«Три зозулі з поклоном» Григір Тютюнник (дуже стисло) 

Читати онлайн дуже стислий переказ новели Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном»

«Три зозулі з поклоном» Григір Тютюнник (дуже стисло) 

Ідея твору – звеличення «любові всевишньої» над приземленою, буденною.

Тема зображення долі й непростих стосунків між люблячими у «любовному трикутнику». 

З історії написання твору

Знайомі, що перебували разом з Григором Тютюнником у 1976 р. в Ірпінському будинку творчості, згадують, що якось до них завітав сліпий бандурист. Він виконав кілька народних українських пісень, серед яких була пісня-розповідь про страдницьке кохання без взаємності – «Летіла зозуля через мою хату...». Нібито ця «незначна» подія, враження від пісні стали поштовхом для створення твору «Три зозулі з поклоном». 

Сам Григір Тютюнник про ідею написати твір про возвеличення чистої любові й жінки сказав так: «Я виношую ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли у нас сталося нещастя, мама в горі кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за маму, старша за батька. Але обоє, батько й мати, ніколи не посміли зневажити ту любов, велику і безвзаємну. Отож Марія пекла коржики, збирала все необхідне, бо мама ридала та побивалась. Удвох вони й поїхали розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки… Ти подивись, яке благородство й краса обох жінок, самозреченість моєї тоді ще зовсім молодої мами… Мабуть, одна вона в цілім світі шукала підтримки в своєї суперниці, співчувала їй і жаліла. І якщо доля дасть мені таланту… Не дивися так скептично… Не таланту – Бог із ним… Якщо поталанить щось написати – воздам хвалу жінці й красі.»

Герої новели:

  • Хлопець-студент – оповідач, за яким вгадується автор новели.
  • Софія – його мати.
  • Михайло – репресований чоловік Софії, батько хлопця.
  • Марфа Яркова – сусідка, жінка, що дуже любить Михайла.
  • Карпо – її чоловік.
  • Дядько Левко – поштар.

Любові всевишній
Присвячується

Дуже стислий переказ

Хлопець-студент, повертаючись додому, проходить повз сусідню хату й чемно вітається з Марфою, що стоїть на ґанку. Вона завжди дивно поглядає на нього, веде очима аж до великої сосни, що росте біля його дому. Хлопець називає її «татова сосна», бо її посадив батько. «Чому Марфа так дивиться на нього?» – запитує у матері. І почув у відповідь: «Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...».

А ще мати розказала, що Марфа завжди відчувала той день, коли з Сибіру від Михайла приходив лист. Тоді Марфа тікала з роботи на пошту й просила поштаря – дядька Левка, дати їй хоч на хвильку потримати в руках того листа. Левко одказував, мовляв, лист не для неї, а для Софії, а потім, жаліючи Марфу, давав і відвертався, ждав. Вона пригортала того листа до грудей, цілувала зворотню адресу... Це мати сама бачила, бо за нею слідкома з роботи тікала. Але Марфа щораз перша вгадувала.. . Софія не сердилася, розуміла її почуття. «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе», – говорила мати. «А як же то – вона вгадувала, а ви – ні?» – питав син. «Серце в усіх людей неоднакове», – одказувала вона .

Марфа два годочки прожила з товстопиким Карпом, а нажилася на сто. Більш за все він їсти любив. Гляне Марфа на свого чоловіка, що над галушками катується, та й відвернеться. Коли ж дивиться на Михайла – сльози в очах, наче дві свічечки голубі. Мати признається, що якось сказала чоловікові: «… хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться». А той відповів: «Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?». 

В останньому листі, що отримала Софія від Михайла, були такі рядки: «… я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй … три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу… Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку. Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...».

«Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?» – думає хлопець. «Тоді не було б тебе... – шумить велика «татова сосна».

1976

Символіка твору:

  • Зозуля – символ розквіту весни і, водночас, самотності, суму, страждань, вдівства; вона віщує літа та щасливе або нещасливе заміжжя. Поширене в Україні вітання «Три зозулі з поклоном» означає: «забудь, покинь, відпусти мене» – традиційна народна формула-прохання не любити, не мучити того, кого любиш і себе самого від нерозділеного кохання.
  • Сосна – вічнозелена й довговічна сосна не схильна до гниття, що робить її символом стійкості, витримки, життєвої сили і моральної чистоти. 
  • «Сибір несходима» – в українській поезії символ каторги, заслання.

Цитати з твору:

  • «У горі ні на кого серця немає. Саме горе».
  • «Серце в усіх людей неоднакове». 
  • «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться».
  • «Волосся умирає раніше, ніж людина…».
  • «…а сльози в очах – наче дві свічечки голубі».
  • «Спогади вже не щемлять і не болять – вони закам'яніли».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021