Любові всевишній
Присвячується
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу – хату Карпа Яркового. А перед нею – молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса – колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну:
– Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну «велику» (у нас її називають ще: «та, що твій тато садив»).
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
– Мамо, – питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), – а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
– Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
Марфа – тоді її в селі за маленький зріст звали "маленькою Марфою" – знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку – тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами – і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки…
(…) Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко – височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
– Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
– Нема, – одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
– Не брешіть, дядечку. Є...
– Ну – є! Є... так не тобі, а Софії.
– Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
– Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
– Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка – ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі
(…) Вона хапає з Левкових пучок листа – сльози рясно котяться їй по щоках – пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...
– Чорнила слізьми не розмаж, – каже Левко і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче...
– Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я.
(…) – А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
– Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком – і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
– І ви на неї не сердилися?
– У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
– А як же то – вона вгадувала, а ви – ні?
– Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі. Гляне було – просто гляне і все, а в грудях так і потерпне.
(…) А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили – такі сумні. Дивиться ними – як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде.
(…) А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться.
(…) То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки – їж, Карпе! І тьопає, як за себе кидає.
(…) Товстопикий був, товстоногий. І рудий – матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього – перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів'я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
– Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.
А він:
– Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять – вони закам’яніли.
ОСТАННІЙ ЛИСТ ВІД ТАТА
"Софіє! Соню!
Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав був: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув долонею – ні, не іній.
Більше не дивитимусь.
Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фильончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома...
Погане виходить, серце болить, як подумаю, що це ж із моїх рук виходить отаке. Дерево хороше, в нашій стороні з нього білі палати робити б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута – не жалій. Він мені, мабуть, уже не пригодиться. Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися.
Ти питаєш, як нас годують, як удягають на зиму. Годують, так, такою смачною юшкою щодня, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати.
Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна – а за нею річки синє крило... Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.
Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?..
Соню!
Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандурист сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.
(…) Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.
Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»
Коли се було... А я досі думаю: «Як вони чули один одного – Марфа і тато? Як?..»
А ще думаю:
«Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?» – Тоді не було б тебе... – шумить велика «татова сосна».
1976
Короткий довідник до твору
«Три зозулі з поклоном» – відоме в Україні привітання, з яким зверталися до закоханої без взаємності людини, щоб звільнити її від душевних мук. Привітання означало: забудь, залиш мене, відпусти. Зозуля гнізда не вимощує, тож людина розуміє, що її кохання зостанеться нерозділеним.
У 1937 р. батька Григора Тютюнника заарештували як ворога народу й заслали до Сибіру, а мати подалася його шукати разом з жінкою, яка теж дуже любила батька.
З історіі написання твору
«Я виношую ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли у нас сталося нещастя, мама в горі кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за маму, старша за батька. Але обоє, батько й мати, ніколи не посміли зневажити ту любов, велику і безвзаємну. Отож Марія пекла коржики, збирала все необхідне, бо мама ридала та побивалась. Удвох вони й поїхали розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки… Ти подивись, яке благородство й краса обох жінок, самозреченість моєї тоді ще зовсім молодої мами… Мабуть, одна вона в цілім світі шукала підтримки в своєї суперниці, співчувала їй і жаліла. І якщо доля дасть мені таланту… Не дивися так скептично… Не таланту – Бог із ним… Якщо поталанить щось написати – воздам хвалу жінці й красі.»
Григір Тютюнник
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
