«Маруся Чурай» Ліна Костенко (скорочено)

Читати онлайн скорочено роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»

«Маруся Чурай» Ліна Костенко (скорочено)

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

Розділ І

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев’яних церков.
Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
легенький попіл
спалених паперів –
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай?
Може, тому і не дійшло до нас
жодних свідчень про неї,
що книги міські Полтавські "през войну,
под час рабованя города огнем спалени"?

А що, якби знайшлася хоч одна, –
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі –
неопалима – наче купина?
І ми б читали старовинний том,
де писар вивів гусячим пером,
що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,
перед Мартином Пушкарем, полковником,
в присутності Семена Горбаня,
що був на той час війтом у Полтаві,
перед суддею, богом і людьми
Чурай Маруся – на підсудній лаві,
і пів-Полтави свідків за дверми.
І загула б та книга голосами,
і всі б щось говорили не те саме.
І чорні бурі пристрастей людських
пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,
суду такі промовила б слова:
– Пане полковнику і пане войте!
Ускаржаюся Богу і вам
на Марусю,
що вона, забувши страх божий,
отруїла сина мого Григорія.
І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
на здоровлі перед тим не скорбівши,
през отруєння і през чари бісовські.
То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу
і людьми те освідчу.
Оскаржену Марусю Чураївну
тоді суддя суворо запитав, –
коли, чого і для якой причини
таке незбожне діло учинила?
Але вона ні слова не сказала,
усправедливлень жодних не дала,
тілько стояла, яко з каменю тесана.

Тоді громада загула прелюто:
– Вона ж свій злочин визнала прилюдно!
Бо, як до Гриця, мертвого, припала,
казала все – як зілля те копала,
як полоскала, як його варила
і як уранці Гриця отруїла.
Вона ж співала, наче голосила,
на себе кари божої просила.
Співала так, як лиш вона уміла!
А потім враз – неначе заніміла.
Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,
що Гриць умер, отруєний, в четвер,
предать землі звеліли до неділі,
прийнявши справу криміналітер.
Убивницю ж, Марусю, до розправи
скріпить в’язéням города Полтави.
Бобренчиха ж, та зацна удова,
нехай на бога в горі упова
та настановить свідків, віри годних,
не підозрéнних у проступствах жодних.
Аби по правді свідчили про злочин,
що тут убивці іншого нема,
бо то не є ще доказ остаточний,
якщо підсудна визнала сама.

Один за одним беруть слово люди, які вважають себе свідками трагедії. Баба Параска розказує, що часто бачила Марусю удвох з Грицем. Останній раз, коли він вертався додому після побачення з нею «наче напідпитку», а невдовзі в хаті Бобренків зчинився «великий ґвалт» – Гриць умер. У Параски запитують, чи є у неї докази, що саме Маруся дала козаку отруту ? На це вона відповідає: «А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця? Кому він ще так знівечив життя?». Становий Фесько розповів, що він не бачив, як Маруся труїла Грицька, бачив лише, як вона хотіла втопитися, але її врятував Іван Іскра. Бобренчиха, виставляючи своїх свідків, намагається довести, що Маруся – «відьма, уміє перекинутись в сороку, а то виходить з комина, як дим». А Галя звинувачує дівчину у тому, що, та сама чіплялася до хлопця, а коли взнала, що він кохає іншу дівчину – її, Галю Вишняківну, то помстилася за те… І бідкається: «тато наш на весілля втратились, а Гриць умер…». Горбань висловив припущення, що, можливо, розпутниця-Маруся дала Грицю приворотне зілля, яке так на нього подіяло… Тоді Чураївна, мати дівчини, звертається до людей: «у мою дитину не кидайте словами, як багном!»…

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз.
Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

Яким Шибилист, зворушений цими словами, згадує, як росли укупочці Маруся та Гриць, як доглядала їх обох Чураївна, поки мати хлопця «воювала – за курку, за телицю, за межу», як вірно Маруся чекала коханого з походів. А Грицько «в житті шукав дорогу не пряму, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега – до того. Любив достаток і любив пісні». Полковник Пушкар сказав, що вірить свідченню Якима. Аж тут прибув запорожець – посланець з Січі. Він привіз наказ кошового збиратися в похід на захист рідної землі від ворогів. Розпитавши, з якої причини зібрався суд, здивувався:

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон, –
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!

Почекав суддя, поки втих гамір після слів запорожця, й звернувся до Марусі – що вона сама скаже в своє виправдання? Але дівчина мовчки похитала головою. Товариш Івана Іскри – Левко, почувши пропозицію віддати Марусю кату, щоб той її «розговорив», вийняв шаблю… Не дав згоди на катування дівчини і полковник Пушкар.

Суддя сказав:
– Закони судочинства
вагатися не дозволяють нам.
Запобігавши, щоб такі злочинства
не множились промежду християн,
ми мусим вбивцю засудить до страти,
як нам велить і право, і статут.
І тільки спосіб – як її карати –
предметом спору може бути тут.
Що скажуть райці, лавники і возний?
Як це здається, пане войте, вам? –
Підвівся Іскра, полковий обозний,
син Остряниці Якова, Іван.

(…) – Я прόшу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава, –
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок – і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться – Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні.
Горбань сказав:
– При чому тут пісні?
Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.
І потім, бачте, чутка є, ги-ги,
що свідок цей – особа зацікавлена.
Його слова не мають тут ваги.
Тоді ми, вряд, з пристойними особами
дали сказати слово їй останнє, –
чи має серця внутрішню гризоту
і чи пред тим, як вирок наш почути,
зронити хоче хоч сльозу покути?
Підсудна слізьми очі не зросила,
І милосердя в права не просила.
З тих тоді рацій все дорозумівши
і між собою радившись не раз,
кондиціямїі права посполитого
тоді такий ми винайшли наказ:
Ми, вряд, зіпершись на свідоцтва голі,
в такий-то спосіб справа була рíшена,
що має бути карана на горлі,
на шибениці, значиться, обвісшена.
Про що людей поштивих звідомляєм
і на потомні вписуєм віки.
Декрет печаттю нашою змоцняєм
і підписом судейської руки.

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ

Розділ II

Надійшов вечір. Полтавський полк готується до походу. Людям, приголомшеним вироком судді, «перехотілось говорить». Промчався вершник – то Пушкар послав Івана Іскру гонцем до гетьмана.

СПОВІДЬ

Розділ III

Змучена Маруся за гратами. Минає майже безсонна ніч. До страти – три дні. Дівчина чує, як полк рушає у похід. 

...А вже світає. Сумно, сумно, сумно
благословляється на світ.
Десь коні ржуть і глухо грають сурми.
Полтавський полк виходить у похід.
Десь грають сурми. В добрий час їм грати.
В литаври б’ють, так само як колись.
Душа рвонулась – і застряла в гратах,
прозорі руки з гратами сплелись.
Далекий гомін сповнює в’язницю.
Десь вітер гонить куряву руду.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
що я тебе в похід не проведу!
Ой, ллються сльози материнські, ллються!
Свята печаль, печаль без гіркоти.
Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.
А як загинув, як загинув ти?!
Що кожен їде, – і вогню, і грому,
всього там буде в клекоті доріг.
А ти лежиш на цвинтарі старому,
де ще ніхто з козацтва не поліг.
Останні зорі в небі догорають.
Оце уперше за багато літ –
і коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,
а полк без тебе вийде у похід.

...Уже, мабуть, молебень відслужили,
бо затужили дзвони, затужили!
І заридали дзвони, загули! –
це ж там за браму хлопців провели.
Це ж полк виходить. – за далекі гони.
Комусь тополя стане в головах.
І дзвонять дзвони,
дзвонять, дзвонять дзвони
по всій Полтаві, по усіх церквах!
Затисну вуха, чую крізь долоні
і ту церковцю прямо в бастіоні,
і той соборний величезний дзвін, –
все заридало хлопцям навздогін.
І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься,
тюремна церква, і тюремна теж!
Вона в Полтаві гарно так зоветься:
"Усіх Скорбящих Радості". Авжеж. (…)

Маруся згадує своє дитинство, своїх батьків, подумки порівнює їх з родиною Гриця, шукає відповідь на питання: чому її коханий змінився?

Я не забуду, тату, вас ніколи.
Хоч як було, і голод, і зима, –
спасибі вам, дали мене до школи,
де дяк учив і грамоти, й письма:
Козацька школа, крита очеретом
благенькі стіни, плетені з лози,
на піввікна заплющена заметом
три лави, стіл, псалтир і образи.
Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?
Не осягла й глибокості письма.
Ішла додому – снігом пообідала.
Аз-буки-вєді…Голод і зима.
Одвірок за ніч намерзає в сінях.
Стоять в кутку забуті рогачі.
Перелузали зиму, як насіння,
удвох одні на тій-таки печі.

…Про батька звістки не було з півгоду,
уже й Кузьма з Дем’яном розминувсь.
Бо у Полтаву із того походу
ніхто живий тоді ще не вернувсь.
Чутки ходили, що Павлюк не виждав,
що ті Кумейки – то кривавий сніг.
Що хто там здався, тільки той і вижив.
А батько ж наш, він здатися не міг.
Він гордий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма, що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали.
Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.
Що з ним взяли ще четверо старшин.
Що проти того, як вони умерли,
І суд страшний не здасться вже страшним!

А потім їхні голови на палях
повиставляли в полкових містах.
Людей зганяли. Мати моя впала,
і крик замерз у неї на вустах.
А смерть кружляє, кружляє, кружляє,
кружляє навколо палі.
Наносить білого снігу
у очі його запалі.
А я нічого не бачу…
якась в очах крутанина…
Кружляє, кружляє, кружляє
ота страшна хуртовина!
Танцює, хижа і п’яна,
льодистими сережками трясе.
Як голову криваву Іоанна
над білим світом Іроду несе…
А через рік, і через два, і три
сумні у нас були свят-вечори.
Усе печаль, все тінь його незрима.
Колядники співають під дверима:
"Ой чи є, чи нема
пан-господар вдомá?"
А пам’ять про нього на покуті
головою на руки впала.

* * *

...Ішов – кобзар у нас через Полтаву.
Ну, обступили, просять, що кому, –
той про сирітку, той про давню славу,
той про Азов, а той про Кодимý.
І я стою. Отак стояла, скраю.
А він співав невільницькі плачі.
І раптом чую: "Орлику... Чураю!"
Я оніміла. "Орлику... Чураю!.."
Як я тоді наплакалась вночі!
Усе ввижалось: "Орлику Чураю,
Ой забили тебе ляхи у своєму краю!"
Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
Що був же він ріднесенький мій тато,
а от тепер він – орлик, він Чурай.
Тепер він з нами в радості і в сумі.
Збагнуло серце вражене моє:
пішов у смерть – і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб’є.
І десь в ті дні, несміло, випадково,
хоч я вже й пісню склала не одну,
печаль моя торкнула вперше
слово,
як той кобзар торкав свою струну…

...Спливло життя, як листя за водою.
Я пригадала матір молодою.
Вона у мене, як була молодша,
була предивна, як на людський глузд.
Було, сльозами набрякають очі,
вона ж сміється кутиками вуст.
Таке обличчя чи така вже звичка,
а голосочок! – чистий, мов кришталь.
Така була красива молодичка,
вуста сміються, а в очах печаль.
Вона й мені казала:
– Як не буде,
не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози – не виходь на люди.
Болить душа – не виявляй на вид. (…)

(…) Та й батько теж удатний був на вроду.
А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.
Звела їх доля, наче, в нагороду
за те, що мали незглибимі душі.
Було, дивлюсь та й думаю: "Ой нене,
який у мене тато!" – або знов:
що я колись як виросту, і в мене,
і в мене буде отака любов!
...Ну, от я й виросла.
Ловлю себе на слові.
То як, Марусю? Полюбив? Такий?
Я – навіжена. Я – дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.
Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі. (…)

(…) Чурай, той так: побачив свою долю, –
ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.
А що у мене стіни голі, –
повісим костю саджені пістолі
та килим з дірком. І у курені
з тобою буде солодко мені.
А Гриць не так. То розум десь не татків:
– З’єднаєм що, нестатки до нестатків?
Багатому і діти чорт колише,
а бідному і янгол не рідня.
А як землі нам мати не одпише?
А ще ж стягтися треба й на коня.
Подбати мушу про якусь копійку.
Весілля мушу справити, а я…
То ж був один, тепер нас буде двійко.
Аж мати раз не втерпіла моя:
– Що ти все:
мушу, мушу, мушу, мушу?!
Земля, земля... А небо твоє де?
Як будеш так розношувати душу,
вона, гляди, із совісті спаде.
А він прийшов тоді з-під Берестечка.
Страшна поразка душі всім пекла.
Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.
Гіркі думки не сходили з чола.
Приходив рідко, лагідний не дуже.
Все курить, курить, люлька на губі.
Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.
Якийсь чужий, – мені чи вже й собі?
А якось каже: – Щастя треба красти.
Хоч добре, не заклюнулось дитя.
Весілля знову мусимо відкласти.
Що зробиш, мила, як таке життя?
Погане літо, не було врожаю.
Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.
А я такий, я матір поважаю.
Я впоперек їй слова не скажу.
Бобренчиха все губи затискала,
нікуди з дому Гриця не пускала.

Зустріла матір десь біля криниці.
Про дощ, про грім, про курку, про бичка.
Що добрий гетьман був із Остряниці
і що хазяїн добрий з Вишняка.
Що час летить, а треба якось жити.
Любов любов’ю, а життя важке.
Що вже дітей пора б і одружити.
Насамкінець промовила таке:
– Якби ти добре в бога попросила,
то мали б ми ще й радість на віку:
твоя пішла б за гетьманського сина,
а мій хазяйську сватав би дочку.
А мати – й слова. Тільки почала
чогось про мене дбати, як про хвору.
Дивлюсь: і в церкву старістю пішла
дорогою кружною через гору.
Питаю: – Мамо, хто це вам допік,
що ви уже не ходите тудою?
– Я, – каже, – й стежку обмину в їх бік
і закроплю свяченою водою!
– Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?
Яка вас думка все не полиша?
– Не служать очі на таке дивиться,
щоб так двоїлась хлопцеві душа!
– Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.
Він клявся, мамо, що навіки мій.
– Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.
То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.
– Але то ж – Гриць. І я. То ж ми із Грицем.
Та він же в світі отакий один.
Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.
І що для нього гроші, мамо? Дим.
Хіба наш батько ласий був на гроші?
Хоч таляр він у вузлик зав’язав?
Хіба ж не ви були в Золотоноші
єдине золото, яке він там узяв?
– Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші.
Ти кажеш – батько, а життя біжить.
Наш батько – з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить.
А я чуток недочувала,
втішала матір попервах.
Але й сама вже відчувала:
щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна?
Чому не йде? Здавалося в ті дні, –
моя любов, прогіркла й перестояна
вже скоро душу випалить мені…
Я ж так боялась підлості і бруду!
Гули думки, сколошкані, як рій
Сама нічого, якось перебуду.
А що скажу я матері старій?
А мати знала. Мати все вже знала.
Снує чутки нещастя, як павук.
Не дорікала, не випоминала,
а тільки все їй падало із рук.
А раз сказала з розпачу гіркого:
– Є ж лицарі у нашому краю!
О боже мій, на кого ж ти, на кого
збагнітувала молодість свою?!

…Мені немов полегшало відтоді.
Зболілася. Відмучилася. Годі.
Спинити Гриця не зробила й спроби.
Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.
І хоч би злість яка чи ворожнеча, –
нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Усе жаліла я його чомусь.
Або до Галі мислями звернусь:
– А може, хтозна, може, так і треба
Бо хто я, Галю, проти тебе?
Ти Вишняківна. Рід у вас гучний
Таких родів не густо у Полтаві.
Твій батько, Галю, чоловік значний.
У нього жінка ходе в златоглаві.
Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.
У нього скроні в срібній папороші.
Буває так, що слава на дурняк,
а в нього слава за великі гроші.
Йому добро саме іде у двір.
І сад рясний, і нива хлібодарна.
Він не який визискувач чи звір,
він просто вміє взяти запівдáрма.
Він посідає греблі і поля,
у Церкву ходить майже щосуботи
Хто – за Богдана, хто – за короля.
А він – за тих, которії не проти.
Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки.
Де треба, вчасно притамує гнів.
Де треба, скаже правди половину.
Щасливий дар. Мій батько так не вмів.
Він знав одне – боротись до загину.
А цей примружить плетиво повік,
все розміркує, зважить, не погребує.
Твій батько, Галю, мудрий чоловік.
А може, хтозна, може, так і треба –
у всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах –
і чураївські голови на палях,
і вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.
Вишнячка йшла ушир усе та вшир.
А Галя дбала в скриню та в комору.
А бог на небі долю нам вершив. (…)
(…) А Галя трусить килими та рядна.
Одна статура в матері і в доньки –
обидві круглі, наче карахоньки.
Такі пухкі у Галі рученята,
коса білява, куца і товста.
Як реп’яшки, зелені оченята
і пишно закопилені вуста.
Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушóк.
Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –
гостренькі зуби – чисто ховрашок. (…)

(…) А може, саме таку дружину треба козакові, –
до печі і до городу, до коней і до свиней,
і до ради, і до поради, і вночі до любові?
Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,
щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.
Приніс чоловік додому свою потовчену душу,
а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.
Що в неї й хата не хата, а так – прикалабок раю.
У неї – на двох глупóти, у нього – розум на двох.
У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,
зате як прийде додому, – для жінки він цар і бог.
На неї можна нагримать, і можна її побити.
Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.
Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.
А там треба тільки женитись. Ото женився – і все.
Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.
Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.
Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,
ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.

Дівчина згадує, як Галя смакувала свою перемогу, як насміхалася. Цей сміх сприймається, наче ніж, що «стримить у спині», завдає такого пекучого болю, що захотілося «утопити біль»… Так Іван Іскра врятував від цього вчинку. Як Гриць під впливом своєї матері, яка бажала мати багату невістку, зрадив своє кохання, поволі підкорився її волі й засватав Галю. Обсіли сумніви:

А може, я і справді вже причинна?
Помер мій Гриць з відкритими очима.
То ж він мене і мертвий виглядав.
І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
Бо він же тут лишив мене одну.
Я йду. Я скоро. Я наздожену.
Десь, може, там зустрінемося ми.
Не буде рук – обнімемось крильми.

* * *

...Остатній день.
Прийшов священик.
– Отче!
Зніміть з душі цей безнемірний біль! –
Йому людина дивиться у очі,
а він її під цю єпітрахіль.
– Покайся, – каже, – Стежкою гордині
тебе ведуть соблазни суєти.
Од бога так положено людині
долиною смиренія іти.
Покаялась. Прощення попрохала
за те, що дуже грішною була:
одного разу матері збрехала,
одній сусідці сіль не віддала.
А що скажу?!
Свою пригаслу душу
чи донесу, як свічечку на Страсть?
Бог знає все. А батюшці байдуже.
Хіба він правду богу передасть? (…)
...Десь тихо жаби кумкають з болота.
Лягла на мур вечірня позолота.
Прощальний промінь блиснув на стіні.
І сонце, сонце – як жива істота,
єдина, що всміхається мені!
Я завтра, сонце, буду умирати.
Я перейшла вже смертницьку межу.
Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати.
Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля.
Людина спрóста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє. (…)
Я наварила м’яти, драголюбу.
Не пособило. Наварила ще.
Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,
мене ж пече всередині, пече! (…)
А найстрашніше, що пече, як жóга,
перевертає душу від жалю:
невірного, брехливого, чужого,
огидного, – а я ж його люблю! (…)

...Вже й воду брала з іншої криниці,
а вже й не знала, де себе подіть.
Дівчата потягли на вечорниці,
то я й пішла, щоб дома не сидіть.
Вони собі жартують з парубками,
а я сиджу, самотня, при стіні.
Пряду куделю. Не зберусь думками.
В мені умерли всі мої пісні.
Вони ж співають про якусь кирею,
про те, що хтось когось занапастив.
Я оступіла: Гриць прийшов із нею.
Мене побачив – очі опустив.
Враз поповзли по вилицях рум’янці.
Очима більше не стрічались ми.
Він танцював із Галею, і в танці
мов щось топтав і нищив чобітьми.
Воно було на танець і не схоже,
ті корчі мук у синім кунтуші.
Аж хтось тоді сказав:
– А не дай боже
так танцювать навиворіт душі!
Мінились тіні на чолі блідому.
Кресав гопак вогонь з-під підошов.
Я тихо вийшла. І пішла додому.
Не бачив Гриць. Навприсядки пішов.

...Мені всю ніч в очах це маячіло.
А після тих проклятих вечорниць
пройшло два дні, вже добре споночіло,
аж, боже мій! – заходить в хату Гриць.
Якийсь чудний, запалені повіки,
пригаслі очі, під очима бриж.
– Марусю! – каже. – Я прийшов навіки.
Я на коліна стану, ти простиш?
– Я найдорожчі сплакала літа.
Чого вернувся до моєї хати?
Ми ж розлучились... Матінко свята!
Чи я ж тебе примушую кохати?!
Коли своїм коханням поступився
заради грошей і багацьких нив,
чи ти тоді од мене одступився,
чи сам себе навіки обманив?
– Себе, Марусю. Не дивись вороже.
Мені ті дні повік не одболять.
Тут двоє матерів, твоя і Божа.
Хай нас на шлюб вони благословлять.
Людей накличем, зробим перепросини,
щоб знали всі, хто чеше язиком.
Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,
поберемось та й вступимо в закон.

А мати – з дому. Плачуть, затинаються
і говорить не хочуть ні про що.
А мати кажуть: – Руки не здіймаються.
Іди туди, ізвідки ти прийшов!
– Я зрадив, так.
Але це біль чи злочин?
Скажу всю правду, ми тепер одні.
Кому з нас гірше? Я одводжу очі,
а ти у вічі дивишся мені.
Я мучуся. Я сам собі шуліка.
Є щось в мені так наче не моє.
Немов живе в мені два чоловіка,
і хтось когось в мені не впізнає.
І що найтяжче: мука ж моя марна,
бо зрада – діло темне і брудне.
А ти – це ти.
Ти і в стражданні гарна.
Ти можеш навіть пожаліть мене.
Або сказати: що хотів, те й маєш.
Мене вже, віриш, кидає вві сні.
Тобі то добре, ти цього не знаєш.
У тебе й мука піде у пісні.
Тобі дано і вірити, й кохати.
А що мені? Які такі куші?!
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше – жить на дві душі!
Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Але ти любиш і тому прости.
Життя – така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?
Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво, –
неначе він про подвиг говорив.
А я стояла як сліпа від сліз.
Душа марніла, як зів’яле клечання.
Хоч би мені хто
жменьку землі
з могили його приніс…
натертися проти серця... може б, трохи полегшало…

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.
Щось говорив про долю, про борги.
Що там, під Дубно, він ще був людиною,
а тут він сам з собою вороги.
Що Галя – гуска, що й по ній це видно.
І все. І годі. – Я од неї втік.
А може, й правду кажуть, що ти відьма,
приворожила – і пропав навік.
Бо що б мене інакше так палило,
чого ж я так страждаю і борюсь?
Куди б мене в житті не прихилило,
а все одно до тебе я вернусь.
Ти ж ніч моя і світло моє денне!
Вже тут брехать, – який мені хосен?
Прости за все, воно таке буденне.
А я ж не можу без твоїх пісень!
Коли я там і говорив, і клявся,
я знав одне: збрешу – не помилюсь.
Як хочеш знати, – так, я їм продався,
але в душі на тебе я молюсь!
Тоді я двері відчинила в ніч.
Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,
як я сказала:
– Йди собі, іди! –
А він сказав:
– Мені ж нема куди.
Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

...Лежала тінь від столу і до печі.
Лампадка тріпотіла в божнику.
А він сидів, зіщуливши ті плечі
і звісивши ту голову тяжку.
"Як не хочеш, моє серце,
Дружиною бути,
То дай мені таке зілля,
Щоб тебе забути.
Буду пити через силу,
Краплі не упущу.
Тоді я тебе забуду,
Як очі заплющу..."

Торкнувся шклянки білими вустами.
Повільно пив. І випив. І погас.
Ой сонце, сонце, промінь твій останній!
Оце і є вся правдонька про нас. (…)
А потім в суд щодня мене водили.
А судді були добрі й не дурні.
Вони мене по совісті судили,
найлегшу кару вибрали мені.
Чого було так довго мудрувати
і вивертать параграфи статтям?
Було б одразу присудить до страти.
Найтяжча кара звалася життям.
Ведіть, карайте, вішайте злочинну!
То я хоч там, хоч там уже спочину.
Хоч там уже дихну на повні груди,
побачу зблизька Господа хоч раз.
Так буде краще. Важко було, люди,
і вам зі мною, і мені між вас.
– Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?
– Туди, де батько, де Чурай. (…)

ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА

Розділ IV

Іван Іскра прибув до Богдана Хмельницько й доповів, що козацький полк вирушив з Полтави йому на допомогу. Він також розповів гетьману про Марусю Чурай і вирок суду. Хмельницький добре знав мужнього батька дівчини, знав також і її пісні. Після довгих роздумів, він пише наказ, скріпляє його своєю печаткою й віддає Іскрі.

СТРАТА

Розділ V

Маруся приготувалася до страти. В степу поставили шибеницю. Зібралися люди. Священик прочитав молитву з Євангелія. Леська Черкеса не полишає думка, як врятувати Марусю. Він згадує старий звичай – приреченого на страту козака могла врятувати дівчина, яка б погодилась вийти за смертника заміж. А йому відказують: «То ти ж не дівка, тут же навпаки».

Замовкли всі,
ніхто й не ворухнеться.
Лиш дві куми, сусідки Вишняка:
– Диви яка, іде і не споткнеться!
– Іде під зашморг, а диви яка!
– На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?
– А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, – а так би й поклонивсь.
– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,
все б тільки очі й витріщав на вроду, –
сказала жінка з усміхом терпким. –
Знімати шапку?! Себто перед ким?
Перед цією? Себто отакою,
що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
– Побійся бога, вона йде на смерть!

...Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
була усім видніша звідусіль.
Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.
І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу, була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.
І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
коли вона цілує образок, –
на тій високій шиї лебединій
того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав
заніс мішок, узявшись за краї –
чи щоб вона не бачила нічого,
чи так нестерпно бачити її.
А он стоять особи урядові,
щоб тут же й смерть засвідчити судові.
О господи, прости нам цю ганьбу!..
І раптом вершник врізався в юрбу.
Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.
Папером вершник у руці стрясав:
– Спиніться!
Гетьман нас уповновластив
читати вголос цей універсал!
– Іване! Брате! Як ти встиг?! –
кричав Лесько і тряс його за груди.
Суддя стояв ні в сих ні в тих.

І раптом вголос заридали люди.
Ще не вляглось ридання те кругом,
не встиг Іван ще й повід передати,
а Шибилист вже цьвохнув батогом –
хутчій в Полтаву! – матері сказати.
Горбань помацав гетьманську печать.
Суддя подержав, передав бурмистру.
Кат метушиться, люди щось кричать.
Дивитись страшно на Івана Іскру.
Отаман Гук, ступивши на два кроки,
ревнув з помосту поверх всіх голів:
– Наш гетьман, властію високий,
такий наказ читати повелів!

"Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,
іж у Полтаві скоївся той гріх,
що смертю має буть покараний.
Натомість
ми цим писанням ознаймуєм всіх:
В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль,
і так погрéбів більше, ніж весіль.
То чи ж воно нам буде до пуття –
пустити прахом ще одне життя?
Чурай Маруся винна у в одному:
вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні – як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні, –
що помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?
Про наші битви – на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, –
та це ж не що, а пісню задушить!"
Отаман Гук, помовчавши (повіка
йому сіпнулась), далі прочитав, –
такий потужний голос в чоловіка,
либонь, хватило б і на п’ять Полтав:
– "За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп’ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола, –
не вистачало б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!
Тож відпустити дівчину негайно
і скасувати вирока того.
А суддям я таку даю нагану:
щоб наперед без відома мого
не важились на страти самочинні,
передовсім освідчили мене
про кожну страту, по такій причині,
що смерть повсюди, а життя одне".

Універсал прочитано публічно,
щоб справу тую уморить навічно.
Оскільки ж трохи не дійшло до страти
і смерть свою вона пережила,
то впрод не вільно пересуддя брати,
бо вже вона покарана була.
...Гойдався зашморг, вже він не потрібний.
Юрмились люди, добра новина.
Сміявся тесля, головою срібний,
що не згодиться тут його труна.

Підбіг Іван –
і в рóзмах свого зросту
збив ту драбинку смертницьку з помосту.
Якісь жінки вже бігли до Марусі.
Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.
Вона стояла, мов застигла в русі, –
уже по той бік сонця і життя.
– Такого ще не чувано ніде.
Її пустили, а вона не йде!
– А може, помішалася? Іване!
Мо’, хоч тебе послуха? Підійди! –
...Вона стояла. І над головами
уже пливли осінні холоди.
І не було ні радості, ні чуда.
Лиш тихий розпач: вмерти не дали.
Їй говорили, а вона не чула.
І тільки коли матір підвели,
вона відразу, наче спам’яталась,
і одхитнулась від того стовпа,
і якось наче здалеку верталась,
чогось вперед руками, як сліпа.
Іще бліда, іще мов крейда біла,
а наче й усміхалась, лебеділа:
– От бачте, мамо все і обійшлося. –
І цілувала матері волосся.

ПРОЩА

Розділ VI

Наприкінці літа Маруся поховала свою матір й пішки вирушила на прощу до Києва.

Вбираю світ порожніми очима.
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з богом говори.

...А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
тримає у жмені оранж горобини.
Як глянеш упрóстяж – дорога в намисті.
Ці барви черлені і жовтогарячі,
ці щедрі сади у багряному листі! –
а люди бредуть і бредуть, як незрячі.

Шуліка з неба видивляє мишу.
Горять на сонці грона горобин.
Сіріє степ. Сорока бриє тишу.
Прочани хліб виймають із торбин.
А дика чайка б’ється об дорогу.
Мандрівний дяк обідає на пні,
– Чого кульгаєш?
– Пробуртила ногу.
– То сядь спочинь. (…)
– Чи Київ ще далеко? – Та не дуже.
Варшава далі, – усміхнувся дяк.
Сидить, і палку мені струже.
Такий старий, небритий, як будяк.
– То це на прощу вибралася ти?
Це треба шмат дороги попойти.
Ще будуть села, будуть городá.
А втім, нічого. Ти ще ж молода.
Але чогось така вже, як обвуглена.
Якась така, мов знята із хреста.
Тут, – каже, – палка буде не обстругана.
А тут ми зріжем, – каже, – бо товста.
А я дивлюсь: чужа мені людина.
Розійдемось, чи стрінемся коли?
– Хотіла жити, а життя не вийшло.
Хотіла вмерти, – люди не дали.
А він мені: – Моя ти голубичко!
Страданіє, як кажуть, возвиша.
От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,
що в ньому наскрізь світиться душа.
А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розп’яття – доля кожної людини.
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі. (…)

Маруся пішла далі з дяком. Він розповідає їй історію краю, про славного Наливайка, руйнатора України Ярему, всевладного Єремію, співає пісню про Байду Вишневецького. Подорожні проходять спустошені села, бачать вмираючих від голоду людей з Волині… Аж ось і Київ, зруйнований та пограбований литовським гетьманом Янушем Радзивіллом… Помолилися Богу у Лаврі, побували у печерах, де лежать нетлінні мощі видатних людей… Дяк пішов своєю дорогою, а Маруся повернулася в Полтаву, часто згадуючи втішні слова дяка: «комусь на світі гірше, як тобі».

ДІДОВА БАЛКА

Розділ VII

Іван Іскра разом з Левком чатують в дозорі на шляху до Полтави. Кругом спустошені села, аж он димок видно на хуторі Дідова Балка. Там самотньо живе старий дід Галерник, який двадцять літ був у неволі. Він стругає ополовники та ложки людям... Галерник запитує про Марусю Чурай: «Вона співає чи уже мовчить?», й Іван відповідає:

– То вже не співи. То підбита чайка
отак, упавши, на степу ячить.
В ній наче щось навіки проминуло.
Прийшла із прощі дивна і гірка.
Так від людей Марусю відвернуло,
що вже нікого й в хату не пуска.
Усе одна. Нічого їй не треба.

Все їй чуже. Здоров’я теж нема.
Та проща, ті ночівлі проти неба…
оті нестатки вічні... та тюрма…
Не дай бог, може, в неї і сухоти.
Я все боюся – рине горлом кров.
А не приймає жодної турботи,
а в хаті ж так – ні хліба, ані дров. (…)

ОБЛОГА ПОЛТАВИ

Розділ VIII

Зима. Степ занесло снігом. Крутить хуртовина. Польські війська взяли Полтаву в облогу. Козаки та мешканці міста не розчинили перед ними браму, не хочуть підкорюватися. Поляки, щоб не замерзнути на смерть, рубають ліс Пушкаря, палять багаття. Іскра навідує Марусю. Вона живе самотньо, змарніла, хвора на сухоти… Іван просить її:

– Ходім зі мною, доленько, ходім.
Якби мені ти стала за дружину,
яка б то радість увійшла в мій дім!
Не повернула навіть голови.
Лише печальне око з-під брови.
Важка жалоба чорної коси,
і тільки тінь колишньої краси.
– Кого ти любиш, Іване?
Мене
чи свою пам’ять?
Красива я була, правда?
Схожа на свою матір.
Смілива я була, правда?
Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда?
Схожа на свій народ. (…)
Оце, що від мене лишилось,
то, власне, уже не я.
Ти любиш не цю, Іване.
Ти пам’ять свою кохаєш.
Щасливий будь нею, Іване.
Бо пам’ять завжди твоя.
– Я і тоді любив тебе до болю.
А вже тепер, Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою.
Отак як є. Без змовин і сватів.
У церкву підем. Піп нас обвінчає.
Весілля справим. Пушкаря позвем.
Як не полюбиш, в мене вистачає
на двох любові. Якось проживем.
– Мене, Іване, – отаку понівечену?
Мене, Іване, – отаку гірку?
Хай бог пошле тобі хорошу дівчину,
ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Моє життя – руйнóвище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте. (…)

Поляки не витримують голоду й холоду, і після Різдва «знялись тихенько – та й у степ безмежний» подались – зняли облогу. Полтава знову ожила.

ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

Розділ IX

Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Ще сніг ковтала повідь широченна,
і рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня наречена
вже до віночка міряє туман.
Подовшав день.
Полегшали ці тіні,
вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
на ціле поле світить, як ліхтар.
Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти, як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка,
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
ніс в неї довгий, довший, ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
Воскресли люди, хоч який хто квелий,
після облоги схожі на примар.
І монастир з цвітіння тих жарделей
пливе у небо, як з рожевих хмар.

О Боже духів і живої плоті!
Я вперше усміхаюся, прости.
Якась галузка в тому живоплоті
і та он пнеться, хоче розцвісти.
Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
Як гарно з хаті, як просторо в сінях!
Як оживають ниви і сади!
А щоб хоч щось лишилось на насіння,
на Пасху їли хліб із лободи.
І знов лелека молиться до зірки.
Клинець городу хоче врожаю.
Є жменя жита, маку є півмірки,
і чорнобривці, й трохи рижію.
Спасибі, земле, за твої щедроти!
За білий цвіт, за те, що довші дні.
Прийшла весна. Сухоти є сухоти.
Все гіршає і гіршає мені.
Уже од кашлю в грудях все зболіло.
То в жар, то в холод кидає. Ну ось,
уже й моє намисто побіліло,
мов памороззю сизою взялось.
Як дивно, жар, але холонуть руки.
А солов’ї чогось як навісні!
Самотнім добре, – жодної розлуки.
Сухотним добре, – гаснуть навесні.
От тільки шкода – вже не заспіваю.
Город глушіє, – вже не прополю.
Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,
Життя, як промінь сонячний, ловлю.
А дні стоять, – не хочеться тужити!
І кожна пташка хатку собі в’є.
– Скажи, зозуле, скільки мені жити? –
Кує зозуля... Цілий день кує…

Іван приходив. Так, посидів мовчки.
Устав, пішов, оглянувся з воріт.
Лише весна укинулась в листочки,
підняв їх знову гетьман у похід.
Заграли знову труби до походу,
війнуло громом з Тясьмина-ріки.
Богдан підняв козацтво за свободу,
універсалом обіслав полки.
– І знов земля кипить у боротьбі.
І знову я належу не собі, –
сказав Іван. Дивився, як востаннє.
Торкнув мене прощальними вустами.
Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду, – пом’яну добром.
Кирея з вильотами чорна
в останній раз майнула за бугром.
І я, котрій давно вже все байдуже,
уже нічим я сльози не впиню.
Прощай Іване, найвірніший друже,
шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, боже мій, мою!
І "Зелененький барвіночку",
й "Не плач, не журися,
а за свого миленького богу помолися".
І про того козаченька,
що їхав за Дéсну.
"Рости, рости, дівчинонько,
на другую весну!"
І про воду каламутну,
чи не хвиля збила.
І про тую дівчиноньку,
що вірно любила.
І про гору високую,
і про ту криницю....
Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю".
А я стояла... Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.

1979

Короткий довідник до твору

  • Криміналітер – тут у значенні «кримінальна справа».
  • В’язéням – ув’язненням.
  • Зацна – гідна поваги. 
  • Проступствах – злочинах.
  • Райці – радники.
  • Полковий обозний фахівець зі створення укріплених таборів.
  • Корогви (хоругви) – прапор, ознака козачого полку.
  • Кондиція – умова. 
  • Обвісшена – повішена.
  • Павлюк (Бут) – гетьман нереєстрового запорізького козацтва, керівник селянсько-козацького повстання в Україні.
  • Іоанн, Ірод – біблійні персонажі.
  • Брид – бруд.
  • Сколошкані –злякані, сполохані.
  • Ходити в златоглаві – ходити в гарному головному уборі.
  • Займища – зайнята територія.
  • Карахонька – маленький гарбуз.
  • Прикалабок – невелика прибудова.
  • «Прибийте собі підкову…» – за народним повір'ям підкова, прибита над вхідними дверима, віщувала щастя.
  • «Свічечку на Страсть…» (Страсний Четвер, Чистий Четвер) – свято перед Пасхою.
  • Жога – печія.
  • Куделя – волокно льону, конопель або шерсть, приготовані для прядіння.
  • Кунтуш – чоловічий або жіночий верхній одяг.
  • Бриж – зморшки на шкірі.
  • Хосен – користь, вигода.
  • Дибаластий – норовистий.
  • Універсал – письмовий маніфест, законодавчий або розпорядчий акт адміністративно-політичного змісту на Гетьманщині.
  • Погреби – похорон.
  • Кармеліт – монах-відлюдник.
  • Пробурила – проколола.
  • Аврукати – воркотати по-голубиному.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021