Світові університети вже стикаються з падінням базових навичок студентів, інфляцією оцінок і впливом штучного інтелекту на навчання. Україна має власний аналог цієї проблеми через пандемію, війну та освітні втрати школярів, тому не повинна відповідати на ці виклики зниженням стандартів у вищій освіті.
На цьому наголосив голова парламентського Комітету з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак, аналізуючи матеріал The Economist про проблеми в університетах США та інших розвинених країн.
У своєму дописі Бабак посилається на статтю, у якій ідеться про те, що частина студентів коледжів та університетів у заможних країнах читає і рахує на рівні десятирічної дитини.
Одним із прикладів він називає ситуацію в Каліфорнійському університеті. Понад 1800 викладачів математики та природничих наук підписали відкритий лист про те, що першокурсники дедалі частіше приходять до університету без базових знань і навичок.
Зокрема, у Берклі, за наведеними даними, 20–30% студентів на вступному курсі математичного аналізу мають серйозні прогалини в підготовці, і викладачам доводиться фактично заново навчати їх математики на рівні середньої школи.
У кампусі в Сан-Дієго кількість першокурсників, які мають знання з математики нижче рівня старшої школи, за п’ять років зросла майже у 30 разів. За словами Бабака, це майже кожен восьмий студент, причому 70% із них не демонстрували навіть рівня, очікуваного від 14-річної дитини.
Проблеми фіксують не лише в точних науках. У Гарварді викладачі гуманітарних дисциплін зазначають, що змушені скорочувати обсяги текстів для читання, оскільки студенти приходять до університету зі значно меншим досвідом роботи зі складною прозою.
Бабак також звертає увагу на дані міжнародного дослідження OECD PIAAC, яке оцінює читацьку, математичну та інші базові компетентності дорослого населення.
За наведеними ним даними, серед студентів віком до 35 років у заможних країнах близько 8% демонструють рівень читацької грамотності, не вищий за той, який очікується від десятирічної дитини. Приблизно така сама частка має аналогічний рівень математичної грамотності.
Особливо показовою, за словами Бабака, є ситуація у США: один із семи студентів третинної освіти має рівень читацької грамотності, що відповідає початковій школі або навіть нижчий. Десять років тому таким був лише один із двадцяти. З математикою ситуація ще складніша — майже один із п’яти студентів демонструє дуже низький рівень підготовки.
На думку Бабака, така ситуація є наслідком одночасного послаблення кількох фільтрів якості. Школа готує слабше, вступний відбір дедалі гірше відсіює непідготовлених абітурієнтів, а університетське оцінювання поступово стає м’якшим.
Однією з причин він називає відмову багатьох американських університетів від стандартизованих тестів SAT або ACT, які раніше були одним із головних інструментів оцінювання академічної готовності вступників.
До пандемії такі тести вимагали понад половина американських університетів, а нині — приблизно 10%. Формально від них відмовилися через пандемію, а також через дискусію про соціальну справедливість таких тестів.
Водночас, за словами Бабака, відмова від недосконалого інструменту без запровадження кращого призвела до того, що університети почали більше покладатися на менш надійні сигнали — шкільні оцінки та вступні есе.
Це особливо проблемно в умовах поширення штучного інтелекту. За даними, на які він посилається, 94% британських студентів визнають, що використовують AI під час виконання оцінюваних робіт, а 12% зізналися, що просто вставляли згенерований текст у свої курсові роботи.
Окремою проблемою стало і внутрішнє оцінювання в університетах. Через тиск студентів, скарги та залежність від відгуків викладачі дедалі частіше ставлять вищі оцінки, навіть якщо реальний рівень знань не відповідає заявленому результату.
У підсумку, за словами Бабака, головна небезпека полягає не в тому, що до університетів приходять слабші студенти. Доступ до освіти можна і потрібно розширювати. Проблема в іншому — диплом поступово перестає щось означати.
Він наголошує, що українцям не варто сприймати цю історію як суто американську, адже в Україні вже накопичився власний аналог цієї проблеми.
Спочатку були роки дистанційного й змішаного навчання під час COVID-19, а потім без паузи почалася повномасштабна війна: обстріли, повітряні тривоги замість уроків, викладання з підвалів і бомбосховищ, релокація мільйонів дітей або їхнє перебування за кордоном. Частина школярів роками не мала стабільного доступу до навчання.
До цього, за словами Бабака, додаються хронічний стрес, розлука дітей із батьками, фізична втрата закладів освіти та вчителів.
Ми поки що навіть не маємо повної картини того, наскільки просіли базові навички цілого покоління школярів. Не тому, що все добре, а тому, що нам банально бракує систематичних вимірювань на кшталт PISA чи PIAAC, які проводить OECD.
«І на цьому тлі в українських університетах уже з'являється та сама спокуса, яку описує The Economist, коли після зміни форматів ЗНО та НМТ, після спрощень під час війни, після масового вступу через бажання зберегти контингент і фінансування дуже легко перейти до такого самого м'якого оцінювання й мовчазної домовленості: «не будемо ускладнювати життя ні собі, ні студентові», – зазначає Бабак.
Окремим ризиком він називає використання штучного інтелекту. Українські студенти, за його оцінкою, користуються AI не менше, ніж британські чи американські, тому ризик отримати диплом, який фактично нічого не гарантує роботодавцю, стає реальним.
Це особливо небезпечно в умовах, коли країні потрібні справді компетентні інженери, лікарі, аналітики та інші фахівці, а не просто власники документа про вищу освіту.
«Ширший доступ до освіти має право на існування, нижчі стандарти – ні. AI у навчанні – можливий, як один із інструментів, AI як ширма для відсутності навичок – ні. Підтримка студента, який прийшов до університету з травматичним і перерваним шкільним досвідом – так, диплом без реальної компетентності – категорично ні», – наголошує голова Освітнього парламентського комітету.
За його словами, якщо диплом перестане підтверджувати реальні знання та навички, суспільство швидко це відчує. У такому разі програє не окремий студент чи викладач, а сама ідея вищої освіти, яку Україні доводиться відбудовувати паралельно з усім іншим.
