«Мина Мазайло» Микола Куліш (скорочено)

Читати онлайн скорочено комедію Миколи Куліша «Мина Мазайло»

«Мина Мазайло» Микола Куліш (скорочено)

Дійові особи

(в оригінальному творі перелік дійових осіб відсутній).

Мина Мазайлохарківський службовець. Хоче заради кар'єри змінити своє українське прізвище Мазайло на російське Мазєнін.

Лина (Килина) Мазайлойого дружина, підтримує прагнення свого чоловіка.

Рина (Мокрина) Мазайлоїхня дочка, підтримує прагнення батька.

Мокій Мазайлоїхній син, не підтримує прагнень батька.

Уля Розсохіна – подруга Рини. На прохання Рини вдає з себе українку на прізвище Розсоха, закохується в Мокія й починає підтримувати його.

Мотрона Розторгуєва (Тьотя Мотя)сестра Лини з Курська. Виступає на боці Мазайла.

Тарас Мазайлобрат Мини з Києва. Підтримує Мокія та українську мову на свій лад.

Баронова-Козиновчителька "правільних проізношеній" російської мови.

Тертика, Аренський, Губакомсомольці, друзі Мокія.

Уявні Діди-запорожці.

ПЕРША ДІЯ

1

Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:

– Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?

Уля тільки на двері – і собі до люстра.

Виглянулась. Примружила очі:

– За три сорок!

Рина до люстра. Зробила трагічні очі:

– І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла – так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!

Уля повернулася од люстра:

– Що ти кажеш?

Рина до люстра, перехрестилась:

– От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не "сапоги", а "спаг'і"...

Уля навіть од люстра відійшла:

– Так?

Рина

– А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.

Уля аж сіла:

– Та що ти кажеш?

– А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Тьотя Мотя негайно (гукнула в двері. "Мамо, на хвилинку!.." До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!

2

Увійшла Мати. Рина до неї:

– Ти написала листа?

Мати

– Уже й одіслала.

Рина

– Жаль! Я оце подумала; ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!

Мати теж заломила руки. В люстро:

– Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?

Рина

– Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там Тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш – навіщо... Зараз піди й напиши!

Мати пішла.

Рина просить свою подругу Улю, щоб та закохала у себе брата її Мокія, може тоді він забуде свою «укрмову». Мати пише телеграму тьоті Моті в Курськ, щоб вона якнайшвидше приїхала «рятувати ситуацію». Рина вчить Улю, як поводитися з братом, про що ним розмовляти, аби він зацікавився дівчиною. Коли виходить Мокій, Рина знайомить його з Улею, перероблюючи її прізвище з Розсохіна на Розсоха, та характеризуючи її, як людину, яка дуже цікавиться українською мовою. Дівчата починають розпитувати Мокія, що означають українські слова «бразолійний», «бренить». Той пояснює на прикладах, говорить про багатство української мови, бідкається, що на вивісках та афішах мова часто перекручується, а кінофільмів – обмаль. Мокій біжить у свою кімнату за зразками «перекручених» афіш, а Уля слідом за ним, щоб подивитися книжки й продовжити розмову.

6

Увійшла Мати.

Рина

– Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?

Мати

– Вже й одіслала. (…)

Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже Мати вискочила в коридор.

Повернулась бліда, ще більш схвильована:

– Папа прийшов...

7

Ускочив Мазайло.

Подивився гарячими, натхненними очима:

– Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...

Мазайлиха і Рина

– Ну?

– Не міняють? (…)

Мазайло

– Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища – до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.

Мазайлиха

– Которий же?

– Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов... (…)

Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: "Вам чого?" Я до нього – і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: "Вам чого?" – арихметичним голосом. Як чого? Як чого? – заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті – Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гулятти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло! А він знову: "Вам чого? – питаю".

Мазайлиха

– Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?

Рина

– І тепер сміються, регочуть – Мокрина Мазайло, не сказав?

Мазайло

– Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав. Мені заціпило...

Мазайлиха

– Було б голкою вколотися.

Мазайло

– Хтось одвів мене до дверей. Все – як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! – перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита – (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича – читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: "Можна!" Отак і отак... Ура! – крикнуло серце. (…)

Мазайлиха, мало не плачучи з радості:

– Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? (…)

Мазайло

Виберіть прізвище, яке до вподоби. (…)

Мазайлиха

(…) – З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...

Мазайло Потемнів:

– Він ще не знає?

Мазайлиха

– Ні!

Мазайло з радісним гнівом:

– Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно! (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!

Дочка спинила:

– Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?

Мазайло

– Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище – по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула? Та після цього… Мокію!

Дочка

– Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?

Мазайло

– Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино.

Мазайлиха

– Яка краса!

Дочка до батька:

– І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?

Мазайло

– Уб'ю! (…)

Дочка

– Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище – Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції "правильних проізношеній" – Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду – Мокій не зна...

Мазайлиха

– Сестру мою Мотю з Курська. Дочка

– Можна буде ще дядька Тараса з Києва.

Мазайлиха жахнулася:

– Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.

Дочка

– Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?

Мати

– Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?

Дочка

– Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш? (…)

Мазайло

– Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...

8

В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:

– ...Мазайло-Квач, наприклад.

Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею.

Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:

– Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські – от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман – вода-чоловік, Вольф – вовк. А французькі: Лекок – півень. (…)

ДРУГА ДІЯ

1

Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром):

(…) – І ти не знаєш, як він – закохався чи?..

В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:

– Стривай, Ринко!

Рина вичікувальним голосом:

– Ну?

– Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене – отак. Сказав, що по-українському "зрачки" "чоловічками" звуться.

– Ну?

– Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він – хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова.

– Ну?

– Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали...

– Ну?

– А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга – обняти...

– Ну?

– А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха – знаєте, що таке "розсоха"? Показав на небо – он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки – то криниця, далі три зірки – то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко...

– Ну? Ну?

Уля зітхнула:

– Попрощався і пішов... (…)

Рина

(…) – От на! Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?

Уля

– І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки – він на тебе словами отими тощо... аж пахне.

Рина

– Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?

Уля випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.

Рина

– Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі – якісь манливі, теплі... Чудесно! (…)

Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:

"Моко! Тебе на хвилинку просить Уля. Сама вийшла.

2

Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:

– Гм... це ви?

Уля

– Я... по книжку... А ви думали хто?

Мокій

– Думав, що це... ви.

В Улі забриніло в грудях:

– Серйозно?.. А я по книжку до вас.

– По яку?

Уля трошки розгубилась:

– По яку? Взагалі по українську книжку. (…)

Зворушений Мокій пропонує Улі книжку з української етнографії та антропології, яку тримав у руках. Уля захоплюється гарною обкладинкою.

 (…) – Гарна книжка – в палітурках і, здається, з золотим обрєзом...

Мокій

– А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?

– Ану, як?

Мокій піднесено:

– Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно? (…)

Уля цілком, щиро:

– Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському "чулки з розовой каемкой"? Отакі, як у мене. Ось...

Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.

Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:

– Панчохи з рожевими бережками.

Уля

– Надзвичайно!

Мокій ще більше запалився:

– А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському – на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба – поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово "говорити" аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти...

Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули.

Пішла одчинити Уля.

3

Вернулась, і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні. Це була Баронова-Козино, яка прийшла до Мазайла читати йому першу «лекцію з правильних проізношеній». Уля говорить, що вона, мабуть, щось переплутала, і що її батько помер три роки тому. Заходить Мокій.

Баронова-Козино

– Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, на воротях напис: "У дворі злі собаки", – та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.

Мокій

– Може, Мазайла?

Баронова-Козино

– Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше...

Мокій аж потемнів:

– Мій папа?.. Прізвище?

Баронова-Козино

– А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий... Скажіть – змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?

Мокій глухим, здушеним голосом:

– Однині... (розкашлявся) у мене папи нема!

Баронова-Козино

– Як? Ви сказали...

Мокій з натиском:

– Нема, кажу! Нема!.. (…)

4

Увійшов Мазайло. Кинувся до Баранової-Козино, перепросив за непорозуміння, запросив її до кімнати, і вони пішли. Мокій залишився з Уляною.

Мокій, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:

(…) – Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так... Бачите тепер, Улю, який я самотній?

Уля

– Серйозно?

– Серйозно, Улю. Рідня – а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як...

Уля захвилювалась:

Серйозно?

Мокій

– Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: "Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема..." А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця...

Уля вже никла жалощами:

– А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...

Мокій

– Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати...

Уля трепетно:

Що?

Мокій

– Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку а відрами...

Уля

– Що?

Мокій

– Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!

Уля мало не впала, одскочила:

– Он ви що! Не хочу!

Мокій у наступ:

– Улю! Ви ж українка!

– Воронь Боже! Я не українка!

– Українка!

– А нізащо! Ні! Ні!

– У вас прізвище українське – Розсоха!

– Ні!

– Та що там прізвище – у вас очі українські, губи, стан!..

Уля, спинившись:

Очі?..

Мокій переконливо:

– Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо – та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано...

Уля розтанула:

– Що ви кажете?

А сама непомітно в люстро.

Мокій

– Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян – 82,3, в українців 83,2, у білорусів – 85,1... (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас – 83,1 – український індекс.

Уля серйозно:

– Серйозно?

Мокій

– Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла – 55,04, у росіян – 56,18, у білорусів...

Уля

– А скільки у мене?

Мокій взявся міряти:

– У вас... Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте... У вас тут теж український індекс...

Уля вдячно заглянула в книжку:

– Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї... і ще одна є...

Мокій

– Не дочитав ще... Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?

Уля

– Вірю.

Мокій

– Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!

Уля тихо:

– Українізуйте, Моко.

Мокій, узявши Улю за руку

– Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої. (…)

5

Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.

6

Мазайло увів Баронову-Козино.

Зачинив Мокієві двері. Деякий час ніяк не могли розпочати заняття – обоє хвилювалися, згадували, як колись починали урок з читання молитви… Нарешті дає Мазайлу книжку і нагадує йому читати вголос вірш «Сенокос». Мазайло читає.

– Пахнєт сеном над лугами...

 Баронова-Козино аж вух своїх торкнулася пальцем:

(…) – Ах, Боже мій! Та в руській мові звука "г" майже немає, а є "г". Звук "г" трапляється лише в слові "Бог", та й то вимовляється...

Мазайло раптом у розпач вдався:

– Знаю! Оце саме "ге" і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою.

Баронова-Козино

– Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!

Мазайло

– О, як не хвилюватися, як, коли оце саме "ге" увесь вік мене пекло і кар'єру поламало... Я вам скажу... Ще молодим... Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістратор... Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди – як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх "ге"... "ге" – одвернулась, скривилась.

Баронова-Козино

– Я її розумію. (…)

Мазайло

– … навряд щоб і ви навчили мене...

Баронова-Козино захвилювалась:

– Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток – "ге"... Самим "ге" я тепер і живу. (…)

Мокій одчинив двері. Тоді голосно до Улі:

– Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав де), оцю народну пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.

Уля, хвилюючись, напружено:

– Брат і сестра. Під ґарою над криницею...

Мокій

– Не під ґарою, а під горою... Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано.

Уля

– Під ґарою... (…)

– Де ж там, Улю, "ґо", коли в книжці "го" стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук "ґе" подибуємо, хіба в таких словах, як (на батьків бік голосно) ґуля, ґава, ґирлиґа, а то скрізь кажемо "ге".

Баронова-Козино раптом стрепенулась:

– Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла... Ось як: читайте, і де "ґе" стоїть, там вимовляйте ка, к. (…)

Мокій стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:

– Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте "г" як "х". Ну, Улю!

Уля

– Під хорою...

Мокій

– Приблизно так. (…)

Обидві групи «вчаться», перекрикуючи одна одну. Буква «ґ», та деякі інші правильно не вимовляються. Уля розплакалася, вірш їй здався дуже «жалісним».

Баронова-Козино до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла:

– Ах, Боже мій! Що це таке?

Мазайло звівся, як дракон:

– Ха-ха-хаї Це по-їхньому зветься українізація!

Грякнувши щосили дверима, зачинив їх. Уля здригнулася, скочила, зблідла:

– Ой, що це таке?

Мокій, схопивши ручку з пером в одну руку:

– Ха-ха! Зачиняють двері! Це ж русифікація!

Другою мало не зірвав – розчинив знов двері. Став. Важко нависла передгрозова тиша,

Мазайло, ледве стримуючись, до Баронової-Козино:

– З об'єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві), Замість к – г, замість г – в, п – б... Наприклад. Наприклад... (У нестямі). Бахнуть сеном єво над лувами?

Баронова-Козино

– Ні! Ні! Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама… (Почала, теж заплуталась). Замість ґ – г, замість к – х, б – п… Ах, Боже мій, п б… наприклад (У нестямі). Ґраблями єво на воз віламі кідайтє!..

Тим часом Мокій до Улі:

– Завтра, Улю, відбудеться друга ваша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть, Замість г – г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею... (У нестямі). У криницю його! У криницю!..

7

Батько й син сваряться через те, що Мазайло хоче змінити прізвище.

Мазайло

(…) – Я вже не Мазайло.

Мокій

– Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?

Мазайло

– Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду...

Рина з дверей голосно, радісно:

– Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала!

Мати назустріч:

– Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала...

8

Рина, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:

– ... А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася... (…)

Тьотя

– Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?

Аж скрикнула Тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій. затривожилися. (…)

Тьотя

– Не бачили, не читали? "Харків" – написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь – не "Харьков", а "Харків"! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?

Мокій

– Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь – навіщо?

Мазайло

– Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?

Мокій

– Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач – отож треба додати...

Мазайло за серце як навіжений.

Мати зойкнула. Баронова-Козино пальцями до вух – здригнула.

Тьотя до Мокія:

– Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не "Харьков", а "Харків"?

Мокій

– Так!

Тьотя

– І ти справді за... (бридливо) за Квача?

Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула.

Мокій, побачивши все це:

– Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!

Баронова-Козино мало не знепритомніла.

Мати сіла і заплакала:

– І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...

Рина

– Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.

Мати

– Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...

Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. вернулась бліда, перелякана:

– Дядько Тарас приїхав... (…)

Всім як заціпило.

Тарас

– Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, – приступу немає. Здрастуйте, чи що!

ТРЕТЯ ДІЯ

Третього дня Рина повідомляє Улі, що тьотя Мотя буде проводити дискусію з Мокієм з приводу зміни прізвища, а той запросив узяти в ній участь своїх та товаришів комсомольців. То ж це буде вирішальний день. Брат з дядьком з самого ранку сваряться. Чути їхні голоси: « Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це!» А у відповідь: «Не шовінізм, а наше рідне, українське!» Рина питає, чи закохався Мокій в Уляну?

Рина

(…) – Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло... Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай Моку, ні, – власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться – припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?

– Серйозно?

– Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так... На межі його паси, на межі... Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!

– А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському "дружиною" зветься?

– Ну?

– І знаєш, "дружина" – це краще, як "жінка" або "супруга", бо "жінка" – то означає "рождающая", "супруга" ж по-вкраїнському – "пара волів", а "дружина"... Ось послухай; рекомендую – моя дружина, або: моя ти дружинонько.

Рина вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:

– Ну, бачу я...

А Уля вже в захопленні:

– Або по-вкраїнському – одружитися з нею... Це ж не те, що "жениться на ней", розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як "жениться на ней", – ти чуєш? На ней, на...

Рина

– Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі – однаково будеш; не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую – він тобі такого наказав, начитав... (…)

Побігли обоє в іншу кімнату.

2–3

З Мокієвих дверей задом вийшов Дядько Тарас:

– Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово "універсал", а ви "маніфеста" заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га? о Рідне слово "пристрій" ви на "апарат" обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю – слово "просорушка" за "шеретовку" править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована... (…)

Мокій зачиняє двері, прибивши дядькові носа.

4

Увійшов Мазайло. За ним Баронова-Козино.

Тьотя Мотя до Мазайла:

– Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад... (…)

Дядько Тарас нарешті очувся, аж захлинувся:

– Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га? (…)

Тьотя

– А ви думали по-вашому, по-хохлацькому?

Дядько Тарас

– Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському...

Тьотя Мотя

– Єтого не может бить!

– Га?

– Єтого не может бить!

– Доводи?

– Доводи? Будь ласка, – доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада. (…)

Задзвонив дзвоник.

5–7

Увійшли комсомольці, за ними Мокій, Уля, Мазайло й Мазайлиха. Тьотя Мотя пропонує обрати головою дискусії себе. Її промова демонструє інтелектуальну обмеженість. «Життя – то є все» – цей вислів вона повторила декілька разів – більше нічого розумного з себе не видавила. Дали слово Мокію, але його переривають.

(…) Тьотя задихано:

– Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, невже ти не руська людина?

Мокій

– Я – українець!

Тьотя

– Та українці – то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?

Мокій

– Вони такі росіяни, як росіяни – українці...

Тьотя

– Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка...

Мазайло, випивши води:

– Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не Тарасошевченківської, а української – і це наша малоросійська трагедія.

Тьотя

– Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?

Мазайло

– Частина – наші малороси, себто руські...

Тьотя

– Ну?

Мазайло

– А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!

Тьотя

– Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?

Дядько Тарас

– Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-руського словника... (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую... (Надів окуляри). Ось... Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі – двадцять сім карб... Ні, ось воно: найперший слов'яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю – мовлю, житница – клуня, заутренник – снідання, зижду – будую, злак – паша, месть – помста... А у вас тоді писаний словник був?.. Був – питаюсь?.. Дайте мені слова!

Мазайло

– Мені слово!

Мокій

– Мені, я ще не скінчив... Галичина – наша, українська земля, і галичани – наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них...

Тьотя

– Слово даю Мині.

Мокій до батька:

– А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти – валуєвськии асистент, папо! (…)

Мазайло

(…) – А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.

Дядько Тарас

– Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!

Мокій

– Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?

Тьотя

– А хіба селяни – українці?.. Селяни – мужики.

Дядько Тарас аж підскочив:

– Га? Наші селяни не українці?.. Слово мені! Слово або хоч води, бо я не можу більш терпіти (став пити воду і захлинувся).

Губа до Мазайла:

– Невже ви справді не вірите?

– Не вірю!

– Радянській владі не вірите? Партії?

Мазайло замість відповіді став пити воду.

Дядько Тарас, прокашлявшись після води:

– Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідійот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова! Слова мені!

Тьотя Мотя владно зацокотіла каблучкою:

– Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води). Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного!

Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?

Мокій

– Так.

Дядько Тарас (про себе)

– Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда... (Загарчав). Гм!..

Мокій

– Так! І партійці, і комсомольці.

Тьотя

– Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську… Та в "Днях Турбіних" Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна...

Мокій. Губа. Тертика, навіть Дядько Тарас:

– Що-о?!

Тьотя хитро:

– СРСР... (…)

Полеміка перескочила на тему походження деяких слів – з якої мови перейшли в руську такі слова, як «лампа», «білет», «вагон» та інші. Наводились приклади українських слів… Хто у кого яке слово вкрав… Тьотя на цьому запропонувала закінчити дискусію й проголосувати за зміну прізвища. Уля вагалася, а Рина її підштовхувала голосувати так, як голосує вона.

Тьотя

(…) – П'ять! Хто проти?.. (Порахувала). Чотири. Дискусію закінчено. Маю пропозицію: змінити прізвище "Мазайло" на інше, більш людське, а яке – то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прізвище, тому премія – три поцілунки. Жінку цілує уподобаний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина.

Рина, Мазайлиха. Баронова-Козино, за ними Уля покрили цю пропозицію оплесками.

– Ще які будуть пропозиції?

Мокій запропонував прізвище "Мазайло" не міняти. Навпаки – додати до нього десь загублену другу половину – Квач...

(…) Губа – Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ.

Дядько Тарас

– А як?..

Губа

– А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35–51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35–51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35–51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія – не міняти прізвища "Мазайло", тим паче що воно просте, демократично-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної політики. Навпаки, прізвище Мазайло-Квач, по складах видно, трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або принаймні робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада.

Тьотя Мотя

– Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири... (…)

Дядько Тарас

(…) – Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...

Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро.

Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. Окрили, заскакали.

Заскакав якийсь дід-запорожець.

Забриніла мелодія: "Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він "пугу".

Дід-запорожець

– Пугу! Чи не видно, бува, наших з Великого Лугу?

У Мазайла волосся дибки стало:

– Хто ви?

Дід заскакав, шаблею іржавою забряжчав:

– Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля – мазав, як ішли козаки на чотири шляхи – мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!

Музика перейшла на скрип.

Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем:

– Як пугу, то й пугу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? (До Мазайла). Я – твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь – мазав, як рипіли на північ – мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!

Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача:

– Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?

Десь удалині з'явилась невідома постать з телефоном, на аеромоторі, під № 31–51.

Заскакали, заговорили в гучномовець:

– Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю! (…)

Дядько Тарас сказав Мазайлові:

Уля втекла, і я, мабуть, буду п'ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь "маз" залиш! Га?

Мазайлові здалося, що замість дядька Тараса він бачить ще четвертого діда з квачем. Отож, коли Тарас торкнувся Мазайла, тому здалося, що цей дід задавить його.

Скочив і не своїм голосом:

– Ой-о! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене. Боже мій. Боже мій... (…)

Тьотя Мотя

– Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п'ять, шість... Хто проти? Один, два, три...

Рина, Баронова-Козино заплескали в долоні. Оповістили конкурс.

Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували: Мазов, Зайломаз, Де Мазе, Рамзес, Рамзєсов, Мазайловський, Мазайлович, Мазайленко (ці три прізвища вигукнув дядько Тарас згадавши гетьманів Виговського Самойловича та Дорошенка.

Рина

(…) – Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..

Тьотя

– Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?

Мазайло зворушено, аж задихнувся:

– Дєті мої!

Баронова поправила:

– Деці мої...

Мазайло

– Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається – Мазєнін найкраще.

Тьотя і вся її партія крикнули – ура!

Завіса.

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

1

Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела:

– Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?

Рина

– Ну, Улюню, золотко? Ну?

Уля розповідає, що вона знайшла повний текст того вірша, уривок з якого цитував їй Мокій, і прочитала його. Це дуже зворушило хлопця і він освідчився Улі в коханні: «Без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу...».

У Рини виблиснув новий план.

– Так! Прекрасно... (До Улі). Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки... Розумієш?

Уля здивовано:

– До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.

Рина

– Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?

Уля

– Рино!

Рина

– Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш – Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!

Уля

– Я не зможу, Ринусю! Він же українець...

Рина

– Улько! Ти мусиші..

Уля

– Не можу! Я... я сама вже українка...

У Рини трохи не вискочили очі.

2

Як не вскочать Тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:

– Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!

Рина

– Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.

Уля

– Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.

Тьотя Мотя й Мазайлиха

– Ноги?

– Но-ги?

Рина

– До чого ж тут ноги, ідійотко?

Уля

– А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, – в антропології сказано, от... (Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і Тьотя бликнули на свої).

Рина

– Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!

Тьотя

– Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче...

Мазайлиха

– Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...

Тьотя Мотя

– Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).

Рина

– Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або – або... Все! (…)

3

Увійшли Мокій і Уля. Мокій узяв Улю за руку, почав читати їй вірш про кохання. Уля сказала йому, що її примушують їхати в Одесу до тітки й жити там.

(…) Мокій незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.

Тоді зворушено:

– Скажіть, Улю... Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!

Уля

– Що?.. (Нависла мертва тиша. Улі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі).

– Ні! Прощайте!..

Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.

4

Рина і Мазайлиха хотіли побігти за Мокієм, але не наважились.

І Тьотя кинулась була, але теж стала, махнула рукою:

– Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде.

Мазайлиха заплакала.

5

Ускочив напіводягнений Мазайло з газетою в руках:

(…) – Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось... Ось... Харківський окрзагс на підставі арт. 142–144 Кодексу... Не можу, ви розумієте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамі!

Тьотя взяла у Мазайла газету:

(…) – Харківський окрзагс на підставі арт. 142–144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини). А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля... (…)

6

Увійшов дядько Тарас:

– Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги).

Тьотя Мотя

(…) – А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиції газету завести у рямці...

Рина

– Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі... Ура-а! (…)

7

Убігла Мазайлиха з сюртуком:

– На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра... Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт...

Поцілувавши чоловіка, побігла. Мазайло сам:

– Однині я – Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно – Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянине! (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м'якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін... (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін... (…)

8–15

Мазайло, Рина, Мазайлиха, Тьотя Мотя на всі лади приміряють до себе прізвище Мазєнін, танцюють та плачуть від радості. Дядько Тарас то входить у кімнату, то виходить, й промовляє: «Та який же я дурень!..»

16

Раптом увійшли: Тертика, з м'ячем і з газетою "Комсомолець України", Губа і в перспективі за ними Уля. Мокій до них:

– Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите... (…)

Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:

– Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!

Губа підійшов до газети:

– А що тут таке?

Мазайло

– Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім!

Губа, придивляючись, почав читати:

– Українізація.

Тьотя Мотя

– Не те читаєте, мій милий, і не там!...

Мазайло

– Не те і не там!.. Дивіться знизу.

Тертика з м'ячем:

– Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!

Губа швидко:

– "Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації..."

Тьотя й Мазайло

– Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об'явах!

Губа

– "За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За систематичний зловмисний опір українізації..."

Тьотя

– Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію... Ви знизу прочитайте! Оповістки!

Мазайло

– Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагc на підставі арт. 142–144 Кодексу...

Губа

– Стривайте! Стривайте! Та невже?... (Перечитав якісь рядки в газеті).

Мазайло

– А ви думали! Серце ж, кажу...

Губа

– "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна..."

Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:

– Що ж це таке?.. Як це?..

Рина до батька:

– Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?

Тьотя і Рина з одного і другого боку:

– Мино Маркевичу!

– Папо!

Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла:

– Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме – занімів!

Мазайлиха

– Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..

Тертика до Мокія:

– А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?

Уля

– Це я... Побачила – наші комсомольці йдуть... Так я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду.

Тертика

– Ну!

Мокій до Улі:

– Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер...

Губа

– Знаю. Це з вірша Яновського:

Десять літ будуєм владу Рад.
Маяком стоїть УСРР.
Нація не піде вже назад!

Тертика

– Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!

Ударив м'яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.

Завіса.

1929

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021