрого зберігалося майже 950 томів рукописних книжок з різних галузей знань.

У XVII—XVIII ст. великі приватні зібрання художніх творів були у феодальних замках та маєтках: Я. Собеського — у Жовкві, Синявсь-ких — у Бережанах, Вишневецьких — у Вишневці, К. Розумовсько-го — у Батурині та ін.

Музеї як такі почали з'являтись у першій половині XIX ст. Це були переважно археологічні та історико-краєзнавчі музеї: Миколаївський (1806), Феодосійський (1811), Одеський (1825), Керченський (1826), старожитностей при Київському університеті (1835) та ін.

У 1890 р. було відкрито Херсонський музей старовини, а в 1892 р. — Херсонеський, до експозиції якого увійшли матеріали розкопів античного та середньовічного міста Херсонеса Таврійського. У 90-ті роки почали працювати історичний музей у Львові (1893), Архівної комісії в Чернігові (1897), української старовини В. Тарнавського (1901). Найбільшим за обсягом і експозицією був природничий музей у Полтаві (1891). У Севастополі 1869 р. відкрито музей Чорноморського флоту, який з 1905 р. переорієнтувався на тематику музею героїчної оборони міста.

На базі приватних колекцій творів мистецтва наприкінці XIX — початку XX ст. було сформовано: перший в Україні міський музей образотворчого мистецтва в Харкові (1886), музеї в Києві (1889), Одесі (1899), картинну галерею І. Айвазовського у Феодосії (1880), а також музеї в Миколаєві та Катеринославі.

У Львові у 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1895 р. — етнографічний музей Наукового товариства ім. Т. Шевченка, у 1907 р. — Народний музей.

Усього до 1917 р. в Україні налічувалося 36 музеїв.

Меценати та колекціонери

Меценатство та благодійництво в Україні були популярними з княжої доби. У добу козаччини ряди благодійників поповнилися. Це були П. Конашевич-Сагайдачний, І. Мазепа, П. Могила, які внесли великі кошти на розвиток освіти, літератури, малярства тощо.

Гідно продовжила їхню справу в XIX ст. родина Тарновських — меценатів і колекціонерів мистецьких творів. Зокрема, В. Тарновський зібрав багато рукописів та малюнків Т. Шевченка і в 1897 р. подарував їх Чернігівському земству. Його батько фінансував у 1840 р. перший випуск "Кобзаря".

На базі колекцій Б. Ханенка (1858—1917) — колекціонера, мецената, археолога — було засновано Музей західного та східного мистецтва в Києві.

Родина цукрозаводчика М. Терещенка зібрала велику колекцію творів російського живопису, яка стала основою Музею російського мистецтва в Києві, а також ця родина фінансове утримувала Київську рисувальну школу.

Колекція української старовини художника С. Васильківського стала основою Харківського краєзнавчого музею. Харківському земству він передав понад 5 тисяч експонатів.

Великий внесок у збереження мистецької спадщини зробив одесит О. Дерибас. Земляки вшанували його пам'ять, назвавши одну з вулиць міста Дерибасівською.

Один із кращих музеїв України на базі власних колекцій створили катеринославці О. Поль і Д. Яворницький, закохані в історію свого краю, особливо козаччину.

Львів'янин А. Шептицький (1855—1944) — митрополит, граф — вкладав кошти у розбудову храмів, шкіл, видавництв, колекціонував твори малярства, фінансове підтримував мистецьку школу С. Новаківського.

Колекціонерська та благодійницька діяльність продовжувалась у XX ст. Скульптор І. Гончар зібрав велику колекцію народного декоративно-ужиткового мистецтва. На базі зібрання музеєзнавця Я. Бердичевського створено музей "Пушкін і Україна". Українська книга і графіка з колекції лікаря М. Грузова бажані в експозиціях, присвячених книговидавничій справі в Україні початку XX ст.

Збирають колекції і здійснюють благодійні акції українці діаспори: Й. Кочан, М. Скрипник, К. Шонк-Русич (США), родини Шафранюків та Антоновичів; остання на власні кошти уфундувала премію за мистецькі досягнення. Не полишають благодійницької діяльності і громадські об'єднання — українські музеї Чикаго, Клівленда, Нью-Йорка, Риму, Філадельфії, Торонто та ін.

Нині справу благодійництва підтримують вітчизняні підприємці.

Література

1. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — № 11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

3. Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.

4. Затенапький Я. П. Українське мистецтво першої половини XIX — початку XX ст. — К., 1964.

5. Історія культури України / В. А. Бокань та ін. — К., 1993. — Ч. І; 1994. — Ч. II.

6. Історія України. — Львів, 1996.

7. Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.

8. Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.

9. Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.

10. Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.

11. Крип'якевич І. Історя України. — Львів, 1992.

12. Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. — Львів, 1937.

13. Степовик Д. В. Українське мистецтво першої половини XIX ст. — К., 1962.

14. Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1992.


06.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!