Ідея: нездоланність життя та сила великого кохання «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».
Тематика твору: гармонія людини і природи; чудодійний вплив мистецтва на людину; зіткнення духовно-піднесеного й матеріально-приземленого, добра і зла; прагнення щастя у коханні.
З історії написання
«Лісова пісня» була написана у липні 1911 року, коли Леся Українка перебувала на Кавказі для лікування. У листі до сестри вона зазначала: «Писала я її недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій». А матері написала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік». Отже, джерелами, з яких Леся Українка черпала образи та матеріал для своєї драми, були реальне життя та його своєрідне відображення в усній народній творчості.
Головні персонажі:
- Мавка – щира лісова красуня-німфа (близька до русалки), яка покохала Лукаша. Має «серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє». «В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами…» «Як дівчина… ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи».
- Лукаш – «дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче», якого покохала Мавка; він не може «своїм життям до себе дорівнятись», не цінує «душі своєї цвіту», з якого «виросло кохання». Уособлює дві грані єства людини: духовну та матеріальну.
Другорядні персонажі:
- Дядько Лев – дядько Лукаша. Живе у єдності з природою, знає такі казки, «що їх ніхто не вміє». «… старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту.
- Мати Лукаша – сварлива, жадібна й жорстока жінка.
- Килина – «молода, повновида молодиця», але «лукава, як видра, хижа, наче рись», що стала дружиною Лукаша. Найбільший життєвий скарб для неї – «корова турського заводу».
Міфічні персонажі:
- Лісовик – володар лісу, мудрий, благородний, добрий, шанує волю. «…малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці».
- Водяник – дух води. «… древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із стулок черепашки. Голос глухий, але дужий».
- Водяна русалка – заздрісна, підступна й лиха подруга Мавки. Заздрить щастю Мавки й бажає смерті Лукаша. Легковажна та грайлива: «Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок».
- Русалка Польова – гарна, ніжна подруга Мавки, має лагідний характер. «…зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки, ромен, березка».
- Перелесник – друг, залицяльник Мавки. «…гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима». Його образ є уособленням молодості, пристрасті, свободи.
- «Той, що греблі рве» – уособлення весняної бурхливої води. «…молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами».
- «Той, що в скалі сидить» – «страшне Марище», «твердиня тьми»; ворожа сила, що вбиває мрії людей, дух підземелля, різновид чорта.
- Потерчата – «двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках…»; заманюють вогниками людей у трясовину. За народними уявленнями це душі потоплених нехрещених дітей, байстрята.
- Злидні – «малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi». Підкоряються Куцю. Уособлюють людську бідність.
- Куць – «молоденький чортик-паничик».
- Пропасниця (без мови) – уособлення лихоманки.
Символічні образи:
- Доля – алегорична постать Лукаша, його совість.
- Природа – символ вічності.
- Вовкулака, на якого був перетворений Лукаш – народний погляд на людину, яка зреклась своєї духовності.
- Зірка – символ вічного кохання.
- Столітній дуб – символ єдності людини і природи.
- Голос сопілки – узагальнений символ мистецтва.
Стислий переказ
Пролог. Старий весняний ліс на Волині. З гущавини вибігає «Той, що греблі рве». Він перемовляється з потерчатами, вимагає, щоб вони знайшли Водяну Русалку, інакше він скаламутить воду. Русалка дорікає йому зрадою в коханні між ними. З озера виринає Водяник і сварить свою дочку Русалку за те, що вона водиться з легковажним чужинцем.
Перша дія. До дуба, що росте на широкій лісовій галявині, приходять дядько Лев і його небіж Лукаш. Вони вибирають місце для будівництва хатини. Лукаш хоче зробити сопілку з очерету, яким поросло озеро неподалік дуба. Русалка кличе Лісовика, жаліється йому, що якісь люди збираються жити в лісі. Лісовик заспокоює її, говорячи, що
дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі
Лукаш грає на сопілці. Від її ніжного голосу розпускаються бруньки на деревах. Прокидається Мавка, що спала всю зиму в стовбурі старої верби. Вона питає Лісовика, хто її збудив? «Весна ще так ніколи не співала…». Лісовик розказує їй про Лукаша і попереджає, що не варто задивлятись «на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно...» і радить:
минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, – там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!
Мавка не вірить його словам, дивується:
Ну, як-таки щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лукаш збирається наточити соку з берези, але Мавка зупиняє його, пояснює, що сік берези – то кров рослини, яка доводиться їй сестрою. Лукаш розпитує Мавку, хто вона така, дивується її вроді й грає на сопілці веснянки. Мавка йому підспівує. Навколишня природа розквітає, відгукується птаство. Мавка зачарована, але їй стає тривожно і сумно, коли Лукаш сказав, що восени його хочуть женити, але хто буде його дружиною – він не знає. От якби він сам міг вибирати, то… й не договорив, поглядаючи на дівчину. А потім пішов на голос дядька Лева.
Уночі Лукаш і Мавка знову зустрічаються. Лукаш хоче прикрасити коси Мавки світляками. Заздрісна Водяна русалка, що підглядала за закоханими, підговорює потерчат своїми вогниками завести Лукаша у драговину, Куцику – молоденькому чортику-паничику, обіцяє «гарну поживу». Мавка криком застерігає хлопця, але він зайшов далеко і не чує її. Він провалюється в болото, але Мавка рятує, кинувши йому свій пояс. На крик Лукаша прибіг і дядько Лев. Хлопець розказав, як Мавка врятувала його. Дівчина почуває себе щасливою.
Друга дія. Пізнє літо. Мавка помічає, що Лукаш змінився, неуважний до неї. Лукаш пояснює це тим, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці людські закони. Мати докоряє Лукашеві, що він майже нічого не робить, а все грає на сопілці та гуляє з «відімським кодлом». Коли приходить «пишно заквітчана» Мавка, мати намагається присоромити її, каже, що дівці негоже упадати за парубком. Але Мавка не розуміє її докорів. Мати наказує їй переодягтися в простий одяг. Дядько Лев заступається за дівчину, просить сестру не називати Мавку відьмою, говорить: «…де ж є відьма в лісі? Відьми живуть по селах…».
Мати дає Мавці серпа й наказує їй жати. Мавка не може це робити, бо Русалка польова благає не губити її красу. Щоб виправдатися перед матір’ю Лукаша, вона ріже собі руку серпом. Мати приводить на поле молодицю Килину, лає Мавку за неробство, а Килина вправно заходиться жати. Лукаш жартує з нею, починає їй допомагати, а потім проводжає молодицю до села.
Мавка засмучена, плаче. Лісовик, побачивши стан дівчини, докоряє їй, що вона не помічає «свято осені», не хоче скинути «жебрацькі шати», які дала їй мати Лукаша, бо забула волю, «що ніяка туга краси перемагати не повинна». Мавка тоді просить:
«… дай мені святкові шати, діду!
Я буду знов, як лісова царівна,
і щастя упаде мені до ніг».
Лісовик вбирає її в багряницю й срібний серпанок. З’являється Перелесник і кружляє Мавку у вирі шаленого танцю. Аж раптом виростає з-під землі страшне Марище і вмовляє Мавку піти з ним, говорить їй: «… для тебе щастя – тінь, ти нежива». А Мавка відказує:
«Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає».
Але коли чує, що Лукаш просить матір готувати хліб для старостів, бо буде сватати Килину, жадає забуття, зриває з себе багряницю й зникає з Марищем під землею.
Третя дія. Хмарна осіння ніч. З лісу виходить Лісовик і бачить коло хати Лукаша Мавку. Він дивується, як це дівчині вдалося вирватися від полону «Того, хто в скалі сидить». Мавка розказала, що коли Лісовик помстився Лукашу – перетворив на вовкулаку, вона почула його виття у кам’яній печері, де її утримувало Марище. І «жаль палкий зірвав печерний склеп», а в своєму серці вона знайшла «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає».
З лісу вискочив Куць і розказав Мавці, що дядько Лев помер і його поховали коло пенька, що залишився від дуба. Дуб зрубали і продали. Тож лісовий народ зараз чинить різні прикрості родині Лукаша: корови перестали доїтися, жито погнило, людей тіпає Пропасниця, поріг обсіли Злидні…
Мавка чує, як мати Лукаша лає Килину – вона довго спить і погана господиня. Килина вибігає з хати по воду, бачить Мавку і проклинає її. Мавка перетворюється на вербу. З лісу виходить Лукаш. З хати вибігає його мати й скаржиться на тяжке життя з «отою відьмою». А той відповідає, що то матері судилося бути «відьомською свекрухою». До Лукаша підходить хлопчик Килини і просить заграти на сопілці, яку він зробив з верби, на яку перетворилася Мавка. Лукаш починає грати і чує її голос. Він запитує у Килини, що то за верба – її тут раніше не було. Килина дає йому сокиру і наказує зрубати те дерево. Лукаш вдарив раз по стовбуру, і серце у нього стиснулось, руки опустилися. Тоді Килина сама замахнулася на вербу сокирою. Тієї ж миті з криком: «Я визволю тебе, моя кохана!», з неба «вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу». Вона спалахує вогнем до самого верховіття. Полум'я швидко перекидається на стріху хати. Мати Лукаша і Килина похапцем виносять на двір свої пожитки разом зі Злиднями й просять Лукаша повернутися в село шукати у родичів притулок. Лукаш не погоджується і залишається в лісі.
До нього наближається якась висока жіноча постать зі змарніле обличчям, подібним до Лукашевого. На запитання, хто вона, відповідає: «Я – загублена Доля». Лукаш знаходить кинуту сопілку. З-за берези виходить прозора постать Мавки, схиляється над Лукашем, просить заграти, як колись їй грав.
Твір закінчується ремаркою: «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться туга, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли завірюха ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези. На вустах щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його головою і падає, падає без кінця…».
1911
Цитати з твору:
- «Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!»
- «Німого в лісі в нас нема нічого».
- «Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає».
- «Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі».
- «Чого боїшся? Дурня не боялась,
а мудрого боїшся?»
- «Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!»
- «…де ж є відьма в лісі?
Відьми живуть по селах…»
- «Що лісове, то не погане, сестро, –
усякі скарби з лісу йдуть…»
- «Хліб добрий, дівонько, а не людина».
- «…минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, – там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!»
- «…ніяка туга
краси перемагати не повинна».
- «Кохання – як вода, – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стріне холод –
стає мов камінь».
- «Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути».
- «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно…»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
