Головним інструментом європейської інтеграції та відновлення України є програма Ukraine Facility, яка забезпечує прогнозовану підтримку нашої країни на 2024–2027 роки з загальним бюджетом 50 млрд євро. Фінансування тісно nрив'язане до виконання євроінтеграційного «Плану України», який вимагає від держави фундаментальних структурних реформ, зокрема цифрової модернізації, боротьби з корупцією та адаптації всіх сфер до стандартів ЄС.
Проте поряд із фінансовою допомогою Україні потрібна стратегія, подібна до плану Маршалла після Другої світової війни, яка б поєднувала інвестиції з науково-технологічною модернізацією. Україна володіє значними запасами корисних копалин, тому одним із ключових напрямів економічного відродження має стати перехід від експорту сировини до розвитку виробництва із високою доданою вартістю та створення власних технологій, зокрема таких, що мають як цивільне, так і оборонне застосування.
Економічне відновлення країни та євроінтеграція неможливі без розвитку сучасної промисловості, високотехнологічних виробництв та ефективної наукової системи. Водночас українська наука досі значною мірою залишається заручником радянської спадщини, продовжуючи винагороджувати за минулі заслуги замість інвестування в дослідження та інновації.
Фрагментована наукова система
Наукова система України є гібридом радянської моделі та окремих елементів, запроваджених після здобуття незалежності.
Від радянської моделі організації науки Україна успадкувала поділ між університетами, основна мета яких – навчання студентів, та науково-дослідними інститутами Національної академії наук України. Після 1991 року міністри з різних секторів заснували галузеві академії наук: педагогічну, правову, медичну та аграрну. Це забезпечило їм довічні керівні посади після виходу з міністерських кабінетів.
Науково-дослідні інститути, підпорядковані міністерствам, ще більше розпорошують гроші, виділені на науку, що перешкоджає відстеженню результатів досліджень та оцінці ефективності використання коштів.
Дослідницькі інститути поза університетами не є унікальним явищем для України. Водночас модель організації та фінансування науки в Україні суттєво відрізняється від тієї, що існує в більшості країн ЄС. Українські академії наук значною мірою зберегли успадковану від радянського періоду ієрархічну систему управління, що потребує значних адміністративних витрат. Наприклад, у 2026 році на утримання Президії НАН України було виділено 3,2 млн євро.
Доцільність поділу між університетами та інститутами НАН України не підтверджується показниками наукової діяльності. Зокрема рівень цитованості публікацій університетів та інститутів НАН України є однаковим, а в соціогуманітарних науках університети навіть демонструють кращі результати. Цитованість публікацій українських науковців залежить насамперед від міжнародної співпраці, а не від того, чи вони працюють в НАН України чи в університетах.
Тому штучне збереження поділу на університети та інститути НАН України є неефективним. Ліквідація громіздкої адміністративної президії НАН України та інтеграція наукових інститутів в університети могла б посилити наукову систему, а не послабити її.
Чинна система оплати праці в українській науці переважно платить за попередні досягнення, часто за необґрунтованими і недоречними критеріями, замість інвестування в майбутні дослідження. Від радянської науки Україна успадкувала ієрархічну кар’єрну модель: два наукові ступені (доктор філософії та доктор наук), два вчені звання (доцент і професор), а також почесні статуси члена-кореспондента й академіка.
Крім того, з радянського періоду були успадковані державні премії та звання на кшталт «Заслужений діяч науки і техніки » і «Заслужений працівник освіти», які надаються за непрозорими критеріями, проте забезпечують довічні виплати.
Ця ієрархічна система була створена у радянський період з метою забезпечення лояльності науковців радянській владі. Радянської влади вже давно немає, а система залишилася.
Водночас надбавки за науковий ступінь (PhD і доктор наук) особам, які не займаються науковою діяльністю, зокрема суддям, прокурорам, державним службовцям та військовослужбовцям, фактично перетворили науковий ступінь на механізм підвищення доходів, а не на розвиток науки.
Приблизно кожен п'ятий суддя в Україні має науковий ступінь, що дає право на доплату до заробітної плати в розмірі 15% або 20%. Це не лише знецінює науковий ступінь, а й призводить до неефективного використання бюджетних коштів. Замість фінансування нових досліджень держава витрачає кошти на довічні доплати людям, які не мають жодного відношення до наукової діяльності.
Відсутність прозорості у фінансуванні науки
Попри впровадження конкурсного проєктного фінансування, його частка в бюджеті на науку є незначною. У 2026 році Національний фонд досліджень України (НДФУ) розподіляв на конкурсній основі лише 3.6% від загального державного бюджету на науку.
Ще однією серйозною проблемою є відсутність прозорості. НДФУ не має відкритої бази даних про фінансовані проєкти. Натомість НДФУ публікує звіти у форматі PDF, який не призначений для автоматизованого аналізу великих масивів даних. Це унеможливлює громадський контроль та оцінку ефективності використання коштів, які розподіляє НДФ.
Подібна проблема існує і з Національною електронною науково-інформаційною системою (URIS/ NAUKA), за допомогою якої відбувається розподіл фінансування між університетами та науково-дослідними інститутами на основі результатів наукової діяльності.
Попри формальну відповідність європейським стандартам, URIS/NAUKA не забезпечує того рівня відкритості, прозорості та аналітичних можливостей, який є стандартом відкритої науки у країнах ЄС. Українські науковці змушені вручну вносити інформацію про свої публікації та інші результати досліджень, хоча ці дані можна автоматично завантажити з міжнародних наукових баз.
Крім того, через відсутність системного впровадження ROR (міжнародного реєстру наукових організацій), алгоритми відкритих баз даних, наприклад OpenAlex, не можуть ідентифікувати українські наукові установи та відображати їхні публікації. Впровадження цих технічних рішень не потребує значних фінансових ресурсів.
Незрозуміло, чому для Національної системи дослідників України науковці повинні вносити дані повторно. Чому модулі «Державна атестація» та «Національна система дослідників України» не є синхронізованими між собою?
Крім того, до цих даних немає доступу, що перешкоджає їхньому аналізу, а разом із ручним введенням створює загрозу викривлення кількісних показників. У підсумку такий ізоляціоністський підхід не просто консервує застарілі управлінські практики, а й штучно занижує видимість української науки у світовому просторі, фактично блокуючи нашу повноцінну інтеграцію до Європейського дослідницького простору (ERA).
Створення «Національної системи дослідників України», куди науковців змушують наново вносити дані, виглядає як чиста бюрократична маніпуляція. Замість того, щоб витрачати ресурси на створення штучних рейтингів, реєстрів та списків, держава мала б інвестувати кошти за європейським зразком — безпосередньо у реальні наукові проєкти і достойну оплату праці науковців. Україні критично важливо фінансувати не статуси, а конкретні дослідження, здатні принести реальну суспільну й економічну цінність.
Щодо фінансування науки на основі результатів наукової діяльності, у ЄС, зокрема в Бельгії, фінансування на основі показників продуктивності спрямовується на розвиток наукової інфраструктури, міжнародну мобільність дослідників та підтримку наукових нових проєктів.
В Україні ж показники результатів наукової діяльності пов'язані безпосередньо з оплатою праці науковців. Крім того, критерії оцінювання створюють ризик формального виконання встановлених вимог і штучного нарощування показників замість проведення якісних досліджень, що мають наукову та суспільну цінність.
Від радянської до європейської системи науки
Для того щоб українська наука стала рушієм економічного відновлення та інтеграції до ЄС, необхідні глибокі структурні зміни.
- По-перше, наука повинна стати невід'ємною функцією університетів, а дослідницькі інститути академій наук мають бути інтегровані до системи вищої освіти.
- По-друге, система фінансування і оплати праці науковців повинна перейти від оплати минулих заслуг до інвестування у нові дослідження. Це передбачає лише один науковий ступінь (PhD) і скасування наукового ступеня доктора наук, ліквідацію застарілої системи наукових, академічних і почесних звань, а також довічних надбавок, пов'язаних із ними. Оплата праці науковців має ґрунтуватися на прозорих і конкурентних державних тарифних сітках, а не на чисельних доплатах за звання, ступені і результати рейтингів. Такий підхід успішно використовується в Нідерландах, Бельгії і Німеччині.
- По-третє, необхідно забезпечити прозорість фінансування науки через відкриту базу даних наукових проєктів, яка дозволяє простежити, на що спрямовуються кошти і яким є отриманий науковий результат.
Відбудова України створює унікальну можливість переосмислити та модернізувати наукову систему відповідно до принципів відкритості і конкурентноспроможності, на яких ґрунтується європейський дослідницький простір.
Без таких реформ існує реальний ризик того, що кошти ЄС, зокрема в межах Ukraine Facility, лише зміцнять неефективні пострадянські інституції замість того, щоб модернізувати їх.
Якщо Україна прагне перейти від сировинної економіки до економіки знань і високих технологій, її наукова система також має змінитися –від винагородження за минуле до інвестування в майбутнє.
Мирослава Гладченко, старший науковий співробітник Центру моніторингу наукової та інноваційної діяльності Університету Антверпен, Бельгія.
