 |
Освіта - це те, що залишається, коли забувається все, чому нас учили. Принаймні, такі сумні реалії вітчизняної освіти |
Українські реалії введення Болонської системи
Не секрет, що багато хто (якщо не більшість) з молодих людей йдуть до ВНЗ не з метою отримати навички для роботи за спеціальністю, а з метою отримати диплом. А що робити з дипломом - це вже як Бог дасть.
Досить сказати, що на роботу до столичних елітних бутіків приймають, як правило, дівчат до 30 років, але саме з вищою (!) освітою. Це найкраще свідчення деградації освітньої системи в Україні, бо роботодавці вважають, ніби то людина, закінчивши середню школу, з обслуговуванням VIP-клієнтів не впорається.
Але додатковою проблемою для вітчизняної освіти стало активне впровадження Болонської системи "по-українськи". Якщо узагальнити, то з одного боку це призводить до руйнування радянської освітньої школи і девальвації її напрацювань і цінностей, а з іншого - до примітивізації навчальних програм. Але головне - це формалізм, властивий українському варіанту Болонської системи. Розберемо ці проблеми докладніше.
По-перше, Болонська система вводиться у нас половинчасто. Її основна характеристика - тести при вступі до ВНЗ і стобальна система оцінювання. А ось з більш матеріально витратними складовими європейського підходу до освіти в Україні серйозні проблеми. Так, порожнім звуком залишилося обіцянка дати студентам можливість стажуватися за кордоном. Точніше, стажуватися можна... але за свої гроші. Та ще й погоджувати це все треба з відповідними інстанціями в університетах, щоб від вітчизняної освітньої програми не відстати. Студентам також не була надана можливість самостійно вибирати дисципліни, які вони хотіли б вивчати факультативно, і викладачів, які б їх вели. На практиці було введено кілька предметів на вибір. Ось тільки вибір цей робить не студент, а ... деканат.
По-друге, Болонська система стала гальмом для поглибленого вивчення дисциплін. Тепер студенту потрібно просто набирати бали. Для цього ж не треба довго вникати в навчальну проблему, годинами сидіти в бібліотеках і студіювати підручники. Досить завантажити реферат в Інтернеті, виступити і отримати "заслужені" бали, які після підсумовуються і є "показником" (правда, дуже сумнівним) успішності студента в осягненні наук. Якщо узагальнити, Болонська система стимулює не знання, а активність студентів на парах, що аж ніяк не означає добре засвоєння матеріалу та отримання системних знань.
По суті, введення Болонської системи стало профанацією і сурогатом освітньої реформи. Замість розробки нових методик навчання, технічного оснащення університетів, технікумів і шкіл, підвищення соціальної забезпеченості професорсько-викладацького та учительського складу була просто введена бальна система оцінювання та скопійовані етапи отримання освіти. Технікуми стали називатися коледжами, а замість "фахівців" ВНЗ почали випускати "бакалаврів" і "магістрів".
У той же час, країна потребує реальних, рішучих і як можна більш швидких дій щодо поліпшення стану освітньої системи. Адже від освіченості кадрів, які завтра прийдуть на роботу, залежить, чи буде Україна країною сучасних технологій із конкурентоспроможною продукцією або ми продовжимо скочуватися до рівня країни "третього світу" і сировинного придатка розвинених економік.
Першочерговою тут є проблема залучення нових кваліфікованих кадрів в систему освіти. Викладацький склад старішає: понад 50% працівників освітньої сфери - люди у віці старше 40 років. Втім, не дивно, що молодь не рветься у педагоги, адже станом на жовтень 2009 року середня зарплата в освіті становила лише 1642 гривні. Причому ці дані розраховувалися з урахуванням зарплат міністерських чиновників і керівництва ВНЗ, що істотно підвищило середньозважену цифру. Тому необхідно підвищити престиж викладацької роботи. А для цього потрібно довести зарплату працівників освітньої сфери, як мінімум, до рівня середньої в економіці. Тільки так у молодих людей буде мотивація і стимул йти у педагоги. Вирішити ж це питання можна, збільшивши державні витрати на освіту до законодавчо закріпленого рівня, 10% від валового внутрішнього продукту. В останні роки на потреби освіти в Україні виділялося лише 6% ВВП.
Другим, також дуже важливим завданням, є поліпшення матеріально-технічної оснащеності навчальних закладів. А вони знаходяться у вкрай складному становищі. Так, 20% шкіл потребують негайного капітального ремонту, а ще 5% будівель перебувають в аварійному (!) стані. Тому слід зайнятися матеріально-технічним забезпеченням навчальних закладів. Крім проведення ремонтів, потрібно також зайнятися обладнанням комп'ютерних класів, що особливо актуально для сільської місцевості, будівництвом при кожній школі спортивного майданчика, а при кожному ВНЗ - спортивного комплексу. Негайного вирішення потребує проблема нестачі (а часом і повної відсутності) підручників.
Причому у вищих навчальних закладах ця проблема стоїть навіть більш гостро, тому що багатьох книжок просто немає (вони не написані) і студентам доводиться користуватися російськими аналогами, що не завжди достатньою мірою відповідають навчальним програмам.
Дуже не хочеться, щоб вітчизняна освіта продовжувала поступово перетворюватися на подобу столярної майстерні з елементами "чаклунства", коли беруть "дубових", а випускають "липових". Безумовно, європейський досвід в освіті потрібно враховувати так само, як і зберігати напрацювання радянської школи. Ось тільки з обох освітніх шкіл нам потрібно брати краще, а не те, що простіше і дешевше ввести.
Автор: Олексій Красноперов
Освіта.ua
01.04.2010
